Жителі Інгушетії готуються до чергового мітингу. Це буде вже третя акція протесту проти дій влади за останні кілька місяців. Попередні два мітинги закінчилися кривавим розгоном демонстрантів. Журналістів на мітинги не пустили. Ба, навіть більше – просто витурили за межі республіки «заради їхньої ж безпеки». Форум опозиційного сайту «Інгушетія.ру» переповнено панічними коментарями: «У нас війна? Усюди стріляють… Автомати, кулемети, гранатомети…» Президент республіки Мурат Зязіков поспіхом [312]відправив у відставку уряд. Інгушетія як розтривожений мурашник. І важко повірити, що ще порівняно недавно було зовсім спокійно.
Між війною та миром
Колись в Інгушетії було спокійно. Кордон республіки з Чечнею був своєрідною межею між війною і миром. Звісно, бідність, бруд, корупція… але тут не вбивали, не стріляли, не було усього того, з чого у Чечні складається життя.
Здавалося, що ситуація змінилася раптово, проте це не так. Реалії, які раніше існували тільки «за межею», у Чечні, потихеньку переповзали в Інгушетію ще з 2002 року, коли почалися викрадення людей. Щоправда, спочатку інгушів ці викрадення не зачіпали – тільки чеченських біженців. А біженців у Інгушетії тоді було 1300 – приблизно стільки ж, скільки й населення цієї маленької республіки. Ночами з Чечні набігами прибувати силовики. Вони проникали у табори біженців, хапали своїх жертв, запихали до багажників і вивозили назад до Чечні. Викрадені, як правило, зникали безвісти. Стали викрадати й інгушів. Але до червня 2004-го таке траплялося нечасто… Той «чорний червень» і став переломним моментом – у Інгушетію прийшла війна.
.jpg)
Чорний червень
Спекотної літньої ночі у Назрань увірвався Шаміль Басаєв. Його група захопила місто, перебила десятки рядових міліціонерів. Басаєвці захопили військовий склад, і вдосвіта залишили Назрань, не зазнавши фактично жодних втрат.
Усю ніч людей тіпало від жаху. Перелякані стріляниною діти заходилися плачем. Матері заштовхували їх під ліжка – а раптом вдеруться до хати чи, взагалі, почнуть усе підривати?.. І коли басаєвці, нарешті, пішли, коли почалися похорони загиблих міліціонерів, Інгушетію буквально затопила ненависть до бойовиків. Жителі були готові підтримати будь-які дії влади – лишень би нічого подібного не повторилося! Коли у республіці почалися спецоперації федеральних сил, люди щиро їх підтримували, вважаючи необхідними. Ось тільки…
Тортури та зачистки
Проводили ці операції у «чеченському стилі». До будинків вдиралися озброєні силовики, забирали юнаків. Багатьох вивозили до Північної Осетії, когось замикали у слідчому ізоляторі, деяких і поготів – тримали у ямах. Вимагали зізнань у причетності до нападу на Назрань, у зв’язках з бойовиками. Якщо хлопець казав, що не знає ніяких бойовиків, його катували доти, доки він починав перераховувати імена усіх сусідів та однокласників. Просто, щоб кати зупинилися.
[310]
Також «зачищалися» села. Ось як описує один із жителів села Алі-юрт зачистку, проведену влітку минулого року: «Я особисто знаю, що сильно побили понад 30 осіб – це молодь, діти, 7 жінок, 10 літніх людей. Може, їх ще більше, кажу тільки про тих, кого бачив. Відбувалося це так: військові вдиралися до будинків і били усіх підряд. Люди просиналися від того, що їх били. Це щось з минулого сторіччя, 1930-ті роки… не можу повірити, що таке трапилось у нас…»
До речі, невдовзі після тієї зачистки в Алі-юрті бойовики, яких за 3 роки інтенсивної контр-терористичної діяльності чомусь не стало менше, а значно побільшало, стали здійснювати свої вилазки буквально щодня. То обстріляють урядові будівлі, то зіткнуться з військовими чи міліцією, то уб’ють чиновника, то влаштують засідку на автоколону президента республіки… У відповідь силовики знову проводили операції у селах, поряд з якими матеріалізувався ворог. І жителі миттєво забували, що ще недавно підтримували наміри влади вести активні контр-терористичні дії.
Бойовики чи провокатори
Редакція популярного опозиційного сайту «Інгушетія.ру» пояснює інгушам і світові: «Після чергової… каральної операції у населеному пункті, ряди бойовиків тільки поповнюються… Варто у потрібному руслі поговорити з місцевими хлопцями, сказати їм: «Ось як з вами чинять федерали, беріть до рук зброю і відстоюйте свою гідність», – і вони підуть до лісу». Для політичної опозиції основне завдання – усунення президента республіки Мурата Зязікова. І один із їхніх аргументів – Зязіков не протистоїть безчинствам силових структур, не протидіє викраденням людей, і тим самим опосередковано причетний до розширення збройного підпілля.
Показово, що коли Інгушетією прокотилася хвиля убивств росіян (з липня по листопад минулого року вбито 24 особи), ніхто в республіці не вірив, що це справа рук бойовиків. Знаючи, здавалося б, цілком логічну офіційну версію, що ці злочини скеровані на протидію урядовій програмі повернення російських родин у регіон, люди махають руками: «Ні-ні, які бойовики! Їм це не вигідно!» На питання: «Чому не вигідно?», співрозмовники пояснюють: «Бойовики не стануть робити нічого, що зле для народу, а ці вбивства – це просто жахіття!»; «Коли вчительку Тєрьохіну вбили і, пам’ятаєте, на російському кладовищі перед її похороном якісь виродки фугас заклали? Так на ці ж похорони дуже багато інгушів прийшло! І підірватися міг хто завгодно – і росіянин, і інгуш! Ні, на таке тільки спецслужби здатні, більше ніхто!» Подібні, нехай тричі неаргументовані, підозри на адресу силових структур кажуть самі за себе – населення сприймає їх як джерело постійної загрози.
