Згідно із загальним уявленням місія посольства полягає в тому, щоб представляти свою державу, а також підтримувати і розвивати її відносини з країною, що приймає, за допомогою заходів, які сприяють зміцненню довіри.
Для цього потрібно шукати ситуації, що будуть максимально виграшними для обох сторін, а також уникати створення незручностей іншій стороні.
На загальноприйняту думку, Федеративна Республіка Німеччина досягла в цьому особливих успіхів щодо України. Зокрема, слід згадати внесок посольства в діалог між багатьма іншими дипломатами та українськими посадовцями задля мирного закінчення Помаранчевої революції, а також особливу увагу до розвитку німецько-українських відносин упродовж останніх кількох років.
Однак цьому не сприяє лекція аспіранта Гамбурзького університету Ґжеґожа Россолінського-Лібе 1 березня в Посольстві Німеччини.
Мене турбує не історична оцінка питань, порушених паном Россолінським-Лібе, особливо стосовно Степана Бандери, який, на його думку, був «фашистсько, антисемітськи та радикально націоналістично налаштованим політиком і прихильники якого не лише виявляли готовність співпрацювати з нацистами, а й убивали євреїв, поляків, росіян, українців, що не були націоналістами, та інших людей в Україні, котрих вони сприймали як ворогів нації – поняття, святого для них». Історики, безперечно, знаються на цих питаннях більше за мене, економіста. І талановитий історик пан Россолінський-Лібе теж, поза сумнівом, надалі ростиме та розвиватиметься. Усе ж я не пошкодував зусиль, щоб прочитати та осмислити деякі його матеріали.
З огляду на згадану вище цитату складається враження, що пан Россолінський-Лібе мало розуміє українські прагнення і процес «побудови нації». Частково його твердження щодо «втрати культурної орієнтації» межують з образою для українців в Україні та за кордоном, особливо для української діаспори, а опосередковано й для тих, на чиїй землі вони оселилися, зокрема фрази на кшталт «підйом українського фашизму в Канаді». Отже, продовжує він, канадська «мультикультурність справді сприяла процесу оспівування антисемітів, фашистів та радикальних націоналістів як важливої складової української культури, що… стала частиною багатогранної канадської культури». І далі: «Відтак виникає питання: чому канадці можуть миритися, ігнорувати чи схвалювати… (це. – Ред.)»
На його думку, участь українців у воєнних конфліктах за своєю суттю нібито була «тероризмом у міжвоєнний період, що супроводжувався масовим насиллям і вбивствами». Однак я мало знайшов про незалежність України після Першої світової війни, вторгнення іноземних військ на її територію, а саме радянських і польських, чи про злочини проти українців, скоєні в контексті цих подій. Порівнювати останні з тероризмом, на мою думку, означає спрощувати все. Крім того, коли йдеться про польських чи інших жертв української ОУН – УПА, він вживає слово «замордовані», а коли навпаки – «вбиті».
У своїй роботі під назвою «Оспівування фашизму і воєнних злочинів у Едмонтоні» (чого вартий тільки заголовок!) пан Россолінський-Лібе визначає «міф як історію, що розпалює емоції, але блокує розум», що, власне, й сталося 1 березня. Це чітко видно на відеороликах з місця події, викладених у мережі Youtube.
На мою думку, він також намагається встановити зв’язок між фашизмом, українським націоналізмом і Помаранчевою революцією, стверджуючи: «А ще діти… у світлокоричневих формах і з краватками, що за кольором і дизайном нагадували уніформу Гітлерюґенд, співали різних пісень про ОУН, УПА і Помаранчеву революцію».
Ще виразніше він висловлюється в рецензії на книжку «Червоний князь» Тімоті Снайдера: «Той факт, що ця (Помаранчева. – Ред.) революція породила не лише демократію, а й націоналізм, а також звеличила західноукраїнський націоналізм під прикриттям начебто демократичної складової української культури, на жаль, абсолютно проігнорований Снайдером, можливо, щоб не ставити під загрозу свої ключові тези».
Немає сумніву, що пан Россолінський-Лібе дає абсолютно чітку і здебільшого крайню оцінку історичної постаті Степана Бандери.
Відтак у мене виникає запитання: по-перше, чи не приймає Посольство Німеччини, безпосередньо чи опосередковано, позицію лектора, обираючи такий (односторонній) формат лекції? Діалог або дебати між представниками двох протилежних думок, безперечно, не справили б такого враження.
Але пан Россолінський-Лібе завдає удару не тільки щодо Бандери, українців загалом та української діаспори зокрема, а й канадців також, оскільки, за його словами, «складається враження, ніби з інтелектуальним становищем українських громад… а також істориків та інших науковців… які не зуміли зрозуміти українців, щось негаразд».
