Відходи: сортувати не можна спалити

Щодня ви генеруєте приблизно 1 кг відходів, на рік в середньому – 335 кг. Якщо ваша родина складається з 3-х людей та кота, то за рік ваш чайний пакетик, використаний підгузок, упаковка з-під корму та лушпиння картоплі разом утворять близько 1 тонни побутових відходів на сім'ю. Хто б міг подумати, правда? Але це так. 

 

В масштабах Києва цифри ще більш вражаючі. Згідно звіту Мінрегіонбуду впродовж 2018 року у Києві було зібрано 1 348 354,63 тонн твердих побутових відходів. Для порівняння вага легкового автомобіля Mazda 3 становить 1,3 тони, відповідно, річний обсяг твердих побутових відходів м. Києва важить більше ніж 1 мільйон автомобілів Mazda 3.

 

Або, можливо, вам буде простіше уявити Батьківщину-Мати? Монумент важить 450 тонн, отже побутові відходи киян на рік разом – це майже 3 000 монументів Батьківщика-Мати.

 

Читайте також: Гроші зі сміття

 

В масштабах країни статистика засмучує ще більше – 9 млн тонн побутових відходів збирається по Україні щороку, 8,4 з яких відправляються на полігони та сміттєзвалища і залишаються там навіки. Скидається на те, що ми з вами сильно засмітилися і продовжуємо засмічуватися з кожним роком все більше, чи не так?

 

Що робити і куди бігти

 

Нам пропонують багато «простих» рішень. Хтось каже: «Сортування! Сортування відходів врятує світ!». Інші кажуть: «Ні, сортування не вирішує проблему, потрібно спалювати відходи і отримувати енергію!». Треті кричать: «Переробляти відходи дорого – потрібно будувати безпечні полігони і продовжувати захоронювати!», а четверті взагалі заперечують необхідність переробки і вважають, що запобігати утворенню відходів – єдиний шлях.

 

Ми скажемо, що всі вони праві, але в певній мірі. В управлінні відходами немає простих рішень, і ті, хто намагється переконати вас у тому, що є «універсальний», простий і єдино вірний рецепт, заперечуючи всі інші, швидше за все переслідує якісь власні інтереси.

 

Чому так? Сортувати чи спалювати, відправляти на рециклінг чи на полігон – відповідь на це питання вже давно дала європейська 5-ступенева ієрархія управління відходами, закріплена у рамковій директиві ЄС про відходи. Схематично ієрархія зображується так:

 

 

Джерело: ec.europa.eu

 

Що означає ця перевернута піраміда? Давайте розшифруємо.

 

Згідно цієї ієрархії першим пріоритетом в системі управління відходами є запобігання їх утворенню (prevention). Це будь-які заходи, спрямовані на мінімізацію кількості відходів, які ми генеруємо. Це може бути як ваше особисте рішення від сьогодні не користуватись одноразовим посудом та не купувати воду у одноразових пластикових пляшках, так і на державному рівні ухвалення законодавства про заборону використання одноразових пластикових пакетів.  І це єдина ступінь ієрархії, що працює на етапі ще до утворення відходів – з причиною проблеми. Решта ступенів працюють на етапах, коли відходи вже утворилися – тобто з наслідками.

 

Другий пріоритет – це підготовка до повторного використання (preparing for re–use): перевірка, чистка та ремонт речей, в результаті яких речі, що інакше стали б відходами, стають придатними до повторного використання без переробки. Приклад цього – діяльність благодійних магазинів, що збирають непотрібні речі, приводять їх до ладу та продають за невелику ціну тим, хто інакше не міг би дозволити собі їх купити.

Третій пріоритет – рециклінг або переробка (recycling): процес перетворення відходів у нові матеріали та предмети. Переробка пластику, скла, картону та алюмінію на нові подібні речовини.

 

Читайте також: Віддайте наше сміття іншим

 

Четвертий – відновлення (recovery): операції, в результаті яких відходи виконують корисну функцію і дозволяють замінити собою інші матеріали. Поширений приклад відновлення – виготовлення з відходів альтернативного палива (RDF/SRF), що використовується замість викопного палива для отримання теплової та електричної енергії.

 

І, нарешті, п’ятий – видалення (disposal): це будь-які інші операції з відходами, що не створюють корисних наслідків. Найбільш поширений приклад – це захоронення або спалювання без отримання енергії. На жаль, це саме та ступінь ієрархії, на якій знаходить поводження з 97% побутових відходів в нашій країні.