[311]
Терпець увірвався
Під час безуспішного полювання на бойовиків спецслужби розстрілюють молодих хлопців прямо на вулиці. Один такий парубок, 20-літній Іслам Бєлокієв, торгував на ринку автозапчастин у Назрані. Усі бачили, як його гукнули якісь люди з машини, що припаркувалася біля огорожі, він повернувся на голос і по ньому відкрили вогонь. Поранений Іслам упав, але його ще можна було врятувати. Проте прибулі на місце події військові, оточили тіло на землі, не давши нікому підійти. Іслам стікав кров’ю на очах у свідків. І йому, помираючому, в руку вклали пістолет, а поряд поклали гранату. Ніхто нічого не міг зробити. Лікарів і працівників прокуратури пропустили на територію ринку, коли Іслам уже був мертвий.
Він був далеко не єдиним вбитим у Інгушетії, якому підклали зброю і на якого посмертно завели кримінальну справу як на члена незаконного збройного угруповання (НЗУ). Але одного разу під час чергової спецоперації було вбито людину, яка ніяк не могла вписатися у сценарій «ліквідації бойовика».
Рахіма Амрієва не можливо було назвати членом НЗУ. І до його мертвої руки не можна було вкласти автомат. Рахіму було 6 років. Він жив з батьками, братами та сестрами у маленькому селі Чемульга. Листопадового ранку з вулиці почувся крик, напевно, підсилений мегафоном: «Жінки, діти! Виходьте!». Мати Рахіма закрутилася по кімнаті, намагаючись зібрати та одягнути четверо дітей. На вулиці стріляли. А потім військові з автоматами вдерлися до будинку… Рахім загинув від одного з перших пострілів.
Вбивство хлопчика потрясло республіку. Люди почали збиратися на мітинг. На організаторів тиснула влада, їм погрожували, вимагали відступити. Але люди все-одно вийшли на вулиці 24 листопада. Мітинг розігнали. А журналістів та правозахисників, які приїхали до Інгушетії висвітлювати події, вночі проти дня проведення мітингу викрали з готелю Назрані невідомі озброєні люди. Вони наділи їм на голови чорні пакети, заштовхали до машини, погрожуючи пістолетом і, врешті-решт, сильно побивши, викинули у незаселеній місцевості, наказавши забиратися з Інгушетії раз і назавжди. У непроглядній темряві, напівроздягнуті, босоніж вони ледве добрели, бо вже приморожувало, до найближчого села.
Наступний мітинг проти сваволі силовиків і корупції відбувся в Інгушетії наприкінці січня цього року. Тоді влада просто згребла усіх журналістів, які приїхали до Назрані, до відділку міліції, а надвечір вивезла усіх до Північної Осетії. Цей процес назвали «депортацією» для забезпечення «безпеки» самих журналістів. А мітинг, до речі, був уже не зовсім мирний. Кажуть, хтось із учасників прийшов з камінням, хтось із пляшками з запалювальною сумішшю. Що буде під час наступного – не може передбачити ніхто.[313]
ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ
«НКВДистами було оголошено і повідомлено у вищі партійні й каральні органи про нібито розкриту ними діяльність «Польської організації військової», «Священного союзу партизан» тощо. Заарештовуючи людей, карателі нелюдськими тортурами вибивали з них «зізнання» у причетності до цих організацій, а потім їх розстрілювали».
Історик Микола Твердохліб про репресії 1937 року на Полтавщині
ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ
«Літнього дня 1946 року до села в’їхали три машини. Усі німецькі. Із легкової вийшов офіцер у формі УПА з автоматом і наказав мешканцям зібратися в центрі села. Розмовляв українською, а ті, що були у вантажних, чоловік 20, ходили мовчки (теж у формі УПА). Людей на хуторі було чоловік 12 усіх вони постріляли ніби за те, що допомагали місцевій владі, позабирали усе, що можна було забрати (при цьому вже всі розмовляли російською). Тітка була поранена, і усе чула».
Зі спогадів про спецоперації НКВД уродженця Чорткова, що на Тернопільщині.
ДОВІДКА
Human Rights Watch (у перекладі з англ. – спостереження за правами людини) – неурядова правозахисна організація зі штаб-квартирою у США, яка діє у 70 країнах світу. Організація не приймає фінансової допомоги від урядів, існуючи виключно за рахунок приватних пожертв. HRW було засновано у 1978 році для контролю над дотриманням Гельсинської угоди у відповідь на заклики про допомогу від правозахисних груп у Москві, Варшаві та Празі.
ДУМКА ЕКСПЕРТА
Сєрґєй Маркєдонов
завідувач відділом міжнаціональних відносин Інституту політичного і військового аналізу, кандидат історичних наук
.jpg)
Інгушетія – не Чечня
Тут радикально налаштоване підпілля не підкріплене ідеологічно
У сучасній Інгушетії немає жодних сепаратистських структур (або паралельних органів влади), готових здійснити відторгнення республіки. Існуюче у республіці екстремістське підпілля об’єднується на базі радикального ісламізму, а не етнічного націоналізму, вважаючи головним своїм ворогом не стільки федеральний центр, скільки республіканську владу. Та й противладні дії в Інгушетії погано мотивовані з ідеологічного погляду. З-поміж тих, хто вирішив для себе боротися з владою, набагато більше фрустрованих персонажів, ніж щиро віруючих «ворогів».
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Інгушетія – не Чечня