Спочатку про те, чому це неминуче. Якщо репортер, розслідувач, копач роками описує вади суспільства, рано чи пізно в нього з’являються втома й депресія, адже він стільки викривав злодіїв і хабарників – із цифрами, фактами, документами, аргументами… Викривав, викривав, а нічого не змінилося. Минає якийсь час – і людина почувається виснаженою й непотрібною, і це цілком адекватна реакція. Ось чому, на відміну від країн Заходу, журналістський вік у нас такий короткий: 10 – максимум 15 років на арені, а потім дорога або в менеджери, або в монастир – згадайте гучні імена дев’яностих, і де вони? Один-два винятки височіють самітними монументами епосі Гонгадзе. Як варіант – репортер перекваліфіковується в громадські активісти й наступає на ті самі граблі: змінити світ усе одно не вдається. Це не означає, що я не поважаю колег, які обрали тактику прямої дії (Таня Чорновол, Єгор Соболєв, Ігор Луценко), навпаки, переважно захоплююся ними, але все одно не схвалюю.
Тепер скажу чому. Зміна професії – результат зневіри. Тобто якщо людина не вірить (безпідставно, небезпідставно – байдуже, віра первинна й переважно ірраціональна за визначенням) у пресу як один із демократичних інститутів, навряд чи вона зможе використати інші інструменти демократії на новому місці. Докази недовго шукати. Не знаю жодного випадку, коли яскравий журналіст став би так само яскравим політиком. Він міг не поступатися принципами, по мінімуму брати участь у неподобствах, які неминуче передбачаються політичними взаємодіями, намагатися щосили бути корисним на рівні «малих справ» і все одно приречений залишатися на других ролях, осторонь від прийняття реальних рішень. Я вже не кажу про зміни, які відбуваються із самими героями подій: спершу гаснуть очі, потім псується фігура, синхронно з цим покращується гардероб – і в результаті людину не впізнати. Один із кількох сотень безликих фігурантів лялькового театру. Причому реанімація не передбачається. Я був свідком, як колись у минулому блискучі репортери чи телеведучі після кількох років під куполом намагалися повернутися в професію й видавалися безпорадними новачками, бо без драйву в цій професії нічого робити.
Понад те, мені не відомі прецеденти у світовій практиці, коли успішний журналіст перетворився б на успішного політика (якщо я когось забув, підкажіть, буду вдячний). Адвокати, військові, бізнесмени – скільки завгодно. Журналістів щось не пригадаю, хіба що Черчилль, але то в нього хобі було таке. Вочевидь, ці фахи потребують різних схильностей, різних груп м’язів. Тому мені передусім відверто й щиро шкода моїх колег, без яких наш медіа-простір відчутно збідніє, а от чи збагатіє політикум, немає жодної впевненості. Але, зрештою, це їхній вибір, і я його поважаю.
А тепер стосовно реакції суспільства. Воно, суспільство, невротизоване, й сподіватися, що майданне очищення цілковито сприяло його одужанню, марно. Ми так само, як і рік тому,схильні демонізувати політиків (усіх), журналюг (усіх), олігархів (усіх), не бачачи різниці в цей конкретний історичний проміжок часу між Курченком і Коломойським, між Царьовим і Луценком, між Чаленком і Лещенком. Це практично той самий сумнозвісний класовий підхід, який звільняє від необхідності аналізувати й водночас дає змогу почуватися правим, виливаючи безкарно (у моральному сенсі безкарно) потоки прокльонів на зірок, які недарма стали зірками. Можна, припустімо, не захоплюватися тим чи іншим матеріалом Найєма, але називати його продажним, особливо коли він відверто каже, що не проживе на 6,5 тис. депутатської плати (якщо знімати «однушку» на околиці столиці коштує 3–4 тис. за місяць), – це вже тупа мізантропія. Невже краще хай розраховує на конверти та лобістські гонорари? Можна не бути в захваті від тотального викривального пафосу Лещенка, але звинувачувати його в тому, що він проштовхує свою «пасію», яка насправді була однією із засновниць опозиційного громадського руху, причому в часи, коли більшість критиканів ще чухали потилицю (а які там уже в них стосунки, я нічого не знаю й знати не хочу), – то вже хамство й ницість. Бажати перемін – не означає бути хамом.
Ну а щодо кваліфікації, яка потрібна депутатові, то вправний розслідувач – це в будь-якому разі краще, ніж водій або масажист, як у цирку попереднього скликання.
І все одно публікацій колег мені бракуватиме. Шкода.