Вона таки дістала нас і в цім благословеннім краї.
Війна догнала нас і тут, на Заході України, далеко від лінії фронту. Нема куди сховатися від проклятої… Тільки голову до подушки в готелі — аж завила сирена-гієна, і сон як рукою зняло. Хоча втома, така благословенна після зустрічей із чудовими людьми, відвертими розмовами, походеньками вулицями, які ще затримали обриси й часи магдебурзького права, без чого, щиро кажучи, наші міста були б наче штамповані шлакоблокові кубики, мала б розчинитися в сподіваному сні. І в цих старовинних містах, як по всій Україні, скорботно тріпочуть прапори над могилами захисників рідної землі. Війна триває.
…І ось письменниця Марія Титаренко передає від Українського ПЕН до бібліотек Самбора й Трускавця посмертну книжку закатованого Володимира Вакуленка «Я перетворююсь. Щоденник окупації» та антологію «Поміж сирен. Нові вірші війни». Поезія і війна? Як вони співіснують в одному вимірі?
Але по черзі.
Коли вже почали цвісти бузки й трава вибухнула зеленню, нам з колегою Теодозією Зарівною пощастило побувати в Самборі й Трускавці. Український ПЕН плете своє міцне «Мереживо» — проєкт, що ним прагнуть охопити різні міста України, зокрема й деокуповані. Передусім це зустрічі читачів з письменниками.
У Самборі я не вперше — двадцять років тому побувала тут після Кульчиць: захотілося побачити місця легендарних Сагайдачного та героя визволення Відня від турків Юрія-Франца Кульчицького. Обидва — шляхетського герба Сас (до речі, поет і видавець Іван Малкович теж успадкував цей герб). До війни любила подорожувати Україною. Називала поїздки саломандрами: брала в дорогу рідний «наркотик».
Ось посеред ринкової площі ренесансна ратуша, з балкона якої, за переказами, самбірський староста Єжи Мнішек, який допоміг Лжедимитрію 21 червня 1605 року зайняти московський престол, закликав іти походом на Москву. Саме звідси вирушило об’єднане українсько-польське військо, яке таки захопило «бєлокамєнную». Про це написано не один роман. Зокрема, про дочку Єжи Мнішека Марину, яка була дружиною Лжедимитрія. Любовні історії приваблюють читачів, хай не всіх, а про те, що в церкві Різдва Пресвятої Богородиці (XVIII століття), яку розписав знаний маляр і письменник Кирило Устиянович і де зберігаються мощі святого Валентина, знають також не всі. Цікаво, чи до війни в Самборі було завізно від туристів?
У Самборі, в родині галицьких акторів, народився геніальний режисер Лесь Курбас. У цьому будинку, який волає про реставрацію, нині меморіальний музей убитого в урочищі Сандармох великого українця. У час війни росії проти України особливо трагічним світлом висвітлюється доля Курбаса. Страшний перегук із трагедією Володимира Вакуленка, Віки Амеліної та багатьох інших діячів нашої культури — уже у ХХІ столітті…
Встигаємо до зустрічі з публікою поспілкуватися з бібліотекарками. Поки що Самбірська міська публічна бібліотека в імпозантному, але занедбаному особняку українських шляхтичів Козакевичів — священичої родини, спорідненої з Дмитром Донцовим, Папою Іваном-Павлом ІІ, Корнилом Устияновичем. Колишній власник вілли — правник і художник-аматор Володимир Козакевич. Його середуща донька навчалася малювати в школі Олекси Новаківського, вийшла заміж за відомого художника Василя Дядинюка. Найменша донька Козакевича Лідія заповіла родинні речі музеєві «Бойківщина», куди нас гостинно запрошують. А що буде з віллою? Запитання зависає в повітрі. Незабаром бібліотека матиме нове приміщення, і культурна адміністрація міста обіцяє: це дозволятиме цілком по-сучасному організовувати дозвілля містян. Але ж у повітрі знову зависає запитання, яке ставимо ми, письменниці: що буде з книжковим фондом, який вимагається різко скоротити (тобто пустити книжки на макулатуру). По селах остаточно розформовують бібліотеки — боюся, майбутні покоління не знатимуть, що означає це слово. Не секрет: нині універсальним виправданням багатьох неправедних рішень, зокрема щодо культури, є «Так війна ж!». І вкотре перекладають бруківку деінде…
До речі, про бруківку. Саме в Самборі, вичитала, збереглися фрагменти старої дерев’яної бруківки. Та не встигла побачити її, як і побувати в найдавнішій споруді Самбора — костьолі Йоанна Хрестителя й бароковому костелі святого Станіслава, в органному залі якого прощаються із загиблими захисниками України. Так війна нагадує про себе на кожному кроці…
Зустріли тут і Чайковського Андрія Яковича, що народився у Самборі 1857 року, українського письменника, повітового комісара Самбірщини за часів ЗУНР. Він бронзовим поглядом поглянув на нас. До речі, теж належав до герба Сас.
До зустрічі з публікою є трохи часу. Ось ми в історико-етнографічному музеї «Бойківщина». Заснований 1927 року групою української інтелігенції, заклад був ліквідований радянським режимом 1954-го. Та все ж дивом уціліли колекції старожитностей. І з початком дев’яностих у колишньому будинку парафіяльної школи, збудованої мешканцями міста 1679 року, музей «Бойківщина» відновили. Під хрещатими склепіннями є унікальні зразки культурної і побутової спадщини бойків — етнографічної групи українців. Так хочеться помацати руками це старе, аж сиве дерево: рогача з коліщатками, довбанки, масивні ступи.
