Лідерство в проросійському таборі й досі залишається за «Опозиційною платформою — За життя». Цьогоріч на партію звалилося чимало негараздів, починаючи від розгрому медійної імперійки Віктора Медведчука й закінчуючи персональними санкціями РНБО проти нього та його оточення. Днями Печерський суд Києва пом’якшив Медведчуку запобіжний захід, замінивши домашній арешт на особисте зобов’язання. Однак, політик й надалі залишиться під домашнім арештом, але вже у іншій справі проти нього. Загалом, за підрахунками видання «Слово і Діло», фронтмен ОПЗЖ фігурує щонайменше в дев’яти кримінальних справах, тому до активної публічної політики він, найімовірніше, повернеться не скоро. Проте стабільності рейтингів ОПЗЖ можна позаздрити: з літа 2019 року підтримка партії коливається приблизно в межах 11–15% (Центр Разумкова). Природа такої стійкості — секрет Полішинеля. Після краху «Партії регіонів» проросійське електоральне поле постійно зменшувалося, а зусиллями Віктора Медведчука та Вадима Рабіновича воно стиснулося до найбільш кондових русофілів, котрі будуть лояльними до «партії Путіна», попри її практичні неуспіхи.
Зайнявши нішу вічних опозиціонерів, ОПЗЖ почувається цілком комфортно. Принаймні не схоже, що в керівництві партії серйозно прагнуть щось змінювати. Упродовж року «опозиціонери» не створили жодного вагомого інформприводу, обмежуючись протокольними істериками у відповідь на «репресії» з боку влади, яку Рабінович ще в лютому охрестив «фашистською». Тоді ж ОПЗЖ оголосила, що ініціюватиме імпічмент президента Володимира Зеленського, але відтоді жодних видимих порухів у цьому напрямі не спостерігається. Навпаки, останнім часом речники партії все більше педалюють заяложені теми «зубожіння» і «тарифного геноциду», але тут Юрій Бойко видається блідою пародією на Юлію Тимошенко (до того ж без жодних шансів заскочити на її електоральне поле). Боротьба ОПЗЖ із «зеленим фашизмом» зводиться до епатажних витівок нардепа Іллі Киви. Він вітає з днем народження Владіміра Путіна, із салютом святкує річницю вбивства Степана Бандери та називає себе лідером антифашистського руху країни. Ще влітку СБУ повідомила про ліквідацію осередків його організації «Патріоти — За життя» у Харкові, Сєверодонецьку та Лисичанську, виявивши в поплічників Киви холодну зброю та партію канабісу.
Читайте також: Головнокомандувач-новобранець
Нещодавно в ЗМІ просочилися чутки про виключення Киви з ОПЗЖ — відповідну заяву зробив сам депутат, звинувативши в цьому Юрія Бойка та Сергія Льовочкіна. Але згодом (імовірно, після втручання Вадима Рабіновича) партія виступила зі спростуванням. Хай там як, весь цей інформаційний шум заледве перекриває відсутність реальних політичних дій, котрі відповідали б масштабам парламентської партії. Здається, найгучнішою піар-акцією ОПЗЖ за весь рік стало святкування 77-ї річниці визволення України від фашистських загарбників, під час якого «засвітилося» керівництво партії та ціла низка регіональних осередків. Але протокольне покладання квітів до радянських монументів — явно не те, що треба для примноження політичного капіталу.
Особливо пасивність ОПЗЖ впадає в око, коли йдеться про вибори в Харкові, які відбулися 31 жовтня. Здавалося б, смерть Геннадія Кернеса відкрила для партії нові можливості, за які варто було поборотися. Хоча б тому, що після окупації Донецька півторамільйонний Харків є ключовим містом українського Сходу, а відтак міг би стати стратегічно важливим форпостом для ОПЗЖ. Як мінімум, змагаючись за крісло тамтешнього міського голови, «опозиціонери» могли б продемонструвати своїм виборцям, що трохи пороху в їхніх порохівницях ще є. Натомість партія і на герць не потикалася, обмежившись підтримкою самовисуванця Михайла Добкіна — нехай ідейно близького, але без реальних шансів на перемогу. Варто згадати й про фіаско ОПЗЖ в іншому знаковому місті Сходу, а саме в Слов’янську. Там конфлікт між ОПЗЖ та Опоблоком призвів до того, що процес самоврядування був паралізований, і зрештою в місті впровадили військово-цивільну адміністрацію. Словом, якщо ОПЗЖ справді за щось бореться, то не за владу, а за те, щоб у Москві її й надалі вважали своїм головним контрагентом в Україні.
