«Ти можеш почати війну за своїм бажанням, але ніколи вона не скінчиться з твоєї власної волі». Як і чимало сентенцій Макіавелі, ця не є абслютною істиною. До того ж, люди, що граються в геополітику, нечасто керуються афоризмами. Частіше вони спираються на власні аналіз та інтуїцію, котрі теж не безмежні – адже будь-які люди є тільки людьми.
Втім, Владімір Путін досі перемагав скрізь – принаймні, це так виглядає з Росії: від у війні з Грузією до організації Олімпіади. Очевидно, він збирається перемогти й зараз: на третій день фактичної окупації Криму російськими військами Путін нарешті заговорив про цю окупацію вголос. Тим часом російська дипломатія категорично відмовляється від дипломатичного розв’язання кризи.
Сьогодні неможливо сказати, чи готувалися в Кремлі до чергового переможного наступу ще від початку Євромайдану. В такому разі там мали б включати в свої плани усунення Віктора Януковича. І це мало б стати уроком для всіх нинішніх і майбутніх «друзів Кремля» в Україні (якщо вже ці «друзі» досить недалекоглядні, аби не вивчити уроки попередників з тієї ж Абхазії).
Утім, цілком можливо, що зайва конспірологія тут ні до чого – як і в більшості випадків життя. Природно припустити, що варіант анексії частини України в разі перемоги повстання у Києві був лише одним із багатьох. Понад те, таких варіантів у російському Генштабі та інших компетентних відомствах повинні були мати кілька. Антиукраїнська риторика та насаджувані в РФ настрої «вставання з колін» просто вимагають цього. Зрештою, знову згадаймо 2008-й: хоча Грузія й «раптово напала» на Південну Осетію, росіяни свого удару завдали за планами, котрі розробялися мінімум із 2006 року, і після війни цього ніхто в Москві не приховував.
Відтак найважливіше питання – що далі. Однозначно відповісти на нього немає жодної можливості, можна лише вгадувати, як два місяці тому можна було лише вгадувати наслідки протистояння в самій Україні. Проте завжди є сенс вказати на кілька моментів, котрі змушена враховувати кожна сторона.
Читайте також: Як це почалося. Свято непослуху у Криму
Для Росії це, в першу чергу, загроза неконтрольованого розвитку ситуації. Все, як попереджав Макіавелі. Захопити Крим (точніше, облаштувати там маріонеткове незалежне утворення) – не найідеальніший варіант. Бо потім доведеться брати за нього відповідальність, у тому числі банально годувати, напувати, обігрівати й освітлювати. Шкура може виявитись вартою вичинки хіба що коли Крим стане лише пацдармом для подальшого наступу. Яким він і виглядає наразі.
Водночас увести війська за кримським сценарієм у всю Південно-Східну Україну – це зовсім не те ж саме, що відібрати у Грузії Південну Осетію чи ту ж Абхазію. Між Одещиною чи Донеччиною, з одного боку, та Центральною Україною, з іншого, немає гір із вузькими перешийками. Немає в цих регіонах і сепарації населення, коли представники «титульної нації» та «ображеної меншини» концентруються в різних селах. Натомість є змішане населення і сотні доріг, для перекриття котрих знадобиться значно більше сил, ніж кілька тисяч перекинутих наразі до Криму російських спецпризначенців.
Тож за умови анексії Південного Сходу конфлікти неминучі; власне, для цього не потрібно експортувати «бойовиків» з Галичини чи навіть із Києва. Такі конфлікти можуть дуже швидко набрати масштабу, про який не хотілось би згадувати всує. Важливо те, що це буде крахом плану: ввести війська для «стабілізації» – й добитися цілком зворотнього ефекту.
Радикальний варіант розв’язання цієї загрози – окупація всієї України чи, принаймні, абсолютної більшості її областей, і в будь-якому випадку – Києва. Цьому може критично сприяти вкрай імовірний, на жаль, конфлікт між «поміркованими» політиками та «радикальними» патріотами у проукраїнському стані.
Цей конфлікт тліє вже зараз, коли все більше прихильників Майдану обурюються бездіяльністю нового уряду в справі наведення ладу на сепаратистських територіях. З одного боку, такі претензії не можуть бути адекватними в усьому. Зовсім не обов’язково звинувачувати нове керівництво силовиків у тому, що воно навмисне випустило з країни Януковича та інших: більшовики свого часу теж «випустили» Керенського, хоча явно з ними не домовлялись.
З іншого, підстави не довіряти «вчорашнім» політикам є у всього суспільства, і їх зайве тут перераховувати. В цій ситуації суперечки між тими, хто закликає до миру, й тими, хто готовий «покласти душу й тіло», не свідчать про правоту будь-якої сторони, але лишаються загрозою для обох. Як відомо, під час Судетської кризи, яку нинішні події аж надто нагадують, жертва частиною Чехословаччини не вгамувала апетити Гітлера. Та, з іншого боку, приводом для остаточного знищення Чехії стали саме виступи патріотів проти політики угодовства німцям.
Втім, сценарій може бути ближчим до інших чехословацьких подій – 1968 року, коли армійські з’єднання СРСР та його сателітів без опору увійшли до Чехословаччини. Тим паче, що в нинішньої України шансів відбити російське нашестя, моживо, ще менше, ніж у тодішньої Чехословаччини було можливостей захиститись від СРСР. Армія дезорієнтована й добряче зруйнована в попередні роки, а протистояти танкам і кулеметам, зібравшись на Майдані, неможливо – і це слід зрозуміти кожному.
Нарешті, ще одне природне рішення для російської сторони – переворот, або «контрпереворот» у Києві з тим, аби привести до влади проросійські сили. Він може бути навіть палацовим. Інструментів для цього достатньо: поки що Москва задіяла лише окупацію частини регіонів, але в запасі ж є економічне ембарго, ціни на газ, нарешті, банальна «п’ята колона» в політикумі.
Чим більше хаосу, тим краще для Кремля. Дивишся, і до президентських виборів де-факто розчленована країна навіть у тих регіонах, що палко вітали Майдан, підтримає – нехай хоч би мовчки – промосковську владну команду (яку на той час постараються сформувати).
Після чого захоплені раніше території «демократично» вирішать повернутись до складу України. Аби їхні мешканці були надійними захисниками російських інтересів, але Росія при цьому не мусила їх годувати. Як, власне, воно й було всі останні роки – тільки тепер «по-дорослому».