Відповідальність за історію

Сам концепт колективної історичної пам’яті став популярним зовсім недавно, в середині 1980-х років. Нині ведуться дуже гострі дискусії, чи існує вона в принципі. Вчені, які заперечують існування такого феномена, кажуть, що це так само неможливо, як усією нацією разом з’їсти борщ або станцювати, адже сам процес запам’ятовування неповторний, він пов’язаний із особистістю. Їхні опоненти вважають – колективна пам’ять не так пов’язана зі словом «колективна», як зі словом «пам’ять». Подіб­­не явище належить у найбільшому сенсі до явищ культури. Чи це спосіб законсервувати минуле, чи опосередкована рецепція історії певної спільноти, нації – тієї історії, яку творять історики. В цьому сенсі зрозуміло – колективна пам’ять завжди вибіркова, бо вона містить те, що спільнота або «боїться забути», або «боїться згадувати».

У такий спосіб витлумачена пам’ять надає сенс тим епізодам минулого, які значущі для певної спільноти, нації, перевагу тим постатям, тим подіям, які сприяють формуванню самообразу цієї нації, формуванню її ідентичності. Пам’ять прагне не стільки відображати минуле таким, як воно було насправді, скільки формувати його сенс для сучасності. В цьому контексті є знаменитий вислів: «вибираючи спосіб увічнити минуле, нація водночас вибирає своє майбутнє», тому що тим самим нація відповідає на ті питання, які потрібно знати.

Коли йдеться про політику творення пам’яті чи її коригування, то такий феномен не новий: уже з кінця XVIII сторіччя почали вносити «корективи», з’явилася державна муміфікована й регульована школа (істориків). Колективна пам’ять протягом цих часів мінялася – не в значенні конкретних сюжетів, а глобальніше, в сенсі загальної ідеологічної рамки до тієї пам’яті. Починалася та корекція як спосіб легітимізації нових збюрократизованих держав упродовж XVIII століття. Пізніше така пам’ять стала опосередкованим продуктом ідеології. В тоталітарних суспільствах колективна пам’ять творилася «міністерствами правди». Саме в цьому контексті виникає поняття «репресованої пам’яті», «травматичної пам’яті», «скривджених народів», врешті, «реабілітованої пам’яті». На пострадянському просторі відбувається повернення значущих фактів, які належали до загнаної в глибини пам’яті.

Порахунок із минулим не лише справа України. Через це пройшли чи проходять наші колишні партнери по СРСР і соцблоку. Як формується політика пам’яті в Україні? Осмисленої гуманітарної концепції з зазначеними метою, шляхами запровадження насправді немає. Втім, загальний тренд зрозумілий, він почався ще до незалежності, а потім здобув державну підтримку. Природнім чином, це було повернення тієї частини колективної пам’яті (по суті творчого продукту на основі професійних історичних досліджень), пов’язаної з прагненням до незалежності, українською тотожністю тощо. Цей конструкт запроваджений десь із 1992–1993 років і був цілковито виправданий.

Тепер перед нами стоїть великий вибір: коли ми говоримо про потребу корекції гуманітарної політики, а відтак політики пам’яті, не тільки в символічних репрезентаціях – топоніміці, пам’ятниках, замовчуванні чи піднесенні тих чи інших сюжетів, героїв, явищ, відображенні цього в підручниках. Маємо відповісти на засадниче питання: чи ми, обдумуючи те, що нам здається правильним для майбутнього української нації, повинні орієнтуватися на сьогодні, на те, що відбувається тут і тепер, чи ми повинні дивитися в майбутнє й на крок уперед? Я пропоную дивитися далі, вважаючи, що теперішні негаразди є такими, які поборюються разовими акціями. Натомість коли хочемо надалі уникнути таких ситуацій, що мають місце зараз в Україні, то нам треба думати на випередження, думати про тих молодих людей, котрі нині є споживачами цього типу й образу колективної історичної пам’яті.

Ми не маємо можливості впливати на політику пам’яті адміністративними методами, але як люди, що мають голос у публічних дискусіях, можемо принаймні визначитися з позицією. Тому, говорячи про різні типи пам’ятей, які запроваджуються через шкільний підручник, на сьогодні можна визначити два головні напрямки, що їх бачимо в Європі.

