Відкритий лист звернення

вих. № 1601/05
від 26 травня 2009 року
 

Комусь дуже заважає «Український тиждень» – іншого висновку не можна зробити з безпрецедентної кампанії тиску на наш журнал і наполегливих спроб його дискредитації, що не припиняються впродовж останнього місяця. Кульмінацією цього наступу стало перше наразі підключення до цього процесу органу державної влади: Комітет з питань свободи слова та інформації Верховної Ради звернувся до СБУ з вимогою провести перевірку в нашій редакції (до речі, про це звернення стало відомо з Інтернет-видання «Телекритика», на офіційному сайті парламентського комітету http://www.rada.gov.ua/svobodaslova/ про це чомусь ані слова). Привід – сміховинне, нічим і ніким не доведене звинувачення в шпигуванні (з боку кого й, головне, навіщо?) за електронним листуванням журналістів «Українського тижня».

Можна було б поставитися до цього як до чергової спроби кількох ображених колишніх працівників редакції звести рахунки з керівництвом, якби не інші факти. Впродовж місяця почастішали анонімні телефонні погрози та вимоги закрити видання. Мали місце ніяк не анонімні, а цілком персоналізовані дзвінки керівникам проекту з Секретраріату Президента, а деяким журналістам – зі Служби безпеки із порадами «змістити акценти» в матеріалах журналу. З особистих контактів ми дізналися, що в наших конкурентів готується кілька «викривальних» статей з метою довести, що гострі критичні матеріали розміщувалися в нас за плату (ми з нетерпінням їх чекаємо, адже цікаво дізнатися, в скільки ж нас оцінюють…) Демагогічно роздмухується суто виробничий конфлікт зі скороченим працівником редакції. Ніби випадково публікується «качка» про те, що ми належимо… відомому російському політику Жиріновскому (Владімір Вольфович, мабуть, дуже б сміявся, якби про це дізнався)…

Звертає на себе увагу не кожна окрема атака, а їхня щільна масованість. Донедавна ми намагалися ігнорувати напади або роз’яснювати свої позиції всередині професійного середовища. Марно. Останній випадок доводить, що зберігати й надалі олімпійський спокій чи мобілізувати почуття гумору нерозумно й небезпечно.

З іншого боку, приємно, що опоненти причепилися до таких, м’яко кажучи, мало переконливих звинувачень – якби люди, що були колись причетні до редакційної кухні, мали б серйозніший компромат, вони б його неодмінно оприлюднили. Отже закинути «Українському тижневі» щось змістовне немає підстав, і це вже позитив. Однак складається враження, що провина «Українського тижня» – у самому його існуванні. За багато років функціонування медіа-ринку в незалежній Україні важко пригадати аналогічну кампанію проти будь-якої газети чи журналу, телеканалу чи Інтернет-сайту. Проти волі виникає підозра й навіть упевненість, що війна проти «Українського тижня» може мати лише два раціональних пояснення.

1) Журнал свідомо послаблюється, щоби в якийсь момент, коли в команди та керівництва не витримають нерви, зробити власникам «пропозицію, від якої неможливо відмовитися» й задешево отримати напередодні передвиборчих жнив готовий інструмент впливу зі своєю аудиторією, з авторитетом, не кажучи про кадри, інфраструктуру, систему розповсюдження тощо. Така робоча версія цілком має право на існування, але їй суперечить обрана тактика: адже атака ведеться передусім на бренд, на добре ім’я, тобто в нашому репутаційному бізнесі сенс такої хитромудрої операції тяжіє до нуля.

2) Доведеться повторити те, що вже було сказано для вужчої аудиторії: «Український тиждень» – чи не єдине видання, що не належить жодній політичній силі, не пов’язане жодними партійними, бізнесовими чи особистими зобов’язаннями, а отже є зразком бездоганно незалежної журналістики (ідеться лише про засади, а не про якість, щодо якої хай краще висловлюються наші читачі). Ми поставили собі за мету безкомпромісно відстоювати цінності незалежної, модерної, європейської, української України й гостро реагувати на все, що віддаляє країну від цього ідеалу. То, може, саме це спонукає наших недоброзичливців розпочати інформаційну – а тепер уже не лише інформаційну – війну на знищення «Українського тижня»?

Залишається додати, що ТОВ «Український тиждень» – довготривалий інвестиційний проект, до якого вдалося залучити реальний іноземний капітал з Європи, який не розраховує на миттєві надприбутки, натомість далекий від розуміння повсякденних труднощів ведення бізнесу в нашій країні, в тому числі й принесення фундаментальних засад (до яких належить свобода слова і свобода інформації) в жертву політичній кон’юнктурі.

Ми звертаємо вашу увагу на те, що державні органи, в тому числі й ті, що прямо покликані захищати свободу слова, у випадку «Українського тижня» розуміють своє призначення дещо спотворено. Ми вимагаємо негайно припинити адміністративний тиск на наше видання. Зі свого боку в разі невжиття заходів ми залишаємо за собою можливість звернутися по допомогу й підтримку до міжнародних інституцій попри розуміння того, що це навряд чи сприятиме авторитету нашої держави в світі.

Юрій Макаров,
шеф-редактор

Сергій Литвиненко,
головний редактор
Микола Шейко,
генеральний директор
Роман Цуприк,
голова редакційної ради

Журналісти та працівники журналу, всього 34 підписи.