Скажімо, вдаватися до економічного тиску, використовувати британську англійську для культурної гегемонії, претендувати на цивілізаційну зверхність і зловживати глобальним розмахом англіканської церкви. Могли б бути пафосні заяви про Другу світову війну й гидка пропаганда про те, що свавільний геополітичний розвиток колишніх колоній становить загрозу для британської безпеки. Військові погрози та інші види тиску слугували б для підкреслення меседжу.
Визнаю, що практичні деталі уявити важко, зате легко уявити реакцію на такий сценарій лівої громадськості — не лише в Сполученому Королівстві, а й деінде. Як може країна, маючи у своїй історії стільки рабства, голоду, грабунків і геноцидів, повертатися до імперіалістичних амбіцій? Якщо хтось колись входив до складу Британської імперії (нехай і не без певних переваг), це не прирікає на довічне геополітичне служіння. До того ж Лондон підписав численні міжнародні конвенції, де чітко визначено право колишніх колоній на суверенні рішення про своє майбутнє. Навіть поміркований табір по всьому світу обурювався б агресивному й егоїстичному підходу британців. А ліві радикальних настроїв узагалі б лютували.
Читайте також: «Лондонський ландромат»
Це не гіпотетичний сценарій. Таке діється просто зараз, коли Росія залякує свої колишні колонії, зокрема Україну, але й також Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву та Польщу. Меседж Москви однозначний: «Ви не вільні, не суверенні держави. Як піддані старої імперії, ви повинні враховувати наші занепокоєння й пріоритети — нині й завжди». Ці вимоги підкріплюються пафосними заявами про Другу світову війну, погрозами про перекривання газових й інших постачань (та їхню реалізацію) і військову агресію. Усе це нібито виправдані заходи, оскільки культурний, мовний та релігійний вплив Росії легітимізує її геополітичні претензії. Спроби країн ухвалювати незалежні політичні рішення про їхню безпеку змушують Кремль хвилюватися за власну безпеку. Це неприпустимо.
З такого погляду поведінка Москви обурлива. Російське й радянське ставлення до колоній та окупованих країн було так само жахливим, як колись ставлення західних країн до поневолених народів Африки, Азії або Латинської Америки. Знищення культури. Штучний голод. Окупація. Депортація. Стагнація. Ізоляція. Жодні з можливих переваг російського правління не можуть нівелювати тих утисків, що й казати про виправдання нинішньої неоколоніалістичної політики.
Однак, коли описаний сценарій імперіалістичної агресії відбувається в реальному житті, ліві в усьому світі чомусь мовчать. Таке мовчання щодо кремлівського неоколоніалізму — ганебне й дивне. Ба гірше, аж ніяк не виявляючи солідарності з колишніми й нинішніми жертвами імперіалізму, самопроголошені хранителі чистого сумління нашої планети звинувачують обидві сторони, ухиляються від теми, ба навіть стають на бік агресора.
Читайте також: Нова доба шпигунства заскочила нас у дрімоті
Почасти це пояснюється рефлекторним антиамериканізмом і його старшим братом — антизахіднізмом. Виправдовується така позиція легковажними наріканнями на невдалі війни в Іраку й Афганістані, глобальну фінансову кризу й інші прорахунки. Однак у цих аргументах чомусь не враховується, що до жодної з помилок українці й інші поневолені народи не причетні. Чому вони мають жертвувати своєю свободою через чужі помилки (реальні, перебільшені або уявні)? За цим же підходом, розширення НАТО слід сприймати як змову Заходу проти Росії, нехтуючи тим, що виробники зброї й інші інтригани не заганяли колишні радянські республіки в Альянс силою. Країни вступали в НАТО, тому що боялися Росію — і недаремно. Так, ці країни шукають захисту й солідарності в Альянсі та ЄС: а до кого їм ще звертатися?
В іншому контексті ліві лютують через перекладення провини на жертву, психологічні маніпуляції та виправдання лиходіїв. Час їм спрямувати прожектор справедливості на себе.