Після повномасштабного вторгнення Росії українська прокуратура надала до суду понад 500 кримінальних справ проти тих, хто відмовляється від військової служби через релігійні переконання й наполягає на проходженні альтернативної (невійськової) служби.
Ситуація впливає не тільки на долі цих людей. Для наших західних партнерів неможливість українців реалізувати право на альтернативну службу видається порушенням прав людини й навіть переслідуванням за релігійні переконання. В українському суспільстві відмовників через релігійні переконання здебільшого сприймають як ухилянтів. У людей виникає запитання: чому замість пацифістів мають воювати інші? Варто все ж таки зрозуміти, що насправді впливає на рішення відмовників, та утриматися від стигматизації цих людей.
У липні 2024 року вимушений переселенець із Донбасу Кирило Берестовий прийшов до ТЦК міста Хмельницького, щоб оновити дані. Із собою чоловік мав документи, що засвідчували його належність до баптистської громади. Кирило розраховував реалізувати своє право на альтернативну (невійськову) службу, але з ТЦК він уже не вийшов. Уночі цього ж дня Берестового відправили до навчального центру Збройних Сил України. Там баптист записав відеозвернення, у якому повідомив, що його утримують силоміць, б’ють і відмовляють у проходженні альтернативної служби, на яку Кирило має право на підставі статті 35 (4) Конституції України. На січень 2025 року Берестовий перебуває у складі нового підрозділу, який формують, як вважає чоловік, для відправлення в зону бойових дій.
Православний священник отець Володимир, який служить військовим капеланом в одному з навчальних центрів ЗСУ, розповідає, що Кирило не поодинокий випадок. Досить багато мобілізованих чоловіків із протестантських церков (до яких належать і баптисти) тримається такої самої позиції. Капелан вважає, що вірянами-пацифістами рухає не страх загинути або дістати поранення: «Ті, хто боїться, ховаються від ТЦК або йдуть у СЗЧ майже одразу. Залишаються законослухняні люди, яким їхні релігійні переконання не дозволяють узяти в руки зброю та скласти військову присягу».
Інші військові священники також підтверджують, що масштаби проблеми вимірюються щонайменше сотнями випадків. Мобілізовані віряни, переважно члени протестантських церков, а також свідки Єгови, місяцями залишаються в навчальних центрах і наголошують, що мають право на альтернативну службу. Усі ці люди посилаються на частину 4 статті 35 Конституції України, де встановлено: «У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою».
За українським законодавством, громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до чинних згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. До цих релігійних організацій переважно належать церкви протестантського напряму (баптисти, християни віри євангельської, адвентисти), право на альтернативну службу через релігійні переконання надане Урядом також кришнаїтам, покутникам (спільнота католицької традиції) та свідкам Єгови.
Представники держави наполягають на тому, що захист Батьківщини — обов’язок кожного громадянина України чоловічої статі віком від 18 до 60 років. Альтернативна служба, а саме її застосування, на думку більшості представників влади, заміщує проходження строкової військової служби в мирний час, при цьому заміна військової служби за призовом під час мобілізації на альтернативну (невійськову) службу законодавством не передбачена.
Із цим не погоджуються віряни, які прагнуть проходити альтернативну службу навіть під час воєнного стану. Експерт із прав людини, кандидат юридичних наук Максим Васін запевняє: «Порядок направлення на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації не врегульований законодавством України. Утім, це не позбавляє вірян — громадян України конституційного права. У цьому випадку згадана норма Конституції України має застосовуватися як норма прямої дії».
Кирило Берестовий та інші віряни-пацифісти стверджують, що зовсім не відмовляються від захисту України. Вони хочуть зробити свій внесок у перемогу над російським агресором, але наполягають на своєму праві здійснити це без зброї в руках.
На цьому наголошують не тільки українські відмовники. Комітет ООН із прав людини у своїх «Заключних зауваженнях щодо України» наголосив, що «альтернативи військовій службі мають бути доступні для всіх тих, хто відмовляється від військової служби через переконання, без дискримінації за характером їхніх переконань». Управління Верховного комісара ООН з прав людини зазначає, що свобода совісті й релігії, гарантована статтею 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, є «правом, яке не допускає відступів… навіть під час надзвичайної ситуації, яка загрожує життю нації». Робоча група ООН з питань свавільного затримання заявила, що «держави мають утримуватися від ув’язнення осіб тільки на підставі їхньої відмови від військової служби з переконань сумління і звільнити тих, хто був ув’язнений».
«Наші партнери вимагають від нас дотримання умов мирного часу під час активних і масштабних воєнних дій, — каже В’ячеслав Горшков, представник Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). — Україна, яка рухається в бік євроінтеграції, регулярно чує від західних партнерів питання щодо права на альтернативну службу навіть під час війни. Доводиться докладати певних зусиль і роз’яснювати, що зараз в Україні норми мирного часу не працюють».
