Учора в крамниці всі бажали одне одному спокійної тихої ночі без «салютів» — дивне побажання для новорічної ночі, чи не так? Останній ранок 2024 року в Києві і в усій Україні дав зрозуміти, що ніч теж буде очікувано гарячою. Я купувала доньці ще один подарунок, який вона попросила в останній момент, — у дитини має бути дитинство, навіть якщо вона зростає в країні, в якій уже десять років триває війна.
У садочку зняли відео з дитячими бажаннями — крім ляльок і роботів, ці мацьопки, що ще не вимовляють усіх звуків, просять Перемоги і розвалу росії.
Я пам’ятаю настання нового 2004 року, мені було вісім, ми з однокласниками вже не вірили в Санту, але все одно загадували бажання — щоб переміг Ющенко, а не Яник, і щоб росія до нас не лізла.
Учора, коли до нового року лишалося кілька годин, я дописувала заявку на проєкт цифрової платформи про спадщину мого району. Зрозуміла, як мені хочеться зберегти те, що я люблю, убезпечити його від знищення і зникнення, хоча б у цифрі.
Увечері було тривожно, і захотілося повишивати — моя випробувана терапевтична практика, я вишивала рушник усю Революцію гідності, коли бувала не на Майдані і не на навчанні.
Під ранок мені не спалось, і я слухала аудіокнижку на наш районний читацький клуб. Класичний британський детектив не обіцяв вийти за межі горизонту очікувань. Але так само класичною є засліпленість Заходу «вєлікой російской культурой» і «заґадочной душой» — тож і тут в епізоді, просто для годиться, з’явилася «велична й загадкова російська княгиня». При тому, що її прізвище Драгомирова, і цей рід мав українське коріння і симпатизував українському руху. Ну, але кого це цікавило, російський бренд звучав крутіше.
Поки я думала над цим, наш будинок струсило так, що в кухні впала зі стелі люстра. Це наша найвідвідуваніша кімната, там майже завжди хтось є, — щастя, що в цей момент там не було нікого, усі перебували в безпечній кімнаті. Навіть кішка не поранила лап, хоча одразу метнулася дивитися, що трапилось.
Подяка віртуозам ППО, що збили шахед над гаражами і трамвайною колією, а не нашими дахами. Офіційні фото від КМДА змусили зойкнути — розкурочило і палає там, де ми ходимо щодня. Тепер ці шрами з нами назавжди.
З нами, напевно, назавжди це вміння обтруситись і йти далі, бо боротьба триває. З нами, напевно, назавжди — жага робити більше, ніж можеш, щоб тільки цю війну не довелося воювати ще й нашим дітям.
А вони, загартовані в такому горнилі, вже точно зуміють «відрізнити зле й добре, мале і велике».