Цей лист, який я пишу в 20-ту річницю падіння Берлінського муру, є листом протесту проти зведення нових мурів у Європі. Його ж я пишу в 20-ту річницю найбільшої слави польської «Солідарності», тому водночас він є проханням про солідарність.
За кордон я активно виїжджаю з 1990 року і встиг побувати у 30 країнах світу (в багатьох із них по кільканадцять разів). І за весь цей час жодного разу не порушив візового режиму. У моїй візовій історії є, зокрема, п’ятирічна американська багаторазова віза, дворічна шенгенська віза, видана Францією, а також близько двадцяти шенгенських віз, виданих Нідерландами, Німеччиною, Італією та іншими країнами цієї зони. Вся ця інформація, що стосується Шенгенської зони, є у відповідній комп’ютерній базі даних. Чого там, на жаль, немає, то це міри душевних сил, які було витрачено на долання щоразу більших процедурних обмежень і перешкод.
На початку 2009 року Консулят Республіки Польща у Львові, відповідаючи на прохання варшавського журналу «Вєньзь» видати мені річну шенгенську візу, оформив її тривалістю півроку. А восени цей самий Консулят на запрошення цієї самої інституції вже точніше вирахував період, упродовж якого країни Шенгенської зони вважатимуть допустимою мою присутність на їхній території, і цей термін становив один місяць і 13 днів. Якби візу було видано на місяць і 14 днів, це вже було б для них небезпечно…
Щиро зізнаюся: ці 13 днів виявилися тією останньою краплею, що переповнила чашу терпіння. Це нагадало, як недавно моєму українському колезі-історикові німецьке посольство, ніби знущаючись, видало багаторазову шенгенську візу… на три дні! Приниження, якому піддає нас, українських гуманітаріїв, шенгенська бюрократія, починає нагадувати ті зразки приниження, якими так насолоджувалася бюрократія комуністична. Маючи невідкличні зобов’язання перед польськими колегами, я не міг вдатися до протесту раніше. Сьогодні, коли мої зобов’язання виконано, я на це зважився.
Я усвідомлюю, що безвідповідальна поведінка політичних лідерів України призвела до значного падіння її авторитету у світі, що позначається і на ставленні європейців до простих її громадян. І визнаю, що мої краяни задля можливості виїхати за кордон часто йдуть на велике самоприниження й створюють значні проблеми європейським чиновникам. Мені соромно і за одне, і за інше. Проте я також знаю, що народ, якого системно принижують, втрачає здатність піднятися до висоти відповідальної свободи. Я надто люблю свій народ, щоб із цим змиритися.
Мені зрозуміло також, що дешева робоча сила, хоч і з вигодою використовувана на європейських ринках праці для виконання непопулярних робіт, створює все-таки великі проблеми. Це слугує для європейських урядів серйозним аргументом, щоб щоразу більше опускати невидиму завісу. Проте чи не було колись певних аргументів у комуністичної сторони, які спонукали її закривати кордони? Звісно, були. Однак відповідь демократичної Європи була однозначною: питання відкритості кордонів та міжлюдських контактів є питанням прав і гідності людини, що стоїть понад політичними, ідеологічними чи економічними резонами.
Свій протест я спрямовую не до Консуляту Польщі як такого, оскільки розумію, що він має виконувати свої шенгенські зобов’язання. Я також не хочу більше шукати зв’язків, що полегшили б мені отримання візи. Натомість звертаю увагу читачів на знаменний факт: якщо через згадані приниження доводиться проходити мені, кавалерові Ордену Республіки Польща «За заслуги», а також багаторічному партнерові Посольства Республіки Польща у Києві й Польського Консуляту у Львові, то що тоді говорити про пересічних українців?
Під час свого ув’язнення, щоб висловити протест, я не раз оголошував голодування. Нинішня ситуація штовхає мене майже до того самого: на знак свого протесту проти візових обмежень, супротивних духові єдиної Європи, зрікаюся поїздок до країн Шенгенської зони терміном на один рік (при цьому заздалегідь прошу вибачення у моральних богословів світу, що не зможу виступити перед ними на конференції у Тренто в Італії, як планувалося на липень 2010 року). Я усвідомлюю, що мій протест можна саркастично окреслити майже солженіцинською фразою «буцалось теля з дубом» («бодался теленок с дубом»), а тому звертаюся до вас, колеги із боротьби за гідність людини, з проханням про солідарність. Вочевидь, ідеться не про солідарність у «візовому голодуванні», а лише про солідарність у тиску на європейську бюрократію, що, схоже, за частоколом параграфів перестає бачити живу людину.
Свого часу система європейської безпеки, репрезентована ОБСЄ та її Гельсінською угодою, відкривала кордони Європи і сприяла міжлюдським контактам. Я пишався такою Європою і вдячний їй, що вона покликала мене до боротьби за права людини. Сьогоднішня чиновницька Європа, схоже, творить таку систему безпеки, в якій постають нові «залізні куртини» і якій підпорядковуються базові європейські цінності. У результаті шенгенська Європа починає нагадувати Давній Рим, що, втративши свою душу, марно намагався гарантувати собі безпеку від настирливих варварів. Щоб побачити, чим обернулася така система безпеки, достатньо вийти на Via dei Fori Imperiali…