 

Застосовувати всі ці операції потрібно саме в такому порядку, як описано вище: не утворювати відходи, а якщо вони вже утворені, то намагатись використовувати повторно. Якщо це неможливо – переробляти на нові предмети, а якщо і це неможливо – використовувати для отримання енергії. І тільки як останній захід, якщо вже зовсім нічого іншого зробити не можна – захоронювати.

 

Як бачимо, в європейській моделі управління відходами немає єдино вірного рішення і, навпаки, є місце всім заходам, лиш застосовувати їх потрібно у певній послідовності.

 

Відсутність “єдино вірного і простого” рішення проблеми відходів також продиктована складом самих відходів. Що ми маємо на увазі? Давайте поглянемо на ваш обід. Напевне, ви їсте борщ ложкою, салат виделкою, а якщо сьогодні на обід у вас суші, то ви взагалі будете користуватись паличками і вам навіть на думку не спаде почати їсти їх ложкою. Кожній страві – свої прибори.

 

Так і з побутовими відходами, адже вони дуже неоднорідні. Спрощено у складі побутових відходів можна виділити 4 великі групи, для кожної з яких існують свої «прибори» – найбільш раціональні методи та технології поводження:

 

Читайте також: У КМДА запропонували вивозити сміття в зону відчуження

Вторинна сировина – як правило, це відходи упаковки: картон, скло, алюміній та залізні бляшанки, пластик та плівки. Це ті види відходів, які можна відібрати і направити на так званий рециклінг (часто також називають «рісайклінг» або «переробка»);

 

Біологічна фракція (у нас часто називають «органікою») – відходи рослинного або тваринного походження. У більшості випадків це будуть залишки їжі. Це вологі відходи, які погано горять і майже не дають енергії при спалюванні, однак добре піддаються біологічному розкладу (гниють) і при цьому виділяють метан (через який на сміттєзвалищах зазвичай неприємний запах) та вуглекислий газ;

 

Висококалорійна фракція – це та частина упаковки, що не піддається рециклінгу (сильно забруднена або така, для якої не існує технологій з рециклінгу), сюди також підуть залишки деревини, текстилю, гумові вироби та інші відходи, які не можна використати повторно або переробити, але які мають здатність виділяти енергію при спалюванні;

 

Інертна фракція – каміння, цегла, глина, битий посуд, вуличний змет та інші відходи, які неможливо піддати ані рециклінгу, ані біологічному розкладу, ані термічній обробці задля отримання енергії.

 

Тож, як бачимо, не варто все підряд спалювати, але і роздільне збирання не врятує світ. Виходячи з різних властивостей, для кожної зі складових відходів є свій, оптимальний з точки зору збереження ресурсів планети, підхід. Якщо «біо-відходи» не горять і не дають тепла, то немає сенсу спалювати їх, так само як і немає сенсу відправляти на сміттєзвалище алюмінієву бляшанку, якщо її можна нескінченну кількість разів переробляти на нові алюмінієві вироби. Але все по порядку.

 

 Що робити із вторсировиною

 

Для вторинної сировини у складі побутових відходів коми в цьому реченні мають бути розставлені саме так. Адже ця частина відходів являє собою ресурс, яким можна замінити первинні ресурси планети, що використовуються для виробництва товарів, і зменшити тим самим навантаження на довкілля. За допомогою сучасних технологій склобій можна перетворити на нове скло, алюмінієву пляшку – на нові вироби з алюмінію, а картонну коробку – на новий паперовий виріб. Це і є рециклінг, що становить третій пріоритет європейської ієрархії управління відходами.

 

Вторинна сировина – це, переважно, відходи тари та упаковки. Останніх у складі побутових відходів в залежності від типу місцевості (міська або сільська), рівня життя населення та інших факторів може бути 30-40 відсотків. Тут, щоправда, треба визнати, що далеко не вся тара та упаковка може стати вторинною сировиною. Є значна частина упаковки, для якої не існує технологій переробки взагалі або не існує потужностей з переробки в нашій країні. Отже з усієї тари та упаковки рециклінгу буде піддана максимум половина, та все рівно це достатньо багато. Якщо ми хочемо раціонально поводитись з цією значною і важливою частиною відходів, нам потрібно збирати її окремо від решти побутових відходів («роздільне збирання») і відправляти на сортувальні станції або лінії («сортування»), де її розділять на окремі типи згідно маркувань, ущільнять і запакують для подальшого продажу.