Перший репрезентовано російською версією корекції пам’яті, й там це роблять із активним застосуванням державної доктрини – ця версія виникла два роки тому й артикулювалася в нових підручниках (концепція Данілова-Філіппова, ґрунтується на прищепленні учням позитивного враження від історії, яка має виховувати позитивний досвід, пошанування основної сюжетної лінії цієї історії через культ держави). Щодо періоду радянської історії це має вигляд так званої раціоналізації злочинів радянської влади, їх тлумачать як такі, що були неуникним злом, але сума позитиву це зло переважає, бо ж «завдяки таким діям Радянський Союз досягнув успіху», а Сталіна подають як «вдалого менеджера».

Інший напрям пропонує європейський досвід, який шукає позитив у пошануванні гідності, життя особистості. Там колективна історична пам’ять ґрунтується на праві різномислення, повазі до «іншого».

То чи нам продовжувати ту бурхливу реанімацію історичної пам’яті, здійснену в середині 1990-х, яка нині в багатьох питаннях анахронічна, бо ж ця система цінностей сформована ще в ХІХ столітті як компенсаторна й травматична ідентичність бездержавного пригніченого народу. І це триває за інерцією. Чи повинні ми цю травматичну пам’ять культивувати далі? Чи ми думаємо про те, як можна модифікувати історичну пам’ять із перспективою на завтра? Чи вибирати російський взірець пошанування держави, чи дивитися в завтра й спробувати щось змінити? Це моє питання до дискусії.

Досить важким завданням є відділити історію від політики: в будь-якій історіографії цього ніколи не було, зокрема українській, і ніколи не буде, наївно про це думати. Ми можемо лишень висловлювати побажання, яке неможливо виконати. Також я вважаю, що не можна відокремлювати цивілізаційного підходу від національної історіографії, це речі цілковито невідокремлювані. Скажімо, ми говоримо: в польській історіографії панує антропологічний підхід, але ж він не є антинаціональним.

Програма, яка зараз пропонується (нова Концепція історичної освіти, розроблена Моніторинговою комісією під патронатом Українського інституту національної пам’яті. – Ред.), до певної міри відкидає те, що вже утвердилось, але, мені здається, треба брати народ, етнос за основу. За всієї недолугості наших попередніх підручників чимало було зроблено. Деякі речі, закладені в новій програмі, влаштовують оточення Віктора Януковича. Тому чимало залежить не лише від самої програми, а й від її впровадження. В програмі не можна все прописати. Над проектом варто працювати далі, а як це буде, чи втручатиметься влада, – це складна річ.

Незважаючи на спробу знищити українську державність, зроблене за час незалежності вселяє надію. Хоч ніколи до 2010 року наша незалежність не була ще під такою загрозою. Посол Російської Федерації, нікому не відома людина, в себе вдома зненавиджений, заявляє: «Ми один народ». Я особисто не хочу бути з ним в одному народі, я не знаю, до якого він належить народу, я належу до українців. Такого б посол Великої Британії не заявив би в Канаді, навіть за всієї культурної близькості. Натомість вони тут впроваджують пам’ять «Русского Міра», на першу вимогу патріарха з Москви будуть перейменовувати вулиці. Тому нам треба думати про майбутнє і не йти до нього задом наперед.

Нині маємо час випробувань. Підійшли до того моменту, коли навіть на відміну від влади Кучми, який мав певний державницький інстинкт із консервуючим підходом до української справи, нинішня влада сприймається радше через призму «по чем это можно продать». Такий підхід свідчить, з одного боку, про те, що їм важко щось гідне запропонувати в плані гуманітарної політики, певних цінностей, а з іншого – він створює небезпечну можливість для зовнішніх впливів. Українська влада виявляє нерозуміння, навіщо взагалі підтримувати загальний український міф, підтримувати усвідомлення українцями себе як власне українців, людей, які мають окреме бачення майбутнього, його шляхів досягнення, як і окрему історію, а це відчиняє широкі двері недружнім і ворожим впливам.

