Наприкінці квітня завжди особливо доречно читати «Післячорнобильську бібліотеку» Тамари Гундорової.
Уперше я читала цей текст давно і теж десь у квітні. Пам’ятаю, як вразила думка: Чорнобильська катастрофа стала точкою неповернення навіть у мові, якою ми пишемо про себе й власні досвіди, й, по суті, виявилася колискою українського літературного постмодерну. Адже говорити так, як говорили ті, хто приховували правду про масштаби екологічної катастрофи, видавалося вже неможливим — а від такої форми емансипації недалеко й до повної незалежності. Усе це цікаво не лише з діахронної, тобто суто історичної, перспективи. Власне, нині важко уявити більш продуктивний комплекс ідей, ніж цей. Чому?
Річ у тім, що довкілля — це не складна ефемерна постструктуралістська абстракція, як часто, здається, твердить екокритична теорія. Насправді довкілля достоту фізичне: ми впливаємо на нього, воно — на нас, а література фіксує, не помічає чи намагається приховати ці впливи. Про те, як література ігнорує чи приховує стан довкілля, існує чимало розвідок. Мої улюблені ті, що описують індустріалізацію у Європі й літературу того часу з екокритичної перспективи. А проте це тема для іншої розмови, адже чергова річниця Чорнобильської катастрофи — новий привід поговорити про випадки, коли культура вже не може лишатися сліпою чи незворушною до змін.
Одна з таких змін — у ставленні до технологічного прогресу, його переоцінка. Чорнобиль суттєво підважив ідеальну, прискіпливо сконструйовану картинку модерності радянського типу, наголосивши, як багато небезпек вона приховує. Культурі ж довелося відкинути сподвижницький пафос й оптимістичні футуромарення та спробувати описати кінець світу, якому культура, власне, протистоїть за визначенням. А ще їй довелося лякати, але й насичуватися тривогою навзаєм. Атом перестає бути мирним, а існування світу з усіма його набутками — неодмінним. Вкорінюється особлива форма катастрофічного мислення.
А проте нині, здається, змінюється і воно. Адже одна річ — жити зі сприйняттям Чорнобиля як катастрофи, що нізащо не має повторитися, і боятися цього повторення. А зовсім інша — творити, так, після Чорнобиля, але й після Каховки та під час актуальної перманентної зусібічної ядерної загрози.
Парадоксально те, що кожна з цих техногенних катастроф — реальних, як Каховка, чи потенційно можливих, як, наприклад, на загроженій ЗАЕС, — часто здається ніби менш небезпечною, попри так само невідворотні, безумовно фатальні наслідки. І саме це мені здається проявом цього нового типу катастрофізму, невідомого на момент Чорнобильської аварії, — того, який передбачає повну знечуленість перед обличчям катастрофи, її рутинізацію. Адже всі ми споглядаємо катастрофи в прямому ефірі й, відповідно, відчуваємо, ніби є їх свідками, безпосередніми учасниками, навіть попри фізичну неприсутність в епіцентрі тих чи тих подій.
Можливо, саме в цьому й полягає головна відмінність нового катастрофізму. Він більше не паралізує страхом, що триває десятиліттями, а радше нормалізує катастрофу як частину щоденного досвіду, як щось точно невідворотне. А значить, він нівелює відчуття непоправності того, що чинить людина щодо довкілля. Людиноцентричність змінюється екочутливістю, проте це зовсім не означає, що ми стаємо більш свідомими щодо довкілля. Стосунки між людиною та природою набувають усе більш відвертої неприємної двоякості. З-поза позірної гіпертривожності щодо майбутнього планети проступає людина, цілковито позбавлена відчуття непоправності й тривкості наслідків власних рішень. Так, ми купуємо деревʼяну зубну щітку, але не нехтуємо безперервним використанням ШІ, функціонування якого потребує колосальних запасів води.
Таким чином важливим питанням є навіть не те, чи реагуватиме мова, література й культура на нові катастрофи далі — як із Чорнобилем, — а те, наскільки сильно мова, література і культура відстають від реальності, яка відбувається в режимі безперервного прямого ефіру, та те, чи маємо ми шанс хоч на мінімальну синхронізацію. І, зрештою, на нову мову замість мовчання, що є органічним вислідом відчуття — хоч, звісно, й хибного, — що ти бачив усе.