 

Читайте також: Сортувати по-європейськи. Як українців стимулюють до роздільного збору відходів

 

Роздільно збирати вторинну сировину можна як розділяючи одразу на пластик, скло, картон, метали та ін., так і в один спільний контейнер. Все залежить від того, як в тій чи іншій країні або регіоні побудована система подальшого поводження з цими типами вторинної сировини. В деяких країнах, до прикладу, збирають всі ресурсоцінні відходи в один спільний бак, біо-відходи – в інший, а решту відходів – у третій. Часто окремо збирають скло, щоб склобій не змішувався з іншими відходами упаковки і їхав одразу до переробників.

 

Розсортована і ущільнена сировина з сортувальних ліній далі спрямовується на більші підприємства – заготівельники, які акумулюють її у себе і вже більшими партіями продають підприємствам, що виробляють продукцію з вторинної сировини: картонно-паперові комбінати, заводи з виробництва скла та інші. В цій сфері існує кілька доволі поширених міфів або непорозумінь.

 

Міф 1. Переробка вторинної сировини – це і є сміттєпереробка.

 

Інколи в ЗМІ підприємства, які приймають вторинну сировину на переробку, називають «сміттєпереробними», що є або свідомою маніпуляцією, або помилкою з боку авторів. Картонно-паперові комбінати та заводи з виробництва скла не є сміттєпереробними комплексами. Адже вони працюють не з відходами, а з сировиною, яка відібрана з них. Таких підприємств в нашій країні достатньо багато. Якісь з них завантажені більше, якісь менше, та в цілому інфраструктура для рециклінгу у нас існує.  На відміну від сміттєпереробних підприємств – четвертого ступеню ієрархії, яких, на жаль, немає. Київський завод «Енергія», що спалює змішані побутові відходи і генерує тепло, один-єдиний такого типу завод на всю країну і навіть він потребує суттєвої модернізації.

 

Міф 2. Збір вторинної сировини – прибуткова та економічно вигідна діяльність.

 

Існує поширена думка про те, що діяльність зі збору вторинної сировини є прибутковою сама по собі і за поводження з роздільно зібраною вторинною сировиною сплачувати не потрібно. Це не так. На жаль, тільки за рахунок продажу зібраної та відсортованої вторинної сировини ця система існувати не може. Хтось має дотувати її існування. Ключове питання – хто?

 

Якщо за вивезення роздільно зібраних ресурсоцінних компонентів побутових відходів буде встановлена така сама плата, як і за вивезення змішаних відходів, у людей не буде жодного стимулу розділяти відходи на рівні домогосподарства. Тому для людей вивезення цієї категорії відходів має бути або за заниженою ставкою або безкоштовним. Чим більше мешканці відсортовують вторинної сировини, тим менше відходів потрапить у «змішаний» бак і тим менше родина заплатить за поводження з відходами. Саме так і передбачено новим законом «Про житлово-комунальні послуги» в Україні.

 

Читайте також: Чому Україна не вчиться використовувати відходи?

 

Але якщо мешканці не мають сплачувати, то хто має? Насправді, все рівно мешканці, але опосередковано. У Європейському Союзі фінансування системи поводження з відходами тари та упаковки фінансують її виробники через так звану систему розширеної відповідальності. Це означає, що виробники тари та упаковки і товарів в ній зобов’язані об’єднуватися у організації розширеної відповідальності (РВВ) та сплачувати певні внески, за рахунок яких організація РВВ фінансує систему збору та подальшого поводження з відходами упаковки. Така ж система, до речі, поширюється і на виробників та імпортерів батарейок, електронного та електричного обладнання та ін.

 

Вартість утримання цієї системи вже закладена виробниками у ціну товару і фактично сплачується людиною в момент його купівлі. Тому і кажемо, що за це також сплачують мешканці. Однак така система оплати більш справедлива і відповідає європейському принципу “забруднювач платить”. Адже якщо ви вирішили відмовитися від товарів в упаковці та одноразового пластику і не купуєте їх, то ви і не будете нести витрати на поводження з тарою та упаковкою. Якщо ж ви – любитель солодких напоїв у пластиковій пляшці, то у вартості кожної пляшки заплатите кілька копійок за її подальший збір, перевезення та рециклінг.

 

Міф 3. Система розширеної відповідальності виробників тари та упаковки вирішить всі проблеми з побутовими відходами.

 

На жаль, не вирішить, оскільки система РВВ опікується тільки роздільно зібраною вторинною сировиною, що може становити 30-40% від загального обсягу побутових відходів. Решта 60-70% змішаних відходів також потребують цивілізованого управління, і ці дві системи мають працювати паралельно.

