“Ми не встигаємо на переговори 9 грудня”, – заявляють у ДНР стосовно тристоронньої зустрічі за участю України, Росії та ОБСЄ, запланованої в Мінську. У той же час Франсуа Олланд, “спонтанно”, як зазначила французька преса, завітав у Внуково по дорозі з Астани, поспілкуватися з Путіним. Чи є зв’язок між цими двома подіями? Офіційно паризька дипломатія його не підтверджує, але поінформовані особи, близькі до уряду Франції, визнають, що дехто в Парижі дуже хотів би відновити колишню дипломатичну славу та зіграти на біс появу Саркозі на білому коні на переговорах 2008 року щодо війни в Грузії.
Тоді, щоправда, французькі миротворчі зусилля завершилися радше мертвою фіксацією, де факто, загарбання Абхазії та Південної Осетії Росією. Хоча на картах світу, про людське око, обидві території сором”язливо позначені “автономіями в складі Грузії”, Тбілісі так і не відновив контроль над республіками, що потрапили, вживаючи термінологію часів Холодної війни, до “зони впливу” Москви.
Очевидно, що якби навесні 2008 Україна та Грузія дістали ПДЧ на кандидатство в НАТО, Москва не насмілилася б напасти на грузинські землі, а якби восени того ж 2008 світ запровадив би жорсткі та негайні санкції за напад на Грузію, Кремлю, мабуть, на думку не спало б безцеремонно привласнювати Крим. Не буде перебільшенням сказати: відповідальність за війну і в Грузії, і в Україні частково лежить також на західних лідерах. Байдуже, що вони її не визнають публічно. Киця знає, чиє сало з”їла, а нині, активною імітацією діяльності, прагне переконати світ, ніби іншого шляху нема й не буде.
Читайте також: Олексій Шубін: «Цього літа я частіше бував у ФСБ, ніж на морі»
Ця тенденція, яку можна узагальнити у формулі “багато слів та мало справ”, – вкотре себе виявила під час недавнього самміту ОБСЄ в Швейцарії, що відбувся два дні тому. Використовуючи принцип консенсусу, який є базовим механізмом ухвалення рішень в організації, Росія завадила поставити тему війни в Україні до офіційного порядку денного. Суть від цього не постраждала: попри капризи Москви, і в кулуарах, і в залі засідань тільки й було мови, що про Україну. Але… Яка дієвість від подібних розмов, нехай і на високому рівні?
“Двадцять років тому, 5 грудня 1994, коли Конференція з питань безпеки та співпраці в Європі перетворилася на ОБСЄ, Борис Єлтцин сильно посварився з Біллом Клінтоном через перспективу вступу до НАТО країн колишнього радянського блоку, – написав французький часопис “Монд”. – Сьогодні бачимо аналогічну картину. 57 учасників організації — держави Європи, США та Канада, як і раніше, не можуть чітко відповісти: у чому ж саме вона дійсно є корисною? Після аннексії Криму ОБСЄ отримала місію жандарма з догляду за дотриманням вогню… Але Росія надала 142 спостерігачам доступ лише до двох контрольно-пропускних прикордонних постів. Закликів вона не чує… Росія хоче зробити з України або сателіта, або зруйнувати країну. Маленька місія ОБСЄ проти цього безсила”.
Власне, саме слабкість ОБСЄ, а також можливість здійснювати право вето, очевидно, є причиною того, що Росія, у переговорах щодо Донбасу, просуває саме мінський формат переговорів: Москва+Київ+ОБСЄ за участю ДНР та ЛНР. Україна весь час домагалася Женевського формату (посилаючись на досвід 17 квітня 2014 року): переговори за участю ЄС та Сполучених Штатів, на чому не раз публічно наполягали як Порошенко, так і Яценюк.
Читайте також: Між Мюнхеном-2 та поверненням до доктрини Трумена
Але не все так просто. Проти американської присутності категорично заперечує Москва. Отже, Німеччина та Франція просувають два інші варіанти: Норманський формат (Франція+Німеччина+Україна+Росія, посилаючись на зустріч у Нормандії 6 червня цього року) та Веймарський (Польща, Франція, Німеччина, Україна та Росія). “Франція підтримує усі формати, які дозволили б знайти мирне та тривале рішення конфлікту”, – відповіли Тижню на письмовий запит у прес-службі французького міністерства закордонних справ. Ані слова — про російський літак, що перехопили французькі військові в Нігерії, ані про Містралі, ані, врешті, про причини, що змусили Олланда стати першим західним лідером, який навідався, нехай на кілька годин, до Росії, після того, як були проголошені санкції.
Міністерські речники процитували Тижню загадкову мантру Олланда: про “гальмування конфлікту, що є нині можливим”, а також наголосили, що “позиція Франції стосовно Криму залишається ясною та чіткою: як і решта держав ЄС та майже все світове співтовариство, ми не визнаємо незаконної аннексії Криму та підтримуємо територіальну цілісність України”.
Ось така небагатослівна офіційна версія. Маємо й іншу. “Росія домагається від Західу визнання аннексії півострова, а за це готова обіцяти вивід своїх професійних військових з Донбасу, – розповів, на умовах анонімності, чиновник з Міністерства оборони Франції. – Розрахунок простий: довести, що РФ — настільки велика держава, що може самочинно змінювати правила, встановлені після Другої світової війни.”
Очевидно, що “гальмування”, про яке розповідає Олланд, має ціну. А також — умови, на які готова була б піти Москва. Бенуа Віткін, кореспондент часопису “Монд”, який супроводжував Олланда в поїздці до Астани та Москви, розповів на своїй сторінці в Фейсбуку, що президент дав зрозуміти в літаку, по дорозі з Росії: Франція готова виступати проти членства України в НАТО, якщо Росія дійсно виведе всі війська та зброю з Донбасу. Схоже, задум Путіну сподобався. “Атмосфера зустрічі була сердечною”, – запевнив журналістів Оланд.
Важко уявити, щоб Путін погодився відступити з порожніми руками, коли весь цей час йому вдавалося вдало грати на суперечностях та конкуретності західних держав. На словах — всі все розуміють, і ніхто не хоче особливо поступатися Москві. Але Захід не має спільної зовнішньої позиції стосовно Росії. Поки Франція, Німеччина та США сподіваються кожен на свою гру, Кремль виграє час і просуває мінський формат, в якому, образно кажучи, три Росії грають проти одної України.