Мама розповіла, що тридцять років тому, в 1995 році, вперше розпочалося богослужіння в нашій церкві. Вперше після тривалої перерви — в радянський безбожний час її то перепідпорядковували РПЦ, то закривали, то тимчасово відкривали знову, а в 1968-му остаточно віддали під клуб фехтувальників. Клуб так і не встигли збудувати, спромоглися лише зруйнувати оригінальне планування. Доти наш куток ходив у дальшу церкву через поля, яку майже не зачиняли за совєтів. Але на Великдень 1995-го мама саме чекала мене, а «нова» церква була ближче, та ще й Київського патріархату. І от, згадує мама: у тій старенькій і маленькій дерев’яній церкві (будівля 1862 року), куди все життя ходила її бабуся, гуртом слухали всенічну, потім ставили всі кошики наперед, а самі ставали довкола в кілька рядів. За сільським звичаєм, бо і район був лише нещодавно приєднаний до Києва. Тут багато поколінь жили заможні селяни, доки їх не викосили колективізація й репресії. Моєї родини вони також торкнулися.
Читайте також: Тепер я маю прапрадіда
А «нова» церква опинилася серед району новобудов 1970–80-х, зведених на місці колишніх монастирських сіл. Їх заселили здебільшого урбанізовані, примусово русифіковані радянські люди, вихідці з інших міст і містечок. Для багатьох із них цей район не мав своєї давньої історії і традицій. І церква для них була «новою», хоч насправді заснована в першій половині XVII століття, ровесниця Києво-Могилянського колегіуму, бо й землі належали Київському Братському Богоявленському монастирю. Ця історія досі, на жаль, стає відкриттям для деяких мешканців мого району. А тоді, на Великдень 30 років тому, моя мама, що чекала на мене, з подивом спостерігала, як люди викладають на газетку хто що приніс — хто ананас, хто банани — згідно зі своїми тодішніми постдефіцитними уявленнями про святкову їжу та заразом антирадянщину, складником якої довгий час було святкування Великодня.
Я думаю, що у незнанні традицій не було провини цих людей. Досить згадати послідовну русифікаторську асиміляційну політику Московії, її наступ на освіту, церкву, ідентичність починаючи з часів Гетьманщини. У ХІХ столітті Російська імперія прищеплювала відчуття провінційності, а синодальна церква стала настільки чужою, що робила заледве не атеїстами навіть таких залюблених у традиції людей як молодші Косачі, котрі відмовлялися вінчатись, аби лише не мати справи з «московським патріархатом». ХХ століття довершило руйнування села, а традиційну культуру підмінили зумисне тиражованою шароварщиною.
Традиції не відроджуються самі собою, знадобилися кілька десятиліть незалежності й зусилля багатьох подвижників, що власними знаннями й діями популяризували уявлення про те, якою є наша фольклорна спадщина і як із нею можна взаємодіяти.
І коли сьогодні в Софії Київській, буквально в осерді княжої столиці, збираються люди, щоб красиво і шляхетно відсвяткувати український Великдень, моє серце сповнюється радістю — майже тичинівською, що буяла з нагоди проголошення Української державності тут-таки, на Софійському майдані. Побувавши там, відчуваю щиру вдячність заповіднику, Музею Гончара і всім фольклорним гуртам і майстриням, що долучилися до дійства, за цю можливість набутись у рідній красі й культурі, наслухатись відродженого автентичного співу гаївок і народних забав, намилуватися різноманіттям дівочих строїв на крихітних мацьопках, дівчатках-підлітках, юначках, молодих мамах і старших молодицях…
Фото: facebook | Національний заповідник «Софія Київська»
У барокові часи це подвір’я митрополичої резиденції приймало найповажніших гостей на святкові учти й водночас чуло віншування з Великоднем від мандрованих дяків, що поєднували книжність образів із народним гумором. У ранньомодерні часи ще не було розриву між елітарним і народним — родини городових козаків і дрібної шляхти органічно переплітали це у своєму повсякденні. І сьогодні ці сфери знову перетнулися, повертаючи до нормальності: коли умовний середній клас, відвідувачі тих самих численних книгарень, що відкриваються, і читачі тих різноманітних видань класики, що з’являються останнім часом, більше не сприймають фольклор як суто сільський рудимент, від якого намагалися дистанціюватись. Відроджена традиція стає для них цінністю, частиною ідентичності.
А на вході до фестивальної галявини всіх відвідувачів зустрічає простір пам’яті — на встромлених у пагорб патичках крихітні печені пташечки з іменами полеглих воїнів. Простір облаштовано так, що проминути, відвести погляд неможливо: кожному необхідно пройти тут, стишитись і згадати, якою ціною це все стало можливим. І в програмі, крім веснянок, лунають і старовинні народні пісні, адресовані родинам, у яких є солдат у війську чи загиблий герой. Таких творів не бракувало в нашій культурі, що парадоксальним чином розквітала під час війни — чи то козацьких, чи початку двадцятого століття.