 

У якості прикладу можна навести досвід Німеччини, в якій діє так звана «дуальна система»: роздільно зібрана вторинна сировина та змішані побутові відходи – це два абсолютно різних потоки відходів, кожен з яких управляється незалежно і працює за різними правилами.

 

Роздільно зібраною вторинною сировиною у Німеччині опікуються організації РВВ, які фінансують роботу сортувальних ліній та винаймають підрядників на збір та вивіз такої сировини. Це може бути той самий муніципальний перевізник, що вивозить і змішані відходи, однак оплачує його послуги організація РВВ.

 

Змішаними ж побутовими відходами опікується місцева влада, і за їхнє вивезення, а також подальші операції з відновлення (переробки) та видалення (захоронення) сплачують мешканці міста у вигляді відповідного тарифу.

 

В Україні з кожним днем все більше і більше місцевих громад запроваджують роздільне збирання відходів, що дуже правильно з точки зору дбайливого ставлення до довкілля. Однак економічного підгрунтя у цієї системи все ще немає. Перевізникам не вигідно вивозити вторинну сировину безкоштовно, як передбачено законом, оскільки це збиткова для них діяльність, а організацій РВВ у нас в країні все ще не створено, бо бракує відповідного законодавства. Тож роздільне збирання та сортування продовжує існувати десь за рахунок громадського ентузіазму, десь за рахунок жорстких вимог до перевізників з боку місцевої влади. І тільки ухвалення нового рамкового закону про управління відходами та законодавства про розширену відповідальність виробників дозволить зробити систему роздільного збирання відходів життєздатною.

 

Ще один аспект рециклінгу, на який ми не можемо не звернути увагу – це його екологічність, особливо, в частині переробки пластику. Частина еко-активістів пропагують роздільне збирання та рециклінг як панацею, що спасе світ, інші стверджують, що єдиний дійсно екологічний спосіб поводження з тарою та упаковкою – це відмова від неї. Адже в результаті рециклінгу з пластикової пляшки створять синтетичну тканину, з неї – сорочку чи куртку, а от з сорочки чи куртки вже нічого не зробиш – вона піде або на звалище або на спалювання. Більш того, за даними видання National Geographic тільки 18% відсотків пластику у світі переробляється. В той самий час на виробництво пластику йде близько 10% світового видобутку нафти. І навіть якщо ми будемо переробляти весь пластик, то шкода і удар по екосистемі внаслідок виробництва пластику буде величезним. Вихід?

 

Читайте також: Еколог назвав найзабрудненіші міста України і райони Києва

 

Знову ж таки, доля правди є в позиції обох груп. В найближчій перспективі ми не зможемо відмовитись від усього пластику – упаковки від ліків, шприци та сотні інших товарів будуть залишатись пластиковими і системи збирання та рециклінгу пластику потрібно розвивати. Однак там, де можна мінімізувати використання пластику, варто це робити. У 2017 році у світі щохвилини купували 1 мільйон пластикових пляшок (за даними National Geographic). І це вражає. Можна відмовитись від одноразових пластикових пляшок з водою і мати свою багаторазову, або, як мінімум, обираючи одноразову упаковку, купувати ту, яка може перероблятися на той самий продукт нескінченну або велику кількість разів  – алюмінієву або скляну.

 

Біологічна фракція або «органіка».

 

У дитинстві бабуся дозволяла викидати огризок від яблука на город, бо ж це «органіка», перегниє – буде добриво для грунту. І це правда. Особливістю біологічної частини відходів є те, що вони як правило, вологі і здатні до швидкого розкладу («гниття» кажуть в народі), в ході якого на полігоні генерується рідина та парникові гази – метан та СО2. Саме через це на полігонах та звалищах, куди потрапляє велика кількість біо-відходів, утворюється неприємний запах та токсичний фільтрат. Рідина, що утворюється в процесі розкладу, вбирає у себе важкі метали та інші хімічні речовини, присутні у змішаних побутових відходах та проникає у грунт і грунтові води. Ці явища дуже неприємні і шкідливі для довкілля, тому захоронення необроблених біо-відходів разом з іншими відходами є вкрай небажаним, а з 1 січня 2018 року взагалі забороненим в Україні. Спалювання цих відходів також небажане та, більш того, малоефективне через їхню низьку теплотворну здатність – на їхнє спалювання може знадобитися більше енергії, ніж вони здатні згенерувати.

