Відкупитися рудою

 

Варто нагадати, що на початку 2000-х років хаотична приватизація Укррудпрому відбувалася за принципом «похапали хто що встиг». Це спричинило розрив виробничих ланцюгів між металургійними підприємствами та їхніми традиційними постачальниками – гірничо-збагачувальними комбінатами (ГЗК). Якщо раніше ГЗК та металурги узгоджували виробничі плани, то, потрапивши до різних фінансово-промислових груп, вони стали інструментами у корпоративних війнах. ГЗК, що належать одній групі, періодично, але несподівано, піднімали ціну руди для металургів з іншої ФПГ, постійно зменшуючи обсяги відвантажень. Робити це рударям допомагала світова кон’юнктура: у разі непорозуміння з українським споживачем вони завжди могли знайти іншого покупця за кордоном. Адже залізна руда щороку дорожчає. Та й експерти стверджують, що так відбуватиметься й надалі.

 

Вітчизняні металурги дивляться на це по-своєму. На їхню думку, українська руда порівняно, наприклад, із бразильською, є набагато менш якісною, а ціна на неї невиправдано висока. Вміст заліза у зрс, що виробляється більшістю українських ГЗК, становить у середньому близько 60%, а у бразильській – до 68%.

Що тільки не робили безсировинні металурги, щоб приборкати своїх опонентів – меткомбінат ім. Ілліча звертався до Антимонопольного комітету зі скаргами, ІСД навіть послав своїх робітників пікетувати Макіївський меткомбінат, який належав власникові Інгулецького ГЗК – «Смарт-Холдингу». «Запоріжсталь» разом із ММК ім. Ілліча почали розповідати про плани побудувати новий Приазовський ГЗК і таким чином вирішити проблему.

 

Найвдаліший аргумент знайшов ІСД, який налагодив наприкінці 2006 року постійні поставки зрс із Бразилії. Такий розвиток подій дійсно вплинув на самовпевненість власників українських ГЗК. Вони зрозуміли, що спровокували металургів купувати сировину за кордоном, незважаючи навіть на вартість її транспортування. Але спроби ІСД змінити ситуацію не можна вважати цілком успішними – нерозвинена інфраструктура українських портів, які просто не в змозі прийняти необхідну кількість імпортного залізорудного концентрату, не дає можливості ІСД позбутися залежності від вітчизняної сировини.

 

І без того складна ситуація загострилася після того, як Ахметов сконцентрував у своїх руках ще більше рудних запасів, об’єднавши свої металургійні активи з російським «Смарт-Холдингом». Пізніше Група «Приват» продала свою половину Південного ГЗК російському «Євразу». Металургам ІСД, «Запоріжсталі» та ММК ім. Ілліча було від чого схопитися за голову: у вільному плаванні, тобто без прив’язки до крупних сталеливарних підприємств України, залишився лише Полтавський ГЗК, що належить Костянтину Жеваго і більше ніж на 80% орієнтований на експорт.

 

 

 

Побоювання металургів виявилися цілком виправданими – на початку нового року «Запоріжсталь» опинилася без залізорудної сировини та коксу, які мали поставити підприємства, контрольовані Ахметовим. Трохи раніше, у грудні 2007 року стало відомо, що Полтавський ГЗК зможе забезпечити Алчевському меткомбінату (ІСД) лише 50% тих обсягів руди, які меткомбінат замовляв у ГЗК на січень 2008 року. Що робити – ринок є ринок, у Метінвесту є свої металургійні підприємства. Більше того, шляхом недопоставок сировини можна змусити власників метпідприємств продати свої активи тому ж Ахметову.

 [168]

Керівництво «Запоріжсталі», опинившись у відчайдушному положенні, вдалося до крайніх засобів – телеграми із проханням про допомогу були надіслані Президенту та прем’єр-міністру Тимошенко. Після цього на терміново скликаному засіданні Міністерства промислової політики Метінвест почали залякувати підвищенням мита на експорт зрс та перевіркою обґрунтованості цін. І вже 8 січня Метінвест повідомив про підписання 3-річних контрактів на постачання залізорудної сировини. Його гірничо-збагачувальні комбінати зобов’язалися до 2011 року поставити «Запоріжсталі» 11 млн т залізорудного концентрату. Підприємствам ІСД – 10 млн т залізорудних окатишів.

 

Чим пояснити таку несподівану поступливість? Нічим іншим, ніж зміною влади в Україні. Під парасолькою уряду Януковича бізнесові структури Ахметова могли поступово «перекривати кисень» металургійним компаніям-конкурентам. А після призначення Юлії Тимошенко прем’єром жертва отримала шанс, якщо не з’їсти, то понадкушувати хижака. Не секрет, що ІСД активно делегує своїх представників у владні кабінети. Згадаймо хоча б голову НАК «Нафтогаз України» Олега Дубину, який раніше очолював меткомбінат ім Дзержинського (ІСД). Власник 49,9% акцій ІСД Віталій Гайдук – взагалі на 99% віце-прем’єр і висуває його на цю посаду БЮТ. У цій ситуації чи не найвигіднішим виходом для Ахметова було запропонувати людям, які впливають на Тимошенко довготерміновий доступ до залізорудної сировини.

 

Показово, що комбінат ім. Ілліча не потрапив до списку довготермінових партнерів Метінвесту. Можливо, умови, які пропонує Метінвест іллічівцям, їх наразі не влаштовують: відомо що комбінат таки веде перемовини щодо укладення довготермінових контрактів на поставку зрс. Але чи домовиться? Адже керівник ММК ім. Ілліча Володимир Бойко разом із СПУ опинився поза стінами ВР та залишився сьогодні наодинці зі своїми проблемами. Заступатися за Бойко уряд навряд чи стане, пам’ятаючи про його політичні вподобання – до СПУ він перейшов із фракції Партії регіонів. У цій ситуації уряд Тимошенко, найімовірніше, умиє руки – нехай Бойко сам вирішує виробничі проблеми зі своїми колишніми політичними партнерами. А в тих, у свою чергу, причин проявляти гуманізм нема. Метінвесту Ахметова належать меткомбінат «Азовсталь», Єнакієвський та Макіївський метзаводи – тож «іллічівці» взгалі можуть почути, що вільної сировини для них нема.