Ось уже п’ятий рік чимало аналітиків намагається збагнути, якими є плани української влади щодо нинішньої війни. До чого вона готується, чого прагне, на що розраховує? Звісно, що й українське суспільство не знає, чого від неї чекати. Можна хіба що здогадуватися, виходячи з окремих ознак. Є ще доволі сумнівний і хиткий «мирний план» Порошенка, розрахований на цивілізованих політиків, а зовсім не на Путіна, який визнає лише силу: воєнну, економічну, політичну… Добрі наміри київських начальників його не вражають. А всі ці миролюбні розмови на міжнародних форумах можна вести роками. Тим більше що світові організації переживають важку кризу: ООН не надто дієздатна. Де і коли вона спромоглася звільнити від агресора окуповану територію? Понад 50 років Туреччина окупує значну частину Республіки Кіпр, жодних зрушень у територіальному воєнному конфлікті між Індією та Пакистаном у Джамму і Кашмірі, тривають бойові дії на Близькому Сході, де теж є територіальні спори.
Геть розкритикована попередниця ООН Ліга Націй спромоглася виключити зі своїх лав СРСР за агресію проти Фінляндії й викинути з грецького острова Корфу італійських окупантів. Чи здатна на щось подібне ООН? Однозначно ні. Нещодавно внаслідок розчарування діяльністю Комітету зі прав людини ООН із нього вийшли такі серйозні держави, як Ізраїль і США. Та ж таки Америка дезавуювала Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, на який у нас покладають надії, бо він раптом вирішив розслідувати «злочини США в Афганістані». Злочини СРСР у тій країні високоповажний суд не зацікавили, як і злочини Росії в Грузії, Україні та Сирії. А ще РФ готується до тріумфального повернення до складу Парламентської асамблеї Ради Європи. Принаймні якась проросійська метушня в цьому органі вже стала дуже помітною.
Читайте також: Напади на активістів: не місцева проблема
Тож розрахунки деяких київських мудрагелів «порєшать вопроси» тишком-нишком без «биття посуду» явно не мають шансів на успіх. І що ж в Україні маємо сьогодні? На фронті рутинна стрільба без рішучих дій сторін. Усе нібито завмерло. Але мало не щодня гинуть військові, є також утрати серед цивільного населення. Супротивники чогось вичікують. Чого саме? Росія чекає на президентські й парламентські вибори в Україні, що зовсім не гарантує нам кількох безпечних місяців і відсутності потужного кидка з боку її військ. Міжнародні санкції псують настрій Кремлю, але, як стверджують економісти, через них РФ щороку втрачає не більш як 1% ВВП. За такого рівня втрат, ураховуючи феноменальне соціальне терпіння тамтешньої людської маси, Росія може без особливих струсів протриматися ще два-три десятиліття.
Постає питання, чи має Київ ще якусь стратегію, крім стратегії виснаження, яка у випадку з РФ є малоперспективною? Судячи з полум’яних патетично-патріотичних виступів президента Порошенка, якась стратегія з претензією на ефективність не проглядається. Щось таки справді робиться в цій сфері, але революційних змін, яких потребує нове військо, немає. Ніхто не намагається перевести життя країни на воєнні рейки, напевно, сподіваючись на всесилля кулуарних методів, «договорняків» тепер уже міжнародного рівня.
Смертельна загроза виборів 2019 року, що можуть стати тріумфом путінської політики «плаща і кинджала», хвилює багатьох громадян. Тотальне антиукраїнське телезомбування населення в умовах війни може дати свій результат. Влада, розуміючи ситуацію чи ні, демонструє лише ліберальну імпотенцію, посилаючись на «демократію», «права людини», «свободу слова» та «свободу думок», які заважають їй навести елементарний порядок у країні, що воює. Незайве ознайомитися з тим, як діяли демократичні США та Велика Британія під час Другої світової війни: те, що треба було закрити, закривали, кого треба було посадити, садили, а кого повісити, вішали. І без зайвих сентиментів. На цьому тлі заклики вести несиметричну війну проти сильнішого ворога (це прозвучало і в останньому виступі президента Порошенка у Верховній Раді) справляють враження дещо відірваних від реальності. Це нагадує пропозиції боротися за світові ринки, у той час як власний внутрішній ринок повністю здали іноземним компаніям. Щоб вести таку війну, треба на національній території мати координаційний центр. Таким природним центром є влада. Однак тут ми маємо свій «Абсурдистан».