 

Однак за певних умов і ці відходи можуть бути корисними. Якщо біо-відходи збираються разом з іншими у «змішаний» бак, в подальшому на заводах механіко-біологічної обробки^[1] їх можна відділити від інших видів відходів за допомогою спеціальних автоматичних ліній з просіювання та сортування і спрямувати, наприклад, на анаеробну ферментацію – контрольований процес розпаду в спеціальних закритих установках. Під час анаеробної ферментації процеси розпаду відбуваються швидше, ніж у природі, завдяки спеціальній температурі та іншим заходам.

 

В результаті такої ферментації отримують біогаз, в якому близько 50% становить метан, що інакше потрапив би в атмосферу. Завдяки спалюванню біогазу отримують енергію, електричну та теплову, яку можна подавати в мережу за «зеленим тарифом» згідно українського законодавства. Залишки ж відходів після процесу ферментації стають інертними, біологічно неактивним і можуть бути спрямовані на полігони для безпечного захоронення або використані в інших технічних цілях при будівництві, рекультивації полігонів  тощо.

 

Окрім анаеробної ферментації, що дозволяє отримувати біогаз, існує ще не менше 10 інших видів та підвидів технологій, які дозволяють переробляти біологічну фракцію побутових відходів, отримуючи з неї користь або, принаймні, готуючи до безпечного захоронення.

 

Останні зміни в європейському законодавстві зобов’язали держави-члени ЄС поступово впроваджувати роздільне збирання на рівні домогосподарств не тільки вторинної сировини, але і біологічної фракції відходів. Це робиться для того, щоб спростити процеси сортування і переробки, а також зменшити кількість відходів, що будуть спрямовуватися на спалювання чи захоронення. Україні до цього ще далеко, але хочеться вірити, що і ми незабаром прийдемо до такої системи.

 

Окремо хочемо зупинитись на міфі про те, що з біологічної частини побутових відходів можна виробляти добрива у вигляді органічного компосту і це дуже прибутково. На жаль, це не зовсім так:

• Органічний сертифікований справді чистий компост можна виготовляти лише з так званих «зелених відходів» – рослинних садово-паркових або сільськогосподарських відходів. Біологічна частина змішаних побутових відходів, у якій навіть при доволі ретельному роздільному зборі все рівно неминуче є багато домішок скла, пластику, відходів тваринного походження, для цього не підійдуть.
   
• Більш того, бізнес-складова компостування не така вже і приваблива. Попит на таке добриво в силу родючості українських грунтів у нашій країні не надто великий. А у Німеччині і Франції, де жорстко слідкують за тим, щоб зелені відходи спрямовувалися на переробку і утворювачі відходів за таку переробку платили, виготовлений компост фермери забирають на станціях компостування, як правило, взагалі задарма.

 

Тож компостування – це не така проста і приваблива історія, як може видатись на перший погляд. А ось компостування в домашніх умовах, коли ви ретельно відбираєте те, що годиться для компостеру, і робите це в невеликих обсягах – це чудова річ, і для саду/городу та вазонів буде дуже і дуже корисна.

 

Висококалорійна фракція побутових відходів.

 

Навіть після відбору вторинної сировини, придатної для рециклінгу, біологічної та інертної частини відходів, залишається доволі значна частина побутових відходів – так звана висококалорійна фракція, щодо якої фактично існує лише два способи поводження – спалювання з отриманням енергії або видалення (захоронення).

 

Навколо спалювання відходів для отримання енергії сьогодні точиться стільки ж дискусій, скільки і навколо пластику та його переробки. Багато еко-активістів виступають проти такого способу поводження з відходами. Ми також вважаємо, що в ідеальному світі майбутнього місця спалюванню відходів немає.

 

Однак сьогодні цей спосіб поводження з відходами не тільки дозволений, але і широко розповсюджений в Європі. Згідно європейських директив спалювання поділяється на два види: спалювання з отриманням енергії – у такому разі це вважається операцією з відновлення відходів, та спалення без отримання енергії (як це було ще кілька років тому на заводі «Енергія») – це операція з видалення відходів, що в ієрархії поводження прирівнюється до захоронення.

 

Читайте також: Критика чистого міста

 

Спалювання  без отримання енергії стає все менш і менш поширеною практикою. Водночас, спалювання з відновленням енергії сьогодні широко застосовується у Європі, і не тільки до висококалорійної фракції відходів, а до всього вмісту «змішаного» контейнера. Яскравий приклад цього – Франція, що має рекордну кількість сміттєспалювальних заводів. Щоб відходити від цієї практики ЄС встановив нові, більш жорсткі цілі щодо роздільного збирання та рециклінгу у країнах членах-ЄС, у тому числі цілі щодо запровадження роздільного збирання біо-відходів та навіть текстилю. Основна мета цієї політики – не допустити відправку на спалювання для отримання енергії тих компонентів відходів, які можуть бути перероблені та використані на вищих щаблях європейської ієрархії управління відходами.

