Зрештою, логічно. Адже коли ще цікавитися смертю, як не в сімнадцять років. Підліткове сприйняття не обтяжене жиром дорослого скепсису та цинізму. Для підлітка кожен побачений вампір є поводирем у цьому жорстокому світі, а кожна відкушена голова – ще одним нагадуванням про його, світу, жорстокість.
Сама умовність світу хорору пасує до підліткового ідеалізму та безпосередності. Накладаючись на дитячі, ще не сформовані уявлення про природу добра і зла, бутафорна атмосфера пекельного потойбіччя здатна викликати в молодих серцях трепет і млість, спроможна примусити серця битися частіше або, навпаки, зіщулено завмирати в очікуванні чергового катарсису.
Уява підлітка, не підкріплена життєвим досвідом, швидше схильна до сприйняття правил гри, до співпереживання серійним убивцям та одиноким канібалам, аніж, приміром, уява якої-небудь сорокарічної домогосподарки, у якої хорор небезпідставно асоціюється з клімаксом. Можливо, саме ця орієнтація на молодіжну аудиторію, на її невибагливі смаки та популярні запити поступово перетворює хорор із жанру естетського, сказати б, декадентського на коміксово-легкотравні доважки до кінематографічного мейнстриму з ухилом у садизм.
Хто тепер згадає про експресіоністське наповнення хорору в 1920-ті роки минулого століття? Хто особливо стане перейматися готичною атмосферою фільмів? Хорор як комерційний продукт усе більше залежить від кількості трупів і бюджету, вкладеного у спецефекти. Кіно стає менш розумним – і передусім кіно жахів.
Атмосфера страху й невизначеності, закладена у фільмах Альфреда Хічкока чи раннього Девіда Лінча, покликана не так розважити, як застерегти, вже не здатна захопити глядача. Страх, немов наркотик, потребує збільшення дози. Місце натяків і недомовок заміняють бензопили й дробовики, фільм жаху втрачає своє естетство, перетворюючись на нескінченну жуйку із сиквелів та римейків, головними героями яких є все ті самі бутафорні демони й посланці пітьми, котрі полюють за душами, які від них зовсім не ховаються, оскільки не бояться.
Дух трагедії зникає з усіх цих байок про маніяків-ентузіастів, дух тваринного відчуття справжності всього, що ти бачиш. Ну справді, кого сьогодні злякаєш будинками-привидами чи космічними прибульцями? Наша наскрізь зіпсована цивілізація втратила здатність лякатися. Замість почуття страху в неї з’явилося почуття істерії, а замість бажання боротися – соціальна страховка. Найжахливіше і найбридкіше, що нині залишилося в кіно, – це попкорн. Решта – лише намагання режисера якось заповнити ваше дозвілля. Одним словом, залишилися самі ремісники, а справжні маніяки давно займаються чимось іншим. Навіть страшно подумати чим.