Україна стоїть на порозі війни, але чи буде вона і якщо буде, то коли, ніхто напевно не скаже. Навіть ті божевільні, що про неї мріють. Усе дуже швидко змінюється. Усе зовсім не так, як планувалося. Усе йде не за планом.
Такий ми, українці, дивний народ, непередбачуваний і загадковий. Тому виснажувати себе запитаннями на кшталт «що буде далі?» немає сенсу. Навіть питання втрати Криму ще зовсім не закрите. Усе знову ж таки не так однозначно. Те, що там відбувається, – то ілюстрація для телевізора й газет, але ставити крапку ой як зарано. Є цілий оберемок факторів і деталей, які можуть зненацька запустити зовсім інші процеси.
По-перше, Крим – це не подарунок когось комусь. В України за сумнівне щастя купатися на його пляжах відтяли доволі великий шмат її етнічних територій. Тому, коли хтось хоче ревізії, не варто соромитися вимагати повернення частини Ростовської, Курської та Воронезької областей безмежної РФ. Як мінімум. Бізнес є бізнес. По-друге, без України Крим ніщо, і коли цього там ще не знають, то скоро дізнаються. Також аргумент. Особливо коли почати його використовувати в правильному руслі: вода, електрика, газ… Та всі, власне, в курсі. І не варто з цим зволікати. По-третє, Крим – це не лише російськомовні фанати Кремля, це й щонайменше кількасот тисяч кримських татар, яким жити під сяйвом двоголових орлів-мутантів не вельми хочеться, але й утікати нікуди. А ще Росія не така вже й всесильна, її «зелені чоловічки» не такі вже й страшні, як хотів би Путін, а самопроголошені диктатори також мають здатність зникати. Бо всі під Богом ходять. І, як показують події останніх місяців, не варто ні від чого зарікатися.
Читайте також: Янукович виступив як особливо небезпечний блазень
Ситуація в країні доволі складна та неоднозначна чи не в усьому. І це ні для кого не новина. Інакше й бути не може. Стверджувати, що все погано, буде неправдою. Не все. Януковича більше немає, він боїться наближатися до українського кордону, і це чудово. Він усе ще погрожує повернутися, і це погано. Обвал гривні зупинився – це добре. Країною волочиться купа ворожих диверсантів – це погано. Яценюк літає економ-класом, і це прекрасно. Але Крим окупований, і це біда.
Війна та вибори – два питання, які непокоять нині вітчизняний політикум. Є, звісно, ще деякі зацікавлення, але вони радше похідні: підписання Угоди з ЄС, грошова підтримка, відновлення боєздатності війська, створення Національної гвардії, мобілізація, роздача портфелів, квоти, люстрація, висунення кандидатів. Якби не було проблем із Кримом у країні, можна було б померти від розпачу та нудьги, але війна мобілізує. Парламент працює як ніколи продуктивно і злагоджено, колишня більшість, що перетекла в меншість, виявляє чудеса поступливості та патріотизму, а колишня опозиція, яка нині стала владою, вражає працездатністю. Щоправда, результатів ще не видно, бо заяви про наміри випереджають кінцевий продукт. Але ніхто й не обіцяв, що все буде негайно і відразу. Революція ж не закінчилася.
Хоча чимало тих, хто вже освоївся на нових місцях і починає розігрівати енергією власного духу високі крісла, дуже хотів би, щоб вона нарешті таки втихла. Забагато дискомфорту. Працювати краще в тиші. Тим паче коли йдеться про такі важливі питання, як кадри, посади і гроші. Але тиші ще довго не буде. І навіть коли небо над Україною не здригнеться від ворожих стрільн, країна не заспокоїться. Надто багато сподівань породила революція, і надто багато непевності засіло в українських душах за останнє десятиліття. Вакцинація брехнею і граблями пройшла ідеально. Ніхто нікому не вірить, особливо владі. Це, звісно, неабияка прикрість для останньої, але буває й гірше.
Читайте також: Як жити в злагоді. Україна стала найсерйознішим випробуванням для європейської політики сусідства
І в тому, що вірити насправді не можна, переконуватися доводиться чи не щодня. Навіть після того всього, що пережила країна, ці хлопці з краватками на шиї не дуже то й поспішають мінятися. Страх несподівано минув, на горизонті замаячили нові перспективи, у кров знову пішов адреналін. І ще півбіди, коли відпускати гальма починають, так би мовити, свої, їх якось можна приструнити. Гірше, коли, поправши зіпсовані з переляку штани, наважуються качати права колишні соратники Януковича. Вибори їм не на ту дату призначили, Регламент порушується. Яка прикрість…
Насправді новій українській владі, зважаючи на її обіцянки і ситуацію, що склалася, варто було б працювати трохи активніше. Активніше шукати й карати винних у вбивствах мирних громадян, активніше втілювати принципи люстрації та не призначати на посади людей із неоднозначними сторінками біографії, активніше відстоювати цілісність країни, активніше відновлювати чи формувати військо, активніше змінювати правоохоронну систему, активніше відмовлятися від гнилих звичок і принципів роботи, активніше вести інформаційну війну і, головне, активніше змінювати себе. Бо ця влада не тільки отримала на все це мандат власного народу, а й просто зобов’язана все це робити.
Хоча б заради того, щоб не повторити в найближчому майбутньому незавидну долю своїх попередників, які надто загралися і загналися, та й, відверто кажучи, переоцінили свої можливості. Майдан нікуди не зник. Про це варто б пам’ятати. Він нині в головах і душах людей. І це вже не змінити.