 

Щодо спалювання саме висококалорійної фракції відходів з отриманням енергії, то тут також є кілька опцій. Після відбору небажаних для спалювання компонентів (переважно це метали та хлорвмісні пластики^[2]) висококалорійну фракцію можна спрямовувати на спалювання як є або, шляхом більш ретельного сортування та підготовки, виробляти з неї паливо, що умовно поділяється на RDF (теплотворна здатність ~15-19 МДж/кг, розмір фракції – 60-120 мм) та SRF (теплотворна здатність >20 МДж/кг, розмір фракції близько 30 мм). Якщо RDF/preRDF в Європі використовують переважно для отримання тепла і подальшого його постачання в муніципальні теплові мережі, то SRF спеціально призначений і широко застосовується на цементних заводах для генерації тепла, необхідного в процесі виробництва. На законодавчому рівні все паливо з відходів носить назву SRF, що за калорійністю та іншими параметрами поділяється на кілька класів. До речі, європейський стандарт, що встановлює вимоги до SRF, в Україні вже прийнятий.

 

Тож спалювання відходів є не тільки дозволеною, але і поширеною практикою в ЄС. Та чи означає це, що спалювання потрібно стимулювати? На нашу думку, ні. Зокрема, розповсюджувати «зелений тариф» на електроенергію, отриману в результаті спалювання змішаних відходів або палива з висококалорійної частини відходів, не є доцільним. Тариф на таку електроенергію має бути ринковим, як і на отриману з інших джерел, окрім відновлюваних. Щодо тарифу на тепло, отримане в результаті спалювання палива з відходів, то він має бути встановлений на рівні, який дозволить стимулювати відмову від викопних джерел енергії (газ, вугілля) і використовувати ресурс відходів, але не буде стимулювати масово будувати теплоелектростанції на відходах і спалювали в них все, що потрапить бізнесу під руку без урахування описаних вище раціональних підходів до поводження з вторинною сировиною та біо-відходами. Питання величини такого тарифу наразі залишається відкритим і потребує подальшого вивчення.

 

Важливим аспектом процесу спалювання є дотримання екологічних вимог щодо викидів в атмосферу. Європейськими директивами чітко встановлені гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин та пилу у викидах сміттєспалювальних установок, і їхнє дотримання на європейських заводах моніториться органами з охорони довкілля в режимі онлайн 24 години на добу 7 днів на тиждень. У разі найменших порушень робота заводу може бути зупинена. Та в цьому, як правило, немає потреби. Очисні споруди для викидів на ТЕЦ, що працюють на паливі з відходів та на сміттєспалювальних заводах становлять 1/3 всього заводу за площею, а за вартістю – майже половину бюджету будівництва, і забезпечують очистку навіть більш ретельну, ніж вимагається директивами.

 

Також європейськими директивами чітко встановлені вимоги щодо температури спалювання відходів – не менше 850 С не менш ніж впродовж 2 секунд. Такий температурний режим дозволяє знищити більшість токсичних речовин – під впливом високих температур токсичні сполуки розпадаються на молекули. Саме тому європейські заводи вважаються безпечними і часто стоять у центрі найбільших міст – Парижу, Амстердаму, Відня, Копенгагену.

 

Попри це для України масове будівництво сміттєспалювальних заводів на сьогодні не вихід. Справа в тому, що будівництво таких ТЕЦ та заводів є надзвичайно дорогим задоволенням і їхня окупність вимагатиме тривалих строків, на які більшість приватних інвесторів не будуть готові, а місцеві бюджети просто не матимуть стільки коштів.

 

Тому найбільш реалістичним сценарієм поводження з висококалорійною фракцією побутових відходів для нас на сьогодні залишається її захоронення на сучасних і безпечних полігонах. Це не виключає можливості будівництва теплоелектростанцій на паливі з побутових відходів в окремих, більш заможних містах, однак поширеною практикою у найближчі роки, на нашу думку, це не стане саме з економічних, а не екологічних міркувань.

 

Інертна частина відходів.

