Відкриття кінобуму

 

Колись 2003 року на міжнародному кінофестивалі в німецькому містечку Котбусі, блукаючи фестивальними лабіринтами, випадково зайшов не в ту глядацьку залу. Таке часто трапляється на великих форумах, де 1000 стрічок демонструють одночасно в 50 кінозалах. Ноги автоматично повернулися до виходу та… Зупинило диво: організатори показували фільм із…Середньої Азії! Річ для поважного європейського заходу неймовірна. І це на кінофестивалі, спеціалізацією якого є винятково країни Східної Європи… Картина називалася «Хлопчики в небі», режисер Зульфікар Мусаков – найкраща стрічка узбецького прокату 2003року. Примітно, що того року жоден з українських фільмів не демонструвався у широкому кінопрокаті.

 

На екрані з іронією й гумором розповідалося про пригоди 4-х хлопців, батько одного з яких був славетним режисером у минулому, проте не здатним творити в нові часи. Захоплення сучасністю, реалізм аж до наїву, цікаві рішення – до відвертих ляпів – плели чудернацький східний орнамент. Кіно було. Кіно тримало. Про вихід із зали вже не було й мови. Проте загадка узбецько-європейської кінематографії лишалася загадкою…

 

 

Тільки нещодавно, опинившись в Узбекистані, зрозумів: той випадок був… не випадковим. Динаміка зростання виробництва кінофільмів тут сягає + 70-100% щорічно. І це при відсутності будь-яких пільг в оподаткуванні та обмежень на іноземну кінопродукцію. Таке можливо лише завдяки простим узбекам та DVD. Якщо ця тенденція збережеться, то в недалекому майбутньому O’zbekiston (саме так, латиницею, сьогодні визначають себе узбеки)ми з упевненістю станемо називати «2-м Боллівудом».

 

Фільми тут на 95 % демонструють через відеопроекцію, копією фільму – є DVD. Прокатну плату віддають дистриб’юторові день у день: наприкінці кожного робочого дня кінотеатр перераховує гроші кінопрокатникові. Подібна оперативність – жахливий сон для директорів українських кінотетрів, де зволікання з розрахунками на 14 -30 днів є нормою.

Більшість кінотеатрів – приватні, їх від 122 до 309 (за різними джерелами). Лише 5 кінотеатрів – державні, але всі вони є «центрами-осередками узбецького кінематографа» й демонструють винятково(!) узбецькі фільми. Якщо аншлаги в 7-зальному столичному Палаці кіно ім. А. Навої зрозуміти ще можна, то в підраховані «власноруч» 103 глядачі на сеансі о 13:00(!) узбецького фільму «Шаббона» в кінотеатрі провінційного містечка Навої – повірити важко. Але це правда. За ціни DVD від 5000 сум ($1=1250сум) дешевше подивитися фільм на великому екрані за 400 – 2000 сум.

 

 

«Кілька років тому я зробив фільм за $1500. Ех… зараз усе дуже подорожчало», – жалівся узбецький актор і режисер Ашир Шокіров. Мова йшла про повнометражну музичну комедію «Гірський наречений». Як можна відзняти повний метр та ще й комедію, із записом музики, танцями, костюмами за $1500 – зрозуміти важко. Проте сьогодні, після «значного подорожчання», середній бюджет «узбецького блокбастера» складає аж… $30 000. В Україні цього забракне навіть на звичайний рекламний ролик.

 

«Красиві» ціни на тлі ландшафтів, де є пустелі (Каракуми) та гори снігу (Західний Тянь-Шань), моря (Айдаркуль, Арал) та стародавня архітектура (Самарканд, Бухара, Маргілан), степові прерії та сучасні хмародряпи Ташкента – й усе в одній країні, призвело до того, що югославські чингачгуки з головним індіанцем СРСР Гойко Мітичем та польський «Фараон» Єжі Кавалєровіча, – творилися саме в Узбекистані. І сьогодні росіяни, європейці та – навіть – японці фільмують саме тут.

 

Згадаймо історію кінематографа: бум італійського неореалізму (1940-1950-ті роки) й французької «нової хвилі» (1950–1960-ті), становлення Голлівуду (1910-1920-ті) й вічний стан Боллівуду – все відбувалося завдяки низькій собівартості виробництва фільмів з одного боку, та розмаїття натури – з іншого.

 

 

Обкладинки журналів випромінюють посмішки молодих узбецьких акторів та акторок. «Зірки» мандрують кінотеатрами, презентують свої фільми, беруть участь в акціях, конкурсах. Фанати в Інтернеті створюють їм сторінки, що, до речі, непогано відвідуються. Мурат Раджабов, Саіда Раметова, Лола Ілтаєва, Фаррух Соіпов та інші молоді таланти – заманили глядача в кінотеатри, здається, вже остаточно. «На них ідуть», – кажуть узбецькі кінопідприємці.

 

Є вже й свої модні режисери, на яких теж «ідуть»: Бахром Йокубов («Фатима&Зухра», «Сарвіноз», «Мільйон для щастя», «Ромео&Джульєтта») та Рустам Саідієв («Наречений прибулець», «Прибула наречена», «Тілоохоронець»). Режисер Йокубов, який за 3 роки видав 5 місцевих хітів, не відчуває жодних протиріч між комерційним та «справжнім» кінематографом: «На фільм, у средньому, потрібно півроку. Один місяць – на сценарій, три-чотири – зйомки, дозйомки, монтаж, і на шостий місяць – фільм уже в кінотеатрах… Ця дивна загальна думка, мовляв, комерційне кіно – сяке-таке… Насправді комерційне кіно не робить режисера тупішим – навпаки: проявляється правильна форма подачі». Наведені факти переконливо свідчать: в Узбекистані існує сучасна масова візуальна національна культура.

 

 

Основи законодавства про культуру будь-якої цивілізованої країни завжди вказують: «держава гарантує доступ до надбань вітчизняної і світової культури для кожного громадянина…» Хоча, приміром, США лише нещодавно розпочали створювати власний Музей кіно. Російський Музей кіно, колись потужний, наразі перенесли на околиці Москви – тепер акції там відбуваються нечасто. В Україні Музею кіно як системи показів надбань кінокультури не було ніколи. Натомість у Ташкенті Музей кіно працює стабільно й ґрунтовно. «Музей кіно засновано 2004 року. Жодної державної підтримки немає, навіть, навпаки – регулярно здійснюються спроби закрити нас чи якось завадити нашій роботі», – говорить курівник і співзасновник Музею Олег Карпов. Проте некомерційні покази проходять щоденно(!) – 1-3 сеанси. Різноманітні ретроспективи, Фестиваль європейського кіно, Дні турецького кіно – здається, всі вагомі кінокультурні події відбуваються тут. Іноді демонструють і українські стрічки: Параджанова, Муратової, Шапіро. За словами Карпова, «музейники» самі знаходять наші стрічки – найменшої підтримки від українського посольства немає.

 

Можна довго шукати передумови узбецького феномену у рисах національного характеру та у слоганах-установках, що майорять по країні: «Узбекистан – держава з великим майбутнім!». Можна також чекати законів і пільг для української національної кінематографії. А можна просто знімати… Голлівуд теж починався як втеча від жорстких законів, коли робити своє кіно ставало не вигідно…