Друга світова війна довший час залишалася вододілом в історичній пам’яті українців, розділяючи їх політично, світоглядно, ідеологічно. Внаслідок понад 45-річної роботи радянської пропаганди, потужним знаряддям якої було кіно, Україна була включена у смислове поле, де творився і поширювався міт «Великої Вітчизняної війни». Після розпаду СССР Росія всіляко намагалася втримати Україну у своєму полі тяжіння, зокрема через фільми про війну. Так само, як і в радянський час, українське кіно після 1991 року часто було російськомовним — це також була та нитка, яка зміцнювала імперську присутність в Україні. Прикметно, що аж до 2015 року в Україні офіційно війна називалася Великою Вітчизняною і охоплювала період 1941–1945 років. Поворотним пунктом у зміні світогляду українців став вибух широкомасштабної російсько-української війни, що розірвав ті міфологеми, які старанно конструювались в СССР і які й далі снує сучасна російська пропаганда.
На радянських фільмах про Другу світову війну виростали цілі покоління. Штучно створений пантеон героїв оживав на екрані і суттєво впливав на свідомість людей. Апогей творення цього міту війни припав на брежнєвський період. Радянське мистецтво, зокрема кінематографічне, стало могутньою зброєю у формуванні світогляду, ідеологічного впливу на маси. Міт про Велику Вітчизняну війну відігравав провідну роль у цих завданнях.
«Перемога 1945 року — не просто смисловий вузол совєтської історії, яка почалася Жовтневою революцією та завершилась розвалом СССР; фактично це єдине опертя національної самосвідомості постсовєтського суспільства. Перемога не тільки увінчує, але й ніби очищає та виправдовує війну, водночас “закриваючи” від раціоналізації її негативний, зворотний бік, табуюючи тему війни, а заразом унеможливлюючи саме пояснення причин і перебігу війни, аналізу дій керівництва, природи державного режиму, який підкорив приготуванню до війни всі царини суспільного існування», — писав російський соціолог Лєв Ґудков. Ще одна важлива деталь — український вимір війни у радянській версії фактично мав збігатися з радянським наративом.
Так, воєнна тематика знайшла відображення у таких популярних кінофільмах, створених на Київській кіностудії імені Олександра Довженка, як «Іванна» (1959) режисера Віктора Івченка, який за рік прокату подивилось 30,2 млн глядачів, та «Ати-бати, йшли солдати» (1977) режисера Леоніда Бикова, який став лідером прокату 1977 року (35,8 млн глядачів), а також отримав Шевченківську премію того ж року та головний приз на Міжнародному кінофестивалі в Бистриці (Чехословаччина), та багатьох-багатьох інших.
Хоч в Україні посилювалися ідеологічна диктатура, русифікація, боротьба з проявами «буржуазного націоналізму», можна простежити намагання митців створити фільми, де була б присутня українська візія Другої світової війни.
Як підкреслив український історик Владислав Гриневич, особливість української історичної пам’яті полягала в тому, що вона від початку була роздвоєною: офіційно-радянською та приховано-націоналістичною.
Так, для фільму «Білий птах з чорною ознакою» сценарій писали Іван Миколайчук і Юрій Іллєнко. Фільм знято у вигляді притчі про добро і зло, про трагедію родини, де рідні брати опинились у різних таборах, а тому стали ворогами. Уперше стрічку було показано на ХХІV з’їзді КПУ. Картина була особливо гостро розкритикована першим секретарем у 1969–1973 роках Івано-Франківського, а у 1973–1987 роках — Львівського обкому Віктором Добриком. Проте на захист роботи подав свій голос сам перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест.
Кадр з фільму “Білий птах з чорною ознакою”
Оскільки представники партноменклатури в Україні так і не змогли остаточно вирішити долю фільму, його відправили на Московський кінофестиваль. На VII Всесоюзному кінофестивалі «Білий птах з чорною ознакою» завоював у 1972 році Золоту медаль, а згодом на Міжнародному кінофестивалі в італійському місті Сорренто — премію «Срібні сирени». Таким чином, перемога на фестивалі в Москві фактично врятувала згаданий фільм.
Так само у фільмі «Високий перевал» (1981), до якого режисер Олександр Денисенко також сам писав сценарій, сюжет закручено навколо того, як під час Другої світової війни різні ідеології поділили одну родину на ворогів-комуністів і «бандерівців». Підсилила цю трагедію геніальна «Мелодія» композитора Мирослава Скорика.