 

Щодо цієї частини відходів варіантів зовсім небагато. Так чи інакше її доведеться відправити на захоронення. Разом зі шлаком після спалювання висококалорійної частини відходів та технічним компостом після оброблення біологічної фракції відходів. І це до питання про те, чи потрібні в країні полігони для захоронення відходів. Так, безумовно потрібні. Навіть при дуже ретельному сортуванні та обробці будуть залишатися певні інертні «хвости», які потрібно буде безпечно та цивілізовано захоронити. І до більшості існуючих в нашій країні полігонів останні два слова застосувати не можна. А якщо ви будете чути про «новітні технології», які забезпечують переробку 100% відходів без будь-яких залишків, знайте, це або маніпуляція даними, або прямий обман. Таких технологій в сучасному світі не існує.

 

Waste FAQ. Швидше за все після прочитання цієї статті у вас виникне багато питань. Ми спробували передбачити основні та надати відповіді на них:

 

1. Чи так це працює в Європі? – в різних країнах ЄС і навіть в різних регіонах однієї країни системи поводження з відходами можуть мати певні відмінності. Ці відмінності пов’язані з дуже різними речами: рівнем життя населення – чим вищий рівень життя людей, тим більше купують товарів в пакуванні і тим більше упаковки в відходах; кліматичних умов – скандинавські країни з холодним кліматом мають багато установок по генерації тепла з відходів, в той час як тепла Італія майже не використовує спалювання; структури сільського господарства – країни/регіони, в яких розвинене органічне сільське господарство, мають більший внутрішній попит на органічний компост. Однак в цілому всі країни ЄС мають однакові, встановлені на рівні директив «рамкові» правила гри та цільові показники, яких мають прагнути. Ці правила гри передбачають саме такий підхід до поводження з відходами, як описано вище.
    
2. Чому досі цього всього немає в нашій країні? – для того, щоб створити умови як для роздільного збирання вторинної сировини, так і для будівництва об'єктів з переробки органічних відходів чи спалювання висококалорійних відходів, потрібні певні законодавчі умови. Впродовж вже більше 7 років в парламенті точиться боротьба між кількома групами впливу. Одна з цих груп обстоює ідеї розширеної відповідальності виробника, сортування вторсировини та заперечує необхідність впровадження інших інструментів управління відходами. Інша прагне побудувати ринок сміттєпереробки та вважає, що введення розширеної відповідальності – це не вирішення проблеми, а тільки відтягування ресурсів з галузі. Насправді ініціативи цих груп не є взаємовиключними – як ми описали вище, для належного управління відходами недостатньо якогось одного інструменту, потрібно впровадити весь набір. Однак обстоюючи свої інтереси, кожна з цих груп блокує ухвалення законопроектів, ініційованих іншою, і тим самим шкодить країні. Адже в результаті парламент не ухвалює жодних законодавчих змін і в частині поводження з нашими побутовими відходами ми залишаємося однією з найбільш відсталих країн Європи.
    
3. Хто і що має зробити, щоб у нас все запрацювало як в Європі? – формування державної політики у нашій країні покладено на центральні органи виконавчої влади, зокрема, міністерства. Саме міністерство, що відповідальне за охорону довкілля (наразі це Мінекоенерго) має розробляти та впроваджувати державну політику з управління відходами. На жаль, у нас центральні органи влади є доволі пасивними в розробці законодавства, натомість депутатський корпус реєструє законопроекти у великій кількості. На сьогодні у Верховній раді нового скликання зареєстровано вже як мінімум 3 законопроекти, що претендують на статус рамкового закону з управління всіма потоками відходів, не тільки побутовими: 2207, 2207-1, 2207-2. Найближчим за своїм змістом до європейської директиви про відходи є 2207-1, який розроблявся за участі експертів Мінекоенерго. Його і варто підтримувати всім здоровим силам суспільства сьогодні.
    
4. Скільки це буде коштувати і хто має заплатити? – відповідно до європейського принципу “забруднювач платить” (polluter-pays principle) витрати на поводження з відходами несе утворювач відходів або поточний їх утримувач (ст. 14 Директиви ЄС). Це означає, що ми маємо заплатити за поводження з тими відходами, які утворили. Це включає в себе як пряму оплату муніципалітету за послуги з управління змішаними побутовими відходами, так і опосередковану плату через придбання товарів, у вартість яких закладене утримання організацій розширеної відповідальності виробників. Але так чи інакше це будуть наші гроші, бо саме ми, а не хтось інший утворює відходи, споживаючі продукти.