З-під квітучих сакур на ошатній ринковій площі поспішаємо до публіки в Народний дім — колишнє приміщення товариства «Сокіл». Повна зала. Допитливі очі школярів: сподіваюся, їх не зігнали сюди живосилом. Як видно із запитань, слухали уважно, запитання конкретні й цілком практичні: як набути акторської майстерності (це до Теодозії, що має стосунок до театру), як здобути літературну освіту тощо. Зі старшими слухачами спілкуємося після «офіціозу», який таки не офіціоз. Запитання різні: як нині живе Київ, які надії-сподівання. Вразило зізнання старшої пані: молюся, каже, щоб рідні і я померли природною смертю… Від гніву й ненависті до окупанта мусить запастися земля під ним. А ми маємо жити!
Шлях на Трускавець — попри Дрогобич. Мене завше рятувала дорога, ті живі картини, що пробігають перед очима. Мало не підскакую в маршрутці: побачила відреставровану Велику синагогу — одну з найдавніших у Східній Європі. Вона подібна до тієї, що в німецькому Касселі, яку зруйнували нацисти. Маю свої асоціації із цим містом: там тривалий час примусово працював як остарбайтер мій батько під час Другої світової. Війна не дає себе забути…
Трускавець весь у молодій зелені. Квітнуть сакури, бузки, магнолії — земний рай. Чепурні вілли, гостинні санаторії курортного міста. Однак і тут війна не дає відпочити від себе. Уже в поїзді додому, наче в записі, прокручую розмову зі старшими жінками після зустрічі. У когось — вічне горе: загиблий син-захисник. У когось — нарікання: чимало переселенців зі сходу України, яких тут осіло чи не найбільше і яких зустріли щедро й сердечно, досі вважають, що всі біди — від «бендеровцев». І місцеві люди їм, біженцям, щось винні… Міський голова Трускавця Андрій Кульчинський, який знайшов час завітати на зустріч із нами, стверджує: до 20 тисяч місцевого населення міста прибуло 14 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Співчуваю пану голові: викликів, очевидно, побільшало в усіх сферах. Війна доганяє скрізь і навіть тих, кому фіолетово…
Мимовільний соціологічний експеримент: ми приблукали, тож запитували зустрічних дорогу до готелю на вулиці Мазепи. Поспіль чули: «Нє в курсє», «Я нє знаю» — більшість відповідали не державною. І вони не з відпочивальників, а з тих, хто вже мав прижитися в цьому краї й багато чого зрозуміти, тікаючи від окупантів. Щоправда, одна старша жінка з переселенців, яка прийшла в Народний дім на зустріч, зізналася: «Не можу говорити російською. Перемикає горло…»
Згадую і довірливу сповідь бібліотекарки із Самбора, яка втратила чоловіка-військового на цій війні та чиї обидва сини, також військові, на фронті, старший — із 2014-го… Хто кому винен і що саме? Мої думки в поїзді по дорозі на Київ розбивають на друзки гучні викрики в сусідньому купе. Занадто веселі від алкоголю жінки не зважають, що поряд інші пасажири. Їхні вигуки російською перемикають мені горло. Після мого зауваження просто рвучко зачиняють двері: мовляв, відчепися…
…Тим часом устигаємо потрапити в Трускавецький художній музей Михайла Біласа в пам’ятці дерев’яної архітектури старовинній віллі «Гопляна». Пригадую, як мене, тодішню студентку, гріли гобелени майстра на виставках у ще радянському Києві. Таке природне поєднання українських народних і світових мистецьких символів. Нині експозиція значною мірою згорнута, захована від війни. Війна ж нагадує сувоями сіток, які в’яжуть волонтери в одному із залів музею. Розговорилися з ними, фотографуємося. Наші музеї нині — і волонтерські центри. Міцне нерозривне мереживо взаємодії та взаємодопомоги.
Уже на зустрічі в Народному домі. Затишна зала, заповнена школярами. Кілька рядів займають читачки старшого віку — саме ті, які особливо цінують паперові книжки. Та маємо достукатися й до тих, хто не уявляє життя без гаджетів. Яка нині місія письменників? Як вони віднаходять нову мову для позамежового досвіду, що його переживаємо? Про що нині найбільше пишеться й чи пишеться взагалі? Як змінюємося під час війни й чи може страшний досвід змінювати нас на краще? Чи гнів і ненависть сприяють творчості? Чи багато письменників і взагалі людей творчих професій воюють? Чи пишуться вірші на війні? Коло питань досить широке. Письменниця й модераторка Марія Титаренко невимушено й динамічно провадить зустрічі, які з повним правом можна назвати полілогами.
…Уже пізніше вирішила пройтися. Натрапила на квітковий кіоск. Розговорилася з продавцем про війну, від якої так хотілося відійти бодай на пару днів. Приязний і говіркий, він сказав: «Божа помста вбивцям, які називали себе братами нашими, неминуча. Вона вже діє — страшна повінь на Оренбуржчині. Я не радію з того: це гріх. Але й не жалію їх».
Ми не ризикували, як наші колеги, що приїздили на подібні зустрічі в міста неподалік ТОТ навіть з іноземними письменниками. Але дрони, ракети й інше смертоносне залізо на наші життя, могили наших захисників по всій Україні, далеко чи близько від лінії фронту, нагадують: війна за нашу землю, за наше майбутнє триває…
Текст написаний у межах проєкту Українського ПЕН «Мереживо. Літературні читання в містечках України». Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».