Норвезький меморіал Стейлнесет, розташований на острові Варде в Баренцевому морі, — туристична цікавинка, яку створила легендарна Луїза Буржуа та яку відкрили для відвідувачів 2011 року. На початку ХІV століття на острові побудували фортецю Вардергауз, у ХVІІ та фортеця стала судилищем, в’язницею і місцем страти для 91 особи, яких звинуватили у відьомстві. 77 жінок і 14 чоловіків-саамів спалили живцем. Суди над відьмами у Варде почалися 1621-го, пережили рецидив 1651-го й завершилися масовими стратами 1662–1663 років, саме їхніх жертв ушановує меморіал. Північний Фіннмарк вирізнявся безпрецедентним для королівства числом звинувачених у чаклунстві. Не Салемом одним, не сам лише Даннінг… Меморіал містить імена й історії кожної / кожного страченого. Усередині інсталяція: стілець (банальний кухонний стілець, на якому можна, скажімо, присісти, перехопити світло з вікна й плести шкарпетку для холодної зими), через який пробивається вогонь.
Якщо на обкладинці книжки є фраза «Відьми з Варде», то вона мусить викликати й викликає зрештою чітку асоціацію з подіями 1662 року на північному сході Норвегії та з історією відьом півночі загалом. Цим очікуванням роман Ані Берґман не зраджує: одне з перших повних імен, що ми почуємо на сторінках роману, — Марен Сіґвальдсдоттір, яке є в списках Стейлнесету, так звана велика відьма півночі.
Нежанрова література (бо темне фентезі й історична панорама на кшталт «Стовпів землі» — окрема тут парадигма) здебільшого використовує полювання на відьом як матеріал для алегорії. І виникають твори на кшталт «Тигля» Артура Міллера, де полювання на відьом стає омажем антикомуністичним судам Джозефа Маккарті, попри цілком документальний сюжет з минулого.
Ситуація міняється, коли відьомство беруться опрацьовувати жінки-прозаїки (у сенсі авторки жіночої прози — творів, зосереджених на ідентичності жінок і на жіночих практиках). Тоді складаються максимально буквальні, точні, біографічні сюжети, які набувають химерності із самого жіночого письма — такого, що ігнорує межу між уявними реальностями й сконструйованими. Там магічний елемент — прояв письма, а не історії про відьом (у таких творах усі жінки наділенні магією природи, бо таким є ритми цієї прози, відьма тут — та, що відає свою природу). І так виникають книжки, подібні, скажімо, до «Я, відьма Тітуба…» Маріз Конде.
Читайте також: «Діти вогненного часу»: вихід до залізничної платформи через дуже підземний перехід
Аня Берґман пише про полювання на відьом, притримуючись саме другого підходу. Вона фіксує історію конкретної реальної біографічної жінки, чиє життя зламало звинувачення у відьомстві, але ширше: обмірковує саме ставання жінкою, жіночу ідентичність, конструювання гендеру тощо. «Відьми з Вардо» — посестри «Відьми Тітуби», якщо не в художньому впливі, то в естетичному підході.
Роман розпадається на два жіночі голоси (одна говорить від я — дами, освіченої, з високим статусом, вона відчуває, що має право говорити від першої особи; друга прямо не говорить, бо промовляти від я не може наразі бідне дівча із села, не має такого права, зате ми бачимо світ її очима). Наприкінці заговорить до нас і третя головна героїня — та, якій у принципі таке право було недоступне, вона байстрючка, мало не рабиня, відьомське поріддя, що якимсь дивом тепер вечеряє за столом короля. Коли вона, досі мовчазна, почне розмовляти, ми зрозуміємо: це із самого початку була її історія. Набуття права бути суб’єктом, зокрема суб’єктом висловлювання, — одна з тем книжки.
В Інґеборг є старший брат і молодша сестра, її татусь — рибак. Брат і батько тонуть у морі. Матір Зіґрі звинувачує в їхній смерті малу Кірстен, мовляв, та зберігала шкарлупки чаїних яєць, які використовують відьми, щоб надсилати бурю.