Будь ласка, як казав «вождь світового пролетаріату», маленька картинка для з’ясування великих питань». ГПУ Луценка під час війни видає Росії на вимогу її ФСБ та Слідчого комітету українського добровольця, інгуша за походженням Тімура Тумґоєва. Представник Харківської правозахисної групи Борис Захаров справедливо назвав «зрадою без лапок». А нині в київських кабінетах обговорюють питання про внесення Тумґоєва (якого щойно самі віддали Росії на поталу) до списку осіб, яких Україна вимагає повернути нам… Якщо це не адміністративна шизофренія, то що тоді? Інцидент яскраво характеризує нинішній рівень адекватності та спроможності української влади. Чи здатна така влада диригувати спеціальними діями в різних регіонах світу? Адже маємо адміністративний хаос і анархію. Таким чином, патріотичним ентузіастам у цьому випадку (як і в багатьох інших) у їхній діяльності розраховувати на «керівну і спрямовуючу» роль офіційного Києва аж ніяк не випадає.
Читайте також: Поліція посилила патрулювання Одеси після нападу на активіста Михайлика
Залишаються повстансько-партизанські методи поза межами офіційної політики. А це означає, що й координаційний центр доведеться створювати на громадській, можливо, навіть напівпідпільній основі, враховуючи схильність нинішньої влади боротися проти ініціатив, які вона не може контролювати…
Але навіть у цих не дуже сприятливих умовах можна зробити чимало. Так, у світі (за межами України) проживає, за різними оцінками, близько 20 млн українців. Київ практично ніколи з ними не працював по-справжньому (як працюють Угорщина, Вірменія, Ізраїль та інші країни зі своїми діаспорами). Серед них є чимало людей, які не байдужі до України. Їм треба допомогти зорганізуватися, щоб вони постійно тримали українське питання у фокусі громадської уваги багатьох країн. У Лондоні, Парижі, Берліні, Римі, Мадриді, Вашингтоні, Нью-Йорку, Оттаві, Канберрі та інших світових центрах українці могли б постійно чергувати під посольствами, консульствами, представництвами Російської Федерації зі своїми протестами і роз’яснювальними кампаніями щодо агресивної політики Кремля, його загарбницьких війн і катування заручників, політв’язнів та полонених. Такі постійні пікети привертали б увагу преси та простих громадян іноземних держав. Це те, що реально дошкуляє Москві й значною мірою девальвує її пропаганду.
Читайте також: Вибори не головне
Але головне — боротьба проти РФ у самій Україні, себто боротьба проти внутрішнього ворога, проти частини ворожої політичної армії, яка діє в нас. Адже Путін навряд чи розпочав би збройну агресію, не сподіваючись на потужний внутрішній вибух, на антиукраїнські заколоти і повстання в Україні, на широку допомогу та співучасть промосковської агентури на всіх рівнях. Проросійські політичні сили, проросійські телеканали, радіостанції, газети, інтернет-ресурси, проросійські діячі є тими чинниками, на які в Кремлі покладають великі й небезпідставні надії. Саме розгром внутрішнього ворога України послабить позиції РФ у цій війні. Проте нинішня «гібридна» влада України прагне не боротьби проти російської агентури, а «договорняків», «порозуміння» з нею. Можна розраховувати лише на громадянське суспільство, на «армію без держави»… Хоча слабка надія на державну владу, на її опритомнення ще залишається.