Один із прикладів – культивування так званого міфу про розкол. Його поділяє, на жаль, чи не кожен українець. Можемо говорити про різні ступені проявів цього міфу, про те, чи має він соціологічне підтвердження, історичне підтвердження у відмінностях світобачення в різних регіонах України. Понад те, зараз питання розколу намагаються інституціоналізувати, в суспільство вкидають тезу, що маємо постійно говорити, за яких умов цей розкол відбудеться. В результаті бачимо марний розпач від того, що робить нова влада, від того нахабства й загального наступу. Деякі переконують – «хай вони там на сході роблять, що хочуть, а ми будуватимемо своє маленьке європейське».

Подальший хід розмов веде до питання, як цей розкол відбудеться. Чи громадянська війна, чи референдум? Поки це умоглядне явище має форму розмов на кухні чи статей у ЗМІ, проте коли це пустити на самоплив, то під інформаційним і організаційним впливами з-за східного кордону тема може вийти на рівень зовнішньої національної безпеки.

Що робити? Українському історикові, котрий цікавиться тим, як історичні аналогії можуть згодитися нині, як зробити українську державу єдиною, виробити позитиви для українського суспільства й на цьому ґрунті створити новий український міф, варто дотримуватися кількох настанов. Не боятися йти назустріч журналістам, і, де можливо, ініціювати такі зустрічі. Розповідати про історичні паралелі, про цікаві дати та факти. Не втікати на сторінки академічних видань. Хоч історіографічні праці – це важливо, без впливу на масову свідомість вони не мають значення. Також робити ставку на молодь, на студентів, які самі виявляють ініціативу, прагнення до знань, формувати осередки, які б надалі могли продукувати нові ідеї, пропонувати спецкурси, де історію порівнювали б із сучасністю.

Суспільній історичній па­­м’яті належить винятково важлива роль у процесах  самоусвідомлення нації та формування державності. Як результат конструювання минулого заради майбутнього, вона може виступати об’єд­­навчим чинником. Але може ставати й полем розбрату, коли суспільство та політики забувають про спільні цінності, коли поточна кон’юнктура заступає історичну перспективу.

Зміна політичних реалій у сучасній Україні супроводжується появою тривожних тенденцій. Серед них – політизація історії, спроби політичних партій її «приватизувати». Ми переконані, що такий стан є неприпустимим.

Неприпустимо експлуатувати пам’ять про Другу світову війну й перемогу в ній для просування так званої ідеї східнослов’янської єдності, яка актуалізується неоімперськими силами.

Неприпустимо повертатися до схем і стереотипів радянської і російської історіографії. Українська історія потребує українського погляду на неї. Тому дивними є вірнопідданські намагання Міністерства освіти й науки України реалізувати проект спільного для шкіл України та Росії підручника з історії або ж посібника-інст­­рукції для вчителів.

Неприпустимо нав’язувати суспільству партійне бачення історії або ж ставити історичну освіту в залежність від політичних поглядів державного чиновника.

Неприпустимим для демократичної країни є неосталінізм, ознаки якого помітні як у реанімації скомпрометованих совєтських практик, так і в увічненні пам’яті кривавого тирана, якому влада потурає своєю мовчазною згодою.

Неприпустимим є кон’юнктурне заперечення президентом України В. Януковичем факту геноциду українського народу в 1932–1933 рр. у його виступі на сесії ПАРЄ 27 квітня 2010 року – всупереч Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухваленому Верховною Радою України 28 грудня 2006 року, та всупереч постанові Апеляційного суду міста Києва, прийнятій 3 січня 2010 року.

Неприпустимими є висловлювання посла Російської Федерації в Україні М. Зурабова, якими він, по суті, заперечує право українців називатися українським народом. «Единый народ», що про нього говорить посол, – це народ без власної історичної пам’яті, який не має шансів для самореалізації через свою державність.

Неприпустимими є спроби ліквідувати Український інститут національної пам’яті, створений у цілковитій відповідності з практикою багатьох посттоталітарних країн.

Вважаємо, що влада має при­­пинити спекуляції на темах історичної минувшини і перестати використовувати історію в політичній боротьбі. Необхідно запровадити мораторій на складні історичні теми в ході виборчих кампаній.

Натомість держава мала б усіляко сприяти історичній просвіті, популяризації історичних знань, проведенню неполітизованих фахових і суспільних дискусій з актуальних питань історії.

Політика у сфері історичної пам’яті має відповідати інтересам консолідації українського суспільства, а не його дезінтеграції.