Мати поволі божеволіє, а Інґеборг — помирає з голоду. Аж тут нагодився спадкоємець заможної родини й поклав око на матусю. Вона стає коханкою багатого сусіда, обидва не криються, а ображена-зраджена дружина свідчить: бачила, мовляв, як Зіґрі злягалася з чортом. Її слова підтверджує Кірстен, яка просто не зрозуміла, що саме побачила й хто був партнером матері. Зіґрі відправляють на Варде, згодом туди ж потрапляє молодша сестра, яку нібито мати передала сатані, запроторюють у буцегарню за компанію і сестру Зіґрі — Сільве.
Інґеборг має намір їх визволити. На допомогу приходить Марен. Дівчатам по шістнадцять. Ця Марен — донька страченої відьми. Її матір спалили на Варде, вона знає острів, а також чого чекати від судів. Після тої страти дівчину виховували в родині Сільве, вона її племінниця з боку чоловіка. «Треба їх нажахати», — така стратегія Марен. Вони пробираються на Варде.
Тим часом на острові живе Анна Родіус — особиста полонянка короля Данії та Норвегії. Донька й дружина лікаря, сама — винятково талановита цілителька, Нині жінка має сорок сім років, але юнкою вона була таємною коханкою майбутнього Фредеріка ІІІ, про що той воліє безнапасно забути. Зв’язок з пересічною міщанкою його ганьбить. Утім, Анна розігрує цю карту в одній політичній справі й програє. Заслання — лише перший крок, може бути гірше. Нині для самопорятунку вона запевняє намісника, що король її відправив на Варде, щоб допомогти зібрати свідчення проти відьом, мовляв, жінці легше розговорити іншу жінку. Анна збирає інформацію та опікується дівчатами, яких схопила охорона.
Читайте також: «Довіра» Ернана Діаса: з багатьох — єдине
Скоро мають розпочатися допити й суд. На острів прибуває фахівець, який спалив уже десятки відьом у Шотландії.
До нас говорить Анна, бачимо ми цей світ очима Інґеборг. А всю історію завершує Марен.
Матеріал цієї історії — епізод з протоколів суду Варде. На Різдво 1662 року провели допит трьох дівчат. Двоє сестер, чию матір щойно спалили. І підлітки-сироти, доньки колись страченої відьми, чию тітку-опікунку спалили нині. Інґеборг, Карен, Марен — так їх насправді звали. Молодшій з них було вісім, старшій — дванадцять. Їх тримали у відьомській ямі. Шоковані й виснажені дівчата не вміли прочитати катехізис. Піддали тортурам — і вони свідчили проти інших жінок та проти себе. Існує в цій історії також прототип Анни. На острові живе Анна Родіус, яку вислали разом із чоловіком-лікарем з Осло. Марен покаже перед судом, що Анна обманула її, змусила оббрехати невинних жінок. За це чоловіка помилували й повернули в Осло, а Анна залишилася на острові до смерті.
Хоч якою зухвалою вигадкою здавалася б історія роману Берґман, усе засновано на реальних подіях і майже дослівно йде за протоколами судів 1662–1663 років (ці матеріали доступні та їх добре описали історики).
Берґман дуже точна, навіть те, що в її романі здається відчайдушною вигадкою, скажімо, твердження розслідувачів, що чотири відьми перекинулися на голуба, орла, ворона й лебедя, в’язали вітряні вузли (щоб то не було) і так викликали шторм, у якому кинули кораблі, навіть вони не є авторською вигадкою. Це пряма цитата з протоколу суду однієї із жертв 1662 року, Дорте Лауріцдоттер. Або от таке ще: у романі є сцена зі звинуваченням, нібито відьми, яких тримали в ямі в арктичну ніч, перетворилися на котів, перелетіли море й випили в компанії Сатани все вино в коморі заможного підприємця, щоб так осквернити Різдво, а потім повернулися в тюрму. Це так само пряма цитата з протоколів. Але попри цю документну точність, Берґман має на меті не історичний, а саме біографічний роман становлення жінки.