До певної міри конкурентом ОПЗЖ можна вважати Євгена Мураєва, колишнього соратника Вадима Рабіновича в партії «За життя». Свого часу Мураєв належав до молодшого покоління регіоналів і робив цілком успішну кар’єру. 2010 року Віктор Янукович призначив цього 34-річного депутата Харківської облради від «Партії регіонів» головою Зміївської РДА, а 2012 того обрали до Верховної Ради. Після Майдану Мураєв постійно намагався повернутися у велику політику, але без особливих успіхів. 2018 року, після короткочасної співпраці з Рабіновичем у партії «За життя», Мураєв запустив власний проєкт «Наші», проте на парламентські чи президентські вибори 2019 року не пішов. Також йому належали два телеканали: NewsOne і «Наш». NewsOne він ще 2018 року продав соратнику Медведчука Тарасу Козаку (у лютому 2021 року канал припинив мовлення через санкції РНБО), а сьогодні Мураєв ризикує втратити й «Наш». У вересні Нацрада з питань телебачення і радіомовлення України звернулася до Окружного адмінсуду Києва з проханням анулювати його ліцензію через розпалювання ворожнечі та ненависті. У відповідь Мураєв заявив, що це тиск із боку Офісу президента, який, мовляв, прагне придбати частку його телеканалу. Кумедно, але 2018 року Мураєв потрапив ще й під російські санкції, у чому політик звинуватив Віктора Медведчука, котрий нібито таким способом бореться з політичними конкурентами.
Сьогодні за Мураєва на президентських виборах готові проголосувати близько 3% українців, а от партія «Наші» має певний шанс подолати прохідний бар’єр: серед громадян, які визначились із вподобаннями й підуть на парламентські вибори, за «Наших» готові проголосувати 6,4% (Центр Разумкова). Судячи з медійної активності Мураєва, він прагне стати ще більшим радикалом, ніж Медведчук і Рабінович разом узяті. Зараз політик активно розсилає відповідні меседжі потенційним виборцям, розповідаючи про необхідність прямих контрактів із Газпромом, імовірний розвал України до 2050 року тощо. А у вересні Мураєв вирушив у турне регіонами в межах проєкту «Тут наша земля», реклама якого почалася ще влітку. Фіналом вояжу має бути презентація «Формули країни» (вочевидь, політичної програми), яку партія «Наші» обіцяє представити 7 листопада — якраз у річницю «Великого Жовтня». Напевно, це можна вважати першою серйозною заявкою Мураєва на участь у парламентських виборах 2023 року. Утім, може виявитися, що й він бореться не так за увагу українських русофілів, як за увагу Москви, яка демонструє певні ознаки втоми від Медведчука і Ко.
Читайте також: ОРДіЛО: парад істерики і пропаганди
Дещо іншим шляхом намагається йти ексрегіонал Борис Колесніков, який улітку презентував свій політичний проєкт «Україна — наш дім». Айдентика цього проєкту сильно нагадує перелицьовану символіку російської партії «Наш дім — Росія», створеної в середині 1990-х років для потреб тодішнього голови уряду РФ Віктора Черномирдіна та очільника Газпрому Рема Вяхірєва. В усьому іншому партія Колеснікова наслідує фірмовий стиль регіоналів, обіцяючи стабільність і добробут під керівництвом досвідчених господарників, відтворюючи навіть сумнозвісний слоган часів Януковича «Україна для людини». Щоправда, відверто проросійської риторики партія уникає, камуфлюючи її обтічними формулюваннями та розбавляючи патріотичними слоганами. Наприклад, у своїй програмі УНД декларує підтримку відновлення територіальної цілісності й навіть повернення Донбасу та Криму. Але поряд із цим партія наголошує на підтримці позаблокового статусу України, а питання про членство в ЄС обіцяє винести на референдум. УНД нібито виступає за «гідне представництво української культури в глобальному світі», але водночас пропонує віддати компетенцію щодо питань мовної та гуманітарної політики місцевій владі. Одним словом, відбувається майже як у старому пострадянському анекдоті: яку партію не будуй, виходить КПРС (у цьому випадку — «Партія регіонів»).
Про політичні перспективи партії Колеснікова говорити зарано. З одного боку, в ексрегіонала достатньо часу та ресурсів, щоб розкрутити свій проєкт. З другого, проросійський електорат — це досить вузька ніша, на якій уже є відносно сильний гравець в особі ОПЗЖ. Причому цікавих «фішок» у Колеснікова ще менше, ніж у Бойка й Рабіновича. Приміром, останнім часом Колесніков ностальгує, пригадуючи десяту річницю відкриття «Арени Львів» та оновлення НСК «Олімпійський» у межах підготовки до чемпіонату Євро-2012. На відміну від самого Колеснікова, який десять років тому обіймав посаду віцепрем’єра з питань Євро-2012, ці спогади навряд чи цікавлять його потенційних виборців. Навряд чи допоможе Колеснікову й масове залучення до команди «молодих фахівців». Після навали «нових облич» у 2019 році цим виборця вже не здивуєш. Так само як і мантрами про «професіоналів» і «господарників», які ексрегіонали повторюють уже півтора десятиліття. Тому, найімовірніше, головним ресурсом УНД будуть формальні та неформальні зв’язки впливового бізнесмена з місцевими босами в східних та південних регіонах. Навряд чи цього достатньо, щоб партія змогла стати гравцем загальнонаціонального рівня. Та й у Москві вже давно роблять ставку на радикальних демагогів, а не на господарників, які й досі мріють повернутись у свій «золотий» 2010-й рік.