Людина може звикнути багато до чого в житті, ми ж бо так влаштовані. Але чи можна звикнути до реалій війни? Чи може настати час, коли жити у війні стане для українців цілковитою буденністю? Чи, можливо, ми вже на цьому етапі?
На початку повномасштабного вторгнення українці поставили своє звичне життя на паузу, максимально мобілізували всі зусилля з надією на швидку перемогу. Але день за днем відбирав рожеві окуляри, закликаючи вернутися до сюрреалістичної дійсності, у якій війна надовго й треба до цього звикати. У довгостроковій перспективі час формує усвідомлення затяжної війни, міняє наше ставлення до неї, присипляє пильність та емоційну вразливість.
Нині не дивина побачити господарів, які пораються на городі, у якому неподалік загруз російський танк. Безстрашні фермери працюють на замінованих полях, які часто можуть обстрілювати окупанти. Відновилось очне навчання в більшості університетів та школах, проводяться публічні події, віряни відвідують храми… навіть коли карта України повністю червона через оголошення тривоги. Цивільне населення навчилося розрізняти реальну ракетну небезпеку від чергового злету МіГа, який, як сподівається більшість українців, нарешті вже «долітається».
Водночас волонтерам усе важче закривати збори коштів на потреби ЗСУ. Соціальні мережі повні різного роду таких оголошень із красивою картинкою, щоб хоч якось спонукати користувачів задонейтити. Ті, хто жив колись на широку ногу, знову відкрито можуть дозволити собі недешеві гуляння та весілля.
Здавалось би, життя потрохи стає на свої звичні рейки. Але проблема в тому, що ті рейки будь-якої миті можуть знищити чергові ворожі «Шахед» чи ракета. У контексті довгострокової війни явище звикання видається небезпечним сценарієм, адже коли людині все вже звично, таке сприйняття реальності демотивує її діяти далі. Утім, звикання, як зазначають психологи, буває різним, і його нам не уникнути. У цих головоломках людської психіки Тижню допомогли розібратися клінічна психологиня, психотерапевтка в напрямі КПТ та схема-терапії Леся Федорович і кандидат психологічних наук, доцент кафедри клінічної психології Українського католицького університету Олександр Аврамчук.
Під час будь-якої травматичної події (а війна — це точно травматична подія для всього нашого суспільства) людина проходить через певні етапи усвідомлення ситуації, пояснюють психологи. Щоб з’ясувати, що з людською психікою відбувається зараз, нам варто прорефлексувати, як було на самому початку повномасштабного російського вторгнення. Тоді нас заполонив стан гострого стресу, який протривав до місяця. Залежно від ступеня небезпеки, який загрожував кожному українцю в різній мірі, перші стресові реакції були на зразок «бий, втікай чи завмирай». Тоді люди з більш активним типом реагування були надміру активними, а в когось, навпаки, вмикалася реакція відсторонення або замороження. Варто лише пригадати, як багато українців у лютому — березні 2022 року не могли повірити й зрозуміти, що коїться, не могли спати, їсти, заїдали стрес або, навпаки, максимально мобілізувалися на роботу й невтомно волонтерили. Словом, поводилися парадоксально нетипово, як порівняти з нашим звичним станом.
Але що відбувається при тривалому стресі (у випадку України — при затяжній війні)? Спочатку наш організм мобілізується, із часом звикає до обставин, але закономірно наступає виснаження. На жаль, коли стрес тривалий, то надзвичайно важко уникнути етапу виснаження, тому що мобілізація вимагає значного залучення наших ресурсів, віддачі та напруження. А бути в напруженні тривалий час надзвичайно складно. Утім, кінцевого стану виснаження можна уникнути, якщо на попередньому етапі вибрати правильну стратегію звикання. Так, звикати можна по-різному, зазначає Олександр Аврамчук.
Перша стратегія полягає в тому, що ми самі можемо почуватися себе комфортніше й відмовитися від активного спротиву. Інакше кажучи, ми приймемо дійсність такою, якою вона є, і змиримося з нею. Цей варіант звикання, на жаль, найбільш масове та найменш бажане явище в контексті війни.
Серед українців є також ті, хто відчуває, що їм цього ілюзорного комфорту в часі війни недостатньо, як порівняти з періодом до повномасштабного вторгнення. Часто такий підхід може спонукати до відважних дій і проривних рішень. Але часом це може бути просто вибух як наслідок накопичених емоцій, після якого знову захочеться сховатися назад. Зрештою, ось цей варіант можна розділити на два підтипи: один — «хай несе мене ріка», інший — «я знову в хатці». У першому ми вириваємося й рухаємося за інерцією. Така ініціативність може бути дуже продуктивною, щоб збурити революцію, як-от Революція гідності 2014 року. Але вона може й діяти за принципом «вирвався, спробував, подивився й назад у хатку сховався». За таким сценарієм відбулася революція в Білорусі 2020 року.