Варде — прикордоння, віддалена точка королівства, а страти відьом мали його дисциплінувати. Зрештою, судові процеси призначали тоді, коли чоловіче населення, яке могло б чинити озброєний опір, вирушало на полювання й риболовлю. За таких часів небезпечно бути соціальною / релігійною меншиною — жінкою чи саамом.
Коли Анні, яка щойно прибула на острів, радять кілька разів закрити рота, а потім і погрожують спеціальним металевим пристроєм-кляпом, що його закріпляють на потилиці, а щуп у роті має шипи, то якщо й була ілюзія щодо того, що полювання на відьом — це спосіб дисциплінувати жінок, то ті ілюзії мають зникнути. В історії цієї героїні цілий парад чоловіків, що рекомендують їй вчасно закрити рота: батько, який передавав донці медичні знання, бо не мав спадкоємця, поки зрештою не зрозумів свою помилку — знання не змінили соціальний статус жінки, але сильно обтяжили їй життя; коханець-король, якого привабила саме жага до знань і розум юнки, але вони й стали для нього небезпечні; призначений татусем чоловік, який мав покрити гріх матері королівського байстрюка; тепер рота Анні затикають її тюремники.
Читайте також: «Голландський дім» Енн Петчетт: непрозорі люди в скляних будинках
Очевидно, що вся книжка — про способи, у які спільноти дисциплінують і карають тих, хто в ті спільноти включений (жінки) і хто з них виключений (саами). А це таки дуже складні процеси. На суді Марен вигукне: «Геть патріархат!». Цей момент відзначили більшість оригінальних читачів як успішний. Він таким не є: то найгірша сцена в романі й не лише тому, що позбутися патріархату пропонує селянка із ХVІІ століття. За цим вигуком стає спрощення: жінка як жертва патріархату (водночас із тим, що жінка в цій системі саме стає і знаряддям її, і охоронцем). На щастя, така сцена в книжці одна.
Марен, яку ми до останнього бачимо очима інших жінок і яка сама за себе заговорить лише наприкінці, уміє чаклувати. Ну, так здається. Вона разом з іншими трьома дівчатами викликає бурю, що має загасити вогонь, на якому спалюють відьом. Зачаровує тварин і птахів. Вона втягує жінок у танок, у якому ті не тямлять себе від свободи (танці заборонені як поганство, до речі). Якимсь дивом видоює з корів стільки, скільки жодна інша жінка. Вона впадає в екстаз і розказує, що бачила пекло та диявола й той серед живих. Марен уміє побачити на голові короля роги нечистого. Щось із цих подій нам перекажуть, щось покажуть, але кожна з них відбувається в якомусь химерному неміметичному просторі. Це не чари, а забобони й самонавіювання. Це суто творчий акт, фантазм, даруйте. Марен не чаклунка. Вона вправна дресирувальниця, навчилася поводження з тваринами в саамів. А найголовніше, вона поетеса, мисткиня, що має зв’язок із тонким світом через свою вправність з мовою. Видатна письменниця Марен Олуфсдоттір у фіналі, яку авторка «Відьом із Варде» робить творчинею folkevise — то щось типу балад-cпіванок, найпопулярнішого поетичного жанру північної Європи того часу (Мені забракне знання про північну поезію ХVІІ століття, щоб сказати, чи існувала така письменниця, але не здивуюся, якщо вона була б у реалі). Мистецтво — бачити річ з іншого ракурсу. Воно й перетворює тут світ, не чари. Жінки, які обертаються на орлиць і голубок, — чим не поетичний троп. Тільки в цій реальності художні засоби читають буквально й за них спалюють, будь-яка метафора потенційно небезпечна для існування цього світу.
У книжці Ані Берґман є кілька головних магістральних метафор. Тут міркуватимуть про Хрещення й покажуть сцени випробування відьом водою, а також тут, де топиться добровільно молода жінка й там на дні чекають її мертві та кращий світ. Це все — категорії одного порядку. Хлопчик-саам розповість про жертвоприношення, які практикує його народ, щоб гармоніювати світ, тут же нам розкажуть про велику жертву Христа, і тут же на наших очах палитимуть, прив’язавши до стовпів, відьом… О так, метафори по всьому незле так спроможні убивати.