Син Олександра Денисенка згадував подробиці зйомок цього фільму: «У сценарії бандерівці постають не в негативному освітленні. Це звичайні українські люди зі своїми трагедіями. Такі, як головний герой, чоловік Славки, якого геніально грав Кость Степанков. Узагалі, картину “Високий перевал” запустили в роботу під “чесне слово”, коли міністром культури був Юрій Олененко. І батько хотів показати у фільмі, що будь-які війни руйнують не лише ідеологію, а й сім’ї. Це трагедія родини. Потім, коли настав час показувати картину, в зал зайшли люди в сірому. Батько запитав: “А хто ви такі? Я показую фільм, а вас не знаю!”. Вони: “Зате ми вас знаємо”. Після цього він мусив викинути багато сцен, щось перезняти. Звісно, це було КДБ. Таким чином, перший варіант картини, коли і радянські війська, і війська УПА були показані об’ємно, довелося перемонтувати. Внаслідок чого фільм і вийшов не таким, яким хотів бачити його батько. І, власне, через це він помер… Дуже переживав… І вважав, що його найбільша помилка в тому, що у тоталітарному суспільстві він узявся за тему, яку не зміг довести до завершення».
Отже, попри цензуру, ідеологічну диктатуру, в кіно, створеному на кіностудіях УССР, пробивалась українська візія подій Другої світової війни, де і «бандерівці», і червоноармійці були українцями, родичами, які нерідко ставали брат проти брата.
Після розпаду СССР став слабшати радянський культ «Великої Вітчизняної війни». Натомість із «підпілля» виринула памʼять учасників війни, яку в Україні довгий час замовчували та забороняли. Оскільки міт Великої Вітчизняної війни від СССР перейняла Росія, то ця тема була і є об’ємно представлена у російському кіно, яке ще донедавна домінувало на українському телепросторі. Хоч українське кіновиробництво в роки незалежності України ледь животіло, проте було створено цілу низку фільмів, де представлена українська історія Другої світової війни. Особливої уваги, на мій погляд, заслуговує дев’ятисерійний документальний фільм Сергія Буковського «Війна. Український рахунок», знятий у 2002–2003 роках на «Студії 1+1». Кінокритик Володимир Войтенко підкреслив, що це перша спроба прискіпливо, уважно, максимально об’єктивно, делікатно і «без гніву» подивитись на події воєнних років. Через розповіді свідків і учасників тих подій — радянських солдатів і учасників українського національного руху опору, остарбайтерів і тих, що просто «були на окупованій території», через документи, воєнну хроніку. На жаль, цей фільм досі не має титрів англійською мовою. У 2006 році Сергій Буковський зняв документальний фільм «Назви своє ім’я» про Голокост в Україні. Також варто згадати низку художніх фільмів про «білі плями» української історії Другої світової війни: «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» (1991) Миколи Федюка, «Вишневі ночі» (1992) Аркадія Макульського, «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000), «Залізна сотня» (2004) Олеся Янчука, «Далекий постріл» (2005) Валерія Шалиги, «Страчені світанки» (1995) Григорія Кохана, «Жива» (2016) Тараса Химича тощо. Сценарії до більшості перелічених фільмів писав Василь Портяк — син легендарного вояка УПА Василя Білінчука («Сибіряка»). На жаль, ці фільми не вийшли на ширшу аудиторію поза межі України, не зуміли пробити радянського і російського наративів війни, які тримали в фокусі своєї уваги кінопубліку і на пострадянському просторі, і за його межами.
Проте російсько-українська війна, що дала новий імпульс темі війни в кіно українському й світовому, стала цим проривом. З 2014 року створено величезну кількість українських фільмів про цю сучасну війну. Однак лише широкомасштабне вторгнення в Україну почало кришити російське домінування на ринку світової кіноіндустрії. Піком цього процесу стало те, що вперше в історії українського кінематографа фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова здобув «Оскара».
13 травня 2025 року на Канському кінофестивалі особливою подією став «День України» і покази трьох фільмів про російсько-українську війну. У програмі «Двотижневик режисерів» відбулася світова прем’єра фільму «Мілітантропос» (режисери Єлизавета Сміт, Аліна Горлова, Семен Мозговий, прод. Євген Рачковський / TABOR). Фільм увійшов до колекції ARTE Generation Ukraine та став переможцем програми proMOTION 2024. Ветерана ЗСУ та продюсера Володимира Яценка (ForeFilms) під час фестивалю нагородили Орденом мистецтв та літератури.
Широкомасштабна війна в Україні стала тим поворотним пунктом, що відриває громадян України від чужих культурних кодів, нав’язаних СССР та Росією, що знайшло своє відображення також в кіномистецтві. Одночасно змінюється сприйняття України, її історії, культури у світі, й велику роль у цьому відіграє універсальна мова кіно. Нерозв’язані питання Другої світової війни вирішує сучасна війна.