Фото: Роман Малко
Є ще й четвертий сценарій звикання до війни, який, на думку Олександра Аврамчука, найбільш оптимістичний. Ми умовно укладаємо суспільний договір між собою та людьми, що тимчасово зменшуємо обороти, беремо перепочинок, щоб відновити свої ресурси й рухатися далі. Ми діємо загальноузгоджено, приймаємо й усвідомлюємо ситуацію, але, що важливо, не змиряємося з війною. На цьому етапі ми ставимо перед собою маленькі короткострокові завдання, які є підготовкою до активних дій. Наприклад, така стратегія накопичення ресурсів була частиною контрнаступу українських військових улітку 2023-го. Ця сама стратегія може бути застосована й щодо нашого психічного здоров’я під час війни.
Зрештою, думати треба стратегічно, а діяти тактично. Стратегія звикання до війни — це довготривалий процес, протягом якого ми маємо робити маленькі кроки, а саме розвивати в собі навичку стресостійкості, або ж резильєнтності. Що стається, коли на підлогу падає скляна ялинкова іграшка? А тенісний м’ячик? Перша вдаряється об підлогу й розбивається, а другий відскакує від поверхні, адже володіє властивостями відбивати, як людина — резильєнтністю.
Так само людська психіка може ламатися при зіткненні з різними стресовими чинниками, а може «відстрибувати». Резильєнтність — це набуття навичок цього тенісного м’ячика. Власне, цей процес передбачає тренування. Яка ж тактика мислення допоможе українцям прокачати навичку стресостійкості в період російсько-української війни?
Перший важливий компонент стресостійкості — цінності. Вони є компасом або полярною зіркою, яка, особливо на складних етапах, дає розуміння, навіщо рухатись у вибраному напрямку. Так, у кожного можуть бути різні цінності. Але під впливом війни ієрархія цінностей українців якісно змінилася. Наприклад, нас об’єднали цінності збереження нашої країни, свободи й справедливості.
Якщо людина опирається на свої цінності, то отримує відповідь на запитання «навіщо?» (навіщо треба прожити ще один день, наприклад) і щодня робитиме маленькі кроки, які наближатимуть її до власних цінностей. Тоді вона діятиме з надією, що є другим компонентом стресостійкості. Віктор Франкл, австрійський психотерапевт, який пережив Голокост, у книжці «Людина в пошуках справжнього сенсу» ділиться своїми спостереженнями, як цей принцип допомагав вижити увʼязненим євреям у нацистських концтаборах. Першими ламалися та гинули ті, хто вірив, що війна закінчиться скоро, і сам виставляв дедлайн закінчення війни. Другими не витримували ті, хто втратив надію та не вірив, що це закінчиться взагалі. Але була категорія в’язнів, які з дня на день жили маленькими кроками, маленькими цінностями, маленькими діями з надією. Саме ці люди змогли пережити жахливі тортури нацистських концтаборів.
«Ми не можемо в нашій рутині дозволити запанувати хаосу. Інакше хаос запанує в нашій голові та в нашому серці. І тому дотримання простих щоденних ритуалів, які для нас були частинкою довоєнного минулого, неймовірно важливо переносити у своє теперішнє життя», — нагадує Леся Федорович. Надзвичайно важливо діяти згідно із цінностями, які наближають до перемоги. Але це не означає повністю відмовитися від свого щоденного життя, навіть у часі війни, адже це базовий рівень упорядкування думок.
Також важливо формувати навколо себе спільноту людей, які поділяють ваші цінності. Хоча їхні погляди на шляхи розв’язання певних проблем можуть відрізнятися, але ви разом рухатиметеся заради спільної мети, що вас єднає. Тож тут ідеться не так про компроміс, як про домовленість.
«Треба пам’ятати, що шлях війни не може бути легким, адже будь-які зміни завжди супроводжуються підйомами та падіннями», — наголошує Олександр Аврамчук. Тут у пригоді стане ще один інструмент стресостійкості — мудрі помічні думки. Це якраз про те, що коли накриває хмара безнадії, саме людина вирішує, яким буде її ставлення до ситуації. Тут вартий уваги досвід захисника «Азовсталі» Михайла Діанова. Якщо ви не пам’ятаєте його за іменем, то точно згадаєте за фото, на якому він із забинтованою рукою в бомбосховищі «Азовсталі» показує пальцями жест перемоги. Після виходу з «Азовсталі» боєць потрапив у полон до російського табору в Оленівці, де пережив нелюдські випробування, але не збожеволіти йому допомогла, здавалось би, проста думка, що кожен наступний день наближає його до звільнення.
Війна за своєю природою — процес нелінійний. Буває період затишшя, коли здається, що ми вже як риба у воді, а тоді знову сплеск емоцій у відповідь на черговий акт терору з боку Росії. Так, звикання до війни за своєю природою — також процес нелінійний. Тому психологи наголошують на тому, що немає єдино правильного рецепта звикання до війни. Людина сама у своєму досвіді вибирає ті шляхи, які допомагають їй почуватися комфортно, безпечно або принаймні не почуватися надмірно виснаженою чи тривожною за різних обставин війни.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.