Допоки Уряд не знайшов законодавчого розв’язання цього питання, відмовники не мають інших перспектив, окрім невизначеного за часом і примусового утримання в навчальних центрах, а дедалі частіше — ув’язнення внаслідок вироків у кримінальних справах за ухилення від призову під час мобілізації. Відмовників намагаються зламати: мобілізаційна система примушує цих чоловіків узяти до рук зброю. Такі методи не видаються ані законними, ані дієвими. Радше навпаки — з відмовників роблять мучеників, що страждають за власну віру, власні переконання.
Представникам держави й суспільству важливо розуміти декілька моментів: протестантські церкви сформувалися на принципах автономності спільнот, маючи загальні богословські доктрини, які єднають усіх протестантів. Питання пацифізму завжди було дискусійним для протестантів і не регулювалося єдиним «центром». Пострадянські релігійні спільноти також формували свою ідентичність на фундаменті спадщини, що була досвідом життя серед гонінь і переслідувань з боку радянської влади. Віряни в ті часи справедливо вважали, що не мають підтримувати безбожну імперію службою в збройних силах атеїстичної держави, яка вела загарбницькі війни та використовувала армію у власних агресивних інтересах.
Водночас у протестантських спільнотах незалежної України почало формуватись інше бачення. З’явилися й носії інших позицій. Один з них — Василь Хіміч, офіцер у відставці, пастор-капелан баптистської церкви. Хіміч підтримує право вірян на альтернативну службу, але стверджує, що в умовах російсько-української війни євангельські церкви являють собою приклад не тільки пацифістських поглядів.
Як зауважує Хіміч, баптистська церква «Дім Євангелія», де він служить пастором, дуже активно залучена до опору російським загарбникам. На січень 2025 року 38 родин у цій баптистській спільноті мають чоловіків у війську. П’ять членів церкви, на жаль, уже загинули. Ще із часів АТО двоє вірян мають нагороду «Народний герой України». Військові-баптисти нагороджені орденами «За мужність», «Богдана Хмельницького» та іншими нагородами. Ця протестантська церква виготовляє окопні свічки й маскувальні сітки. Екіпажі підготовлених церковних волонтерів їздять на чергування до стабілізаційних пунктів, щоби підтримувати поранених військовиків і надавати потрібні ресурси військовим медикам.
Отже, до російського вторгнення більшість християн-протестантів в Україні трималася позицій пацифізму, тому для вірян було цілком достатньо закону, що надавав громадянам, переконання яких не дозволяють їм брати до рук зброю, право на альтернативну (невійськову) службу. Проте тепер у протестантських церквах переосмислюють богословські погляди на участь у війні для захисту свого народу й держави, хоча залишається чимало відмовників. Недосконалість законодавства щодо альтернативної служби й нечіткість богословських інтерпретацій пацифізму ставлять цих людей під молот на ковадлі.
Ігор Бандура, заступник голови Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів, вважає: «Пацифізм — це світосприйняття, що глибоко закорінене у свідомості й практиці багатьох християн. Від нього так просто відмахнутися неможливо. Моя думка полягає в тому, що пацифізм не дає і не може дати достатньої відповіді на проблему й реальність зла у вигляді війни. Тому у вільній країні я не сповідую пацифізму. Але поважаю пацифістів і буду захищати їхнє право на пацифізм».
Можна сподіватися, що християнські церкви протестантського напряму зможуть найближчим часом знайти альтернативу пацифістським поглядам, що не витримують викликів російської агресії. Позиція релігійних організацій у відповідь на виклики війни має бути адекватною, чіткою та зрозумілою для суспільства й держави.
Вирішальна роль при цьому все ж таки належить Уряду, що має не карати вірян-пацифістів як ухилянтів, а створити можливості для альтернативної служби. Таке рішення передусім вплине на долі багатьох українських чоловіків, що приречені зараз потрапити до в’язниць просто за власні переконання, адже не відмовляються від участі в оборонних заходах. Дуже важливо, що це рішення скерує величезний ресурс мотивованих і дисциплінованих вірян на захист країни в тих форматах, де пацифістам не треба буде брати зброю до рук, і дасть можливість залучити їх до відновлення країни через проходження невійськової служби. Зняття альтернативної служби з паузи також посилить позиції України на міжнародному рівні. Для запобігання зловживанням Державна служба з етнополітики та свободи совісті може підготувати методику перевірки, чи справді та чи інша людина має щирі релігійні переконання, а Мінекономіки може взяти на себе питання відпрацювання оновленої специфіки альтернативної служби в сучасних умовах.
Наостанок нашому суспільству варто побачити величезні зусилля вірян-пацифістів у допомозі всім, хто цього потребує. Варто розуміти, що досить багато протестантів уже приєдналося до лав Збройних Сил захищати країну, а ті з них, які не можуть брати до рук зброю, не мають бути стигматизовані. Натомість вони також можуть бути корисними в спільній боротьбі українського народу за суверенітет і незалежність.