А нещодавно Угорщина призначила свого чиновника відповідальним за розвиток… українського Закарпаття. З неї лунають заклики надати угорській етнічній меншині цього регіону національно-територіальну автономію. Деякі депутати угорського парламенту створюють на Закарпатті свої приймальні. Між іншим, незважаючи на невиразне невдоволення відомства Павла Клімкіна, угорський «гауляйтер» Закарпаття вже відвідав «підвідомчі» йому землі. Маленька Словаччина в аналогічній ситуації просто закрила в’їзд до себе міністру закордонних справ Угорщини, його банально не пустили. До речі, Будапешт обурився дислокацією українського батальйону в Береговому.
Читайте також: Бліда демократія у Центрально-Східній Європі
Політику цієї країни важко зрозуміти без урахування національно-політичного комплексу особливого світовідчуття угорської нації, що склався протягом кількох віків і пережив фундаментальну травму на початку минулого ХХ століття. Ім’я цієї травми Тріанон. Мається на увазі Тріанонський мирний договір 1920-го. За два роки буде сумна для угорців дата: 100 років тому сталося те, що чимало представників цього народу аж дотепер вважають національною катастрофою. 4 червня 1920-го країнами Антанти у Великому Тріанонському палаці Версалю було підписано договір з Угорщиною, що стала самостійною державою після розпаду Австро-Угорської імперії. Документ містив 364 статті й встановлював відповідальність Угорщини за розв’язання Першої світової війни. За його умовами, Трансильванія та східна частина Банату передавалися Румунії. Хорватія, Бачка та західна частина Банату — Королівству Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС), провінція Бургенланд — Австрії, Словаччина та Закарпаття — Чехословаччині.
Читайте також: Проблемне сусідство
Таким чином, Угорщина втратила до 70% територій, які вважала своїми. На всіх тих землях залишалося більш чи менш численне угорське населення. Згодом за допомогою Гітлера країна поверне собі частину Трансильванії, південь Словаччини та Закарпаття. Однак після Другої світової війни, як і після Першої, Угорщина опинилася в таборі переможених. Нинішня поведінка цієї країни, як і поведінка Польщі та Росії, є типовим постімперським синдромом. Адже після 1867 року й так званого Аусгляйху (компромісу) з австрійцями угорці стали співвласниками Австро-Угорської імперії, другою панівною нацією Дунайської монархії, яка мала в межах імперії своє Угорське королівство, де на власний розсуд розпоряджалася долею інших народів: румунів, словаків, хорватів, сербів, українців.
Угорський національний тиск на них був настільки важким, що під час розпаду Австро-Угорщини ніхто з цих раніше підвладних угорцям народів не захотів жити разом із ними в незалежній Угорщині. Для прикладу (особливо враховуючи нинішні претензії Будапешта до мовної статті українського освітнього закону), варто подивитися, як Угорське королівство вчинило з румунським населенням контрольованої «короною Святого Стефана» Трансильванії. У 1879 році Будапешт ухвалив новий закон про освіту, згідно з яким угорська мова стала обов’язковою в усіх початкових школах. Від учителів вимагали вільного володіння угорською. Водночас влада спонукала змінювати назви населених пунктів і місцевостей на їхні угорські відповідники. Громадянам рекомендували відповідним чином переписувати свої прізвища.
Читайте також: Зрозуміти Польщу
Мадяризація освіти посилилися в 1907-му. Учні мали чотири роки на вивчення угорської мови. Якщо вони провалювали екзамени, їхніх учителів звільняли. Станом на 1914-й середню та вищу освіту в Угорщині можна було здобути тільки угорською. Влада обмежувала діяльність приватних шкіл, у яких залишалася можливість навчатися румунською під покровительством православної чи греко-католицької церкви. І це при тому, що румуни становили 53,8% населення Трансильванії, а угорці — 28,6%. Однак угорське виборче законодавство було сформоване таким чином, що румунська більшість програвала угорській меншості. І ця меншість активно намагалася асимілювати абсолютну більшість. Угорська верхівка не прагнула компромісу з іншими, сусідніми народами. Наприклад, у вересні 1918 року, коли Будапешт разом із Віднем стояв над прірвою, прем’єра Угорщини графа Іштвана Тісу відвідала делегація південних слов’ян, та він відмовився її прийняти, сказавши: «Якщо ми навіть загинемо, у нас спершу вистачить сили розірвати вас на шматки».
Ідея ревізії Тріанону, посттріанонського реваншу тяжіє над угорським політикумом ось уже століття. Тому всі ці легенди про освітні права угорських меншин, збереження їхньої етнокультурної ідентичності, мовних прав тощо є лише знаряддям ширших геополітичних намірів. І не треба наївно думати, що угорські політики висувають реваншистські гасла тільки в ім’я своїх електоральних успіхів. Не всі з них живуть від виборів до виборів, як вважають в Україні. Цікаво, яких звершень і перемог прагне офіційний Будапешт до 2020-го, до роковин Тріанону? А в Києві мають зрозуміти, що ніщо так не надихає угорських (і не лише!) реваншистів, як квола, невиразна, боягузлива позиція української влади.