Коштувати цивілізована система поводження з відходами буде, безумовно, більше, ніж те, що ми з вами сплачуємо зараз. До прикладу, в Києві за поводження з відходами в середньому 1 мешканець сплачує 36 грн. на місяць. Це трохи більше 1 євро і це один з найвищих тарифів в країні, і водночас, найнижчих в Європі. Цих коштів вистачає лише на вивезення та “дешеве” видалення відходів: захоронення на полігоні або спалювання на заводі “Енергія”. Чому дешеве у лапках? Бо у вартість захоронення та спалювання не включені так звані “екстерналії” – та шкода, яку таким способом поводження з відходами ми завдаємо довкіллю – повітрю, воді, грунтам і нашому з вами здоров’ю.

 

Якщо ми хочемо здорового поводження з відходами, безпечних сучасних заводів та полігонів, нам доведеться платити більше. Для порівняння в ЄС на поводження з муніципальними відходами витрачається близько 1% доходів громадян. В Україні ми теж маємо прагнути цього показника і враховуючи його планувати систему управління відходами. За ці кошти ми не зможемо дозволити собі одразу збудувати десятки гарних і сучасних об’єктів. Однак для того і стоврюються регіональні та місцеві плани управління відходами, щоб спланувати розвиток системи не тільки територіально – де і що побудувати, але і економічно – в який момент і яким коштом такі об’єкти можуть бути збудовані, щоб тарифи для населення не сягнули захмарних розмірів.

 

Ну і звісно, в наших руках можливість зменшити ці тарифи – бо чим більш раціонально ми споживаємо, тим менше продукуємо відходів і тим менше муситимо заплатити за поводження з ними.

 

Що кожен з нас може робити, щоб покращити ситуацію?

 

1. Переглянути своє споживання:
    
   1. Купуйте тільки необхідне, не піддавайтеся на «уловки» маркетологів та уникайте «емоційних» покупок – адже швидше за все вони врешті решт опиняться у смітнику.
   2. Намагайтеся уникати одноразової упаковки та тари, замінюйте одноразове на багаторазові альтернативи, яких сьогодні вже більш ніж вистачає – багаторазові сумки для покупок, мішечки для овочів і фруктів, багаторазові пляшки для води, стакани для кави, посуд для пікніків і т.ін.
   3. «Голосуйте гривнею» – якщо вже купуєте одноразову тару, то надавайте перевагу тій, що піддається рециклінгу (довідник того, що підлягає переробці, а що ні – за посиланням). Чим більше споживачі будуть робити вибір на користь дружнього до природи пакування, тим більше виробники будуть використовувати саме таке пакування – попит визначає пропозицію.
   4. Роздільно збирайте та здавайте на рециклінг ресурсоцінні компоненти відходів – скло, картон, алюміній, пластик.  Їх можна кидати в окремий муніципальний бак або, за його відсутності, вивозити на громадські чи комерційні пункти прийому та сортування вторсировини. Сподіваємось, незабаром і комунальні також.
   5. Компостуйте органічні відходи в домашніх умовах – це нескладно.

      Описані вище кроки не врятують світ від відходів повністю, однак допоможуть значно зменшити кількість відходів, що будуть потребувати спалювання або захоронення.
       

2. «Дивитись в обидва», думати, аналізувати і «не вестися» на прості рішення. Їх не існує. А розповсюдження міфів заважає впровадженню справді адекватних та реалістичних програм і проектів.    
    
3. Створювати суспільний запит на сучасне та цивілізоване поводження з відходами: розповідайте друзям, викладайте фото про роздільне збирання відходів та інше, питайте про це у всіх – ОСББ, ЖЕК, сусіди. Чим більше буде інформації, тим скоріше відбудуться зміни.
    
4. Підтримувати адекватні та збалансовані законодавчі ініціативи, що обстоюють інтереси громад та довкілля, а не корпорацій та бізнес-груп, і відповідають європейським вимогам та директивам. Тиснути на парламент заради їх прийняття.
    
5. Лобіювати на рівні місцевої влади покрокове впровадження цивілізованих інструментів управління відходами – від роздільного збирання вторинної сировини до будівництва комплексів механіко-біологічної обробки змішаних побутових відходів та сучасних і безпечних полігонів для захоронення залишків відходів після переробки.
    
6. Слідкувати за планами місцевої влади у сфері управління відходами. На виконання національного плану з управління відходами всі обласні державні адміністрації мають затвердити свої регіональні плани управління відходами до кінця 2020 року. Не лінуйтеся надіслати запит і перевірити, чи почали їх розробку і якщо так, то що передбачено цими планами, оскільки вони фактично будуть «конституцією» для управління відходами на рівні області (міста Києва) на найближчі роки.
    
7. Шукати однодумців і об’єднуватися!

 

————-