Отже, він начебто єдиний (історик та науковець), хто розуміє українців, і, як усі ревні місіонери, тільки він володіє ексклюзивною істиною. Тут у мене виникає друге питання:
Чи варто Посольству Німеччини давати трибуну тому, хто захищає радикальні погляди, і чи відповідає це місії, описаній на початку листа?
Україна на роздоріжжі. Ще до моменту ув’язнення опозиційних політиків Тимошенко та Луценка про це почали говорити і численні західні політики, зокрема державний міністр у Федеральному міністерстві закордонних справ Німеччини Корнелія Піпер заявила про це 27 лютого.
Україна на роздоріжжі. У 2012-му вона опиниться в центрі світової уваги у зв’язку з чемпіонатом із футболу і парламентськими виборами. Піде вона російським шляхом фальсифікації виборів, махінацій і корупції або білоруським, що ще гірше, чи повернеться до демократії, верховенства права і поваги до прав людини?
Україна ще й на економічному роздоріжжі. Повернеться вона до зони впливу РФ через негативний результат поточних газових перемовин чи зрештою їй вдасться пристати до Європейського Союзу?
Насамкінець Україна на роздоріжжі перед частково українофобською урядовою політикою і східним сусідом, який, як вкотре нещодавно зазначив російський опозиційний політик Юрій Афанасьєв, насправді так і не визнав її як незалежну державу.
Процес «розбудови нації» в Україні зараз саме в розпалі. Постаті Степана Бандери, що викликає роздратування в певної частини суспільства, тут належить особлива роль. У деяких регіонах, здебільшого західних і центральних, він герой. В інших, зазвичай східних та південних, його вважають терористом відповідно до радянських оцінок. Саме до останніх приєднується пан Россолінський-Лібе.
Відтак, по-третє, чи варто Посольству Німеччини в такій ситуації підкладати дров до багаття емоцій у контексті таких конфліктних поглядів, а отже, свідомо чи несвідомо ставати на чийсь бік? Чи не має воно сприяти інтеграції, а не поляризації?
Як усім нам відомо, на жаль, у кожній країні є когорта радикально правих та націоналістичних груп. Як, приміром, у Франції, Угорщині, Німеччині та, безперечно, Україні.
Ходять чутки, що український рух «Свобода» частково підтримують і фінансують персоналії та організації, пов’язані з Партією регіонів. Їхня мета полягає в тому, щоб виставити останню в кращому світлі як альтернативну політсилу, а відтак виправдати вибудовування владної вертикалі. Аргументацію проти радикальних правих груп і за свободу думки можна доносити іншим чином – не через лекції на кшталт тієї, що відбулася минулого четверга. Як пише історик Тарас Курило в статті «Скандал із Россолiнським-Лiбе та стан української історії» на сайті «Історична правда» від 4 березня: «…В такому контекстi лекцiї пана Россолiнського-Лiбе сприймалися як один з елементiв пропагандиської кампанiї Кремля. Своєю провокативно демонстртивною поведiнкою вiн лише пiдсилив такi уявлення.
Не можна забувати i пpo такий делiкатний момент, що цей тур був органiзований представниками країни, яка встановила окупацiйний фашистcький режим на Українi в часи Другої свiтової вiйни, а уже в нашi часи заблокувала вступ України в НАТО i взагалi сприймається українським загалом як головний лобiст Кремля та найбiльш антиукраїнськи налаштована країна в Європi.
Органiзацiя лекцiй із вказуванням українцям, хто з них є фашистом, а хто – нi, видається багатьом як акт нiмецького високомiрства, неповаги до України та пiдiгрування Кремлю…»
Хоча насправді саме німецький політик і Генсекретар НАТО Манфред Вернер був першим, хто відвідав Київ і запросив Україну приєднатися до Ради співробітництва НАТО 10 березня 1992 року. А цими днями, власне, відзначають 20-річчя співпраці між Україною і НАТО.
Отже, хіба місія Посольства Німеччини не полягає в ознайомленні українців із німецькою історією та культурою замість того, щоб пояснювати їм їхню історію устами молодого іноземного історика?
Завдяки активному спілкуванню й численним знайомствам мені відомо, що українські компанії, організації та навіть пересічні люди хочуть дізнаватися більше про німецький досвід. Вони прагнуть допомоги, щоб зрештою зарадити самим собі у вирішенні найрізноманітніших проблем своєї країни. І сприяння в розпалюванні конфронтації тут аж ніяк не допоможе.