Вшанування загиблих під Крутами в незалежній Україні має довгу історію, яка сьогодні вже частково призабута. Більшість людей, які брали участь у тих подіях, або зникли, або померли. Але завдяки фотографіям Олеся Воляника, зробленим у січні 1992 року, ми можемо бодай трохи згадати атмосферу в той час навколо ореолу бою під Крутами.
Замкова гора
Розповідаючи про вшанування загиблих у бою під Крутами на початку 1990-х, не оминути однієї події, яка має дещо загадковий характер, а тому нині її майже не згадують, — установлення дерев’яного хреста загиблим крутянцям на Замковій горі в Києві.
Замкова гора не стосувалася бою під Крутами. Але на початку 1990-х про це достеменно ще не було відомо. І навіть навпаки — перед Аскольдовою могилою (де перші вшанування відбулися 1993-го) у 1991–1992 роках ушановували загиблих крутянців на Замковій горі. Особисто я пам’ятаю ось яку версію. Відома в минулому українська політикиня Лариса Скорик сповістила (можливо, у якомусь радіоінтерв’ю), що загиблі в бою під Крутами студенти й гімназисти були поховані на Замковій горі. Звідки вона це взяла — історія замовчує. Чи дійсно це була Лариса Скорик — теж достеменно стверджувати не можу, бо особисто цього не чув. Але всі навколо казали: «Та це ж Скорик заявила».
Забігаючи наперед, маю сказати, що на Замковій горі дійсно колись було кладовище Фролівського жіночого монастиря. За свідченнями газет травня 1917 року, чорниці цього монастиря виготовили прапор 1-го українського козацького полку імені Богдана Хмельницького. Пізніше на Замковій горі ховали вояків полків імені П. Полуботка, Б. Хмельницького, а також Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради, коли він визволив від більшовиків Київ на початку 1918 року. Усе це стало відомим значно пізніше внаслідок роботи з пресою 1917–1918 років, і крутянців там усе одно не ховали. Можна припустити, що хтось з істориків старої генерації (ще радянських) якось сказав Ларисі Скорик про поховання полуботківців, а вона подумала, що йдеться про крутянців.
Поруч із Замковою горою стоїть Святопокровська Подільська церква, яка вже навесні 1990 року була де-факто передана Українській автокефальній православній церкві. Там само збиралися різні юнаки й підлітки (зараз би сказали «права молодь»), які пізніше оформились в організацію під назвою «Спілка незалежної української молоді» (СНУМ). Звісно, їм спало на думку піти й пошукати ті могили на Замковій горі. Але те кладовище кілька разів було перекопане, востаннє — під час Другої світової війни, коли містяни масово ховали своїх мерців. І навіть у повоєнний час поховання місцевих мешканців з Гончарів і Кожум’як там продовжувалось. Отже, усі ці пошуки мали аматорський характер і заздалегідь були приречені на невдачу. Але пригодницький дух, духовне піднесення й гарний настрій вони надовго забезпечили всім учасникам.
Цікаво, що завдяки пошукам героїв Крут активісти СНУМу зненацька звернули увагу й на постать Симона Петлюри. Зараз я цьому не дивуюсь, адже настоятелем УАПЦ був патріарх Скрипник (Мстислав) — племінник Петлюри. Й ось 25 травня 1991 року в Покровській церкві в Києві відслужили першу панахиду пам’яті Симона Петлюри. До церкви набилася купа народу, переважно типових атеїстів, але настрій у всіх був такий, начебто вони беруть участь у богослужінні зі Вселенським Патріархом чи Папою Римським. А листівку з того заходу я зберіг (бо з нею пов’язані ще й інші, не менш цікаві спогади), і нині вона займає почесне місце у верхній шухляді робочого стола.
Попри невдачу з пошуками, на краю Замкової гори, що дивиться в бік Національного музею історії України, у 1991 році було встановлено дерев’яний хрест на пам’ять про героїв Крут (а також інших учасників боротьби за УНР). Тут 29 січня 1992 року провели молебень за участі мало не всього наявного в той час духовенства УАПЦ, членів СНУМу й деяких інших представників патріотичних кіл. Саме ця подія потрапила на фото активіста СНУМу того часу Олеся Воляника.
Станція Крути
Перший березовий хрест на переїзді біля станції Крути встановили члени Руху в січні 1991 року. Через рік туди вже прибули великі делегації з Києва, Львова, Чернігова й Ніжина. Нині тут Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут» Національного військово-історичного музею України.
Заходи були короткими: вони складалися з меморіального мітингу й покладання квітів. У той час було дуже холодно, хурделило, лежали великі замети, на відміну від наших днів, коли надворі тепла зима.
Аскольдова могила
Уперше вшанування загиблих на Аскольдовій могилі відбулось у січні 1993 року. Воно було небагатолюдним — приблизно кілька десятків студентів та ліцеїстів. Ініціатором заходу був голова Союзу українського студентства Володимир Чемерис. І лише з 1994 року це місце поступово набувало сакрального значення.