Відірватися від Євразії

29 травня в Астані (Казахстан) має бу­­ти підписаний договір про Євразійський економічний союз, що набере чинності 1 січня 2015 року. Угода передбачає створення на базі наявного Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану вищого рівня інтеграції, який передбачатиме вільне переміщення не лише товарів, а й послуг, капіталів і робочої сили, узгоджену політику в ключових галузях економіки: енергетиці, промисловості, сільському господарстві, транспорті тощо.

У ході зустрічі, як повідомила прес-служба Кремля, мають бути розглянуті питання подальшого розширення складу його учасників. Зокрема, має йтися про приєднання Вірменії та підготовку дорожньої карти для Киргизії.

Україні, попри всі зусилля Путіна, наразі вдалося уникнути втягування в новий варіант Російської імперії, нехай поки що й в економічній площині. Натомість країна має високі шанси зафіксуватися на європейській орбіті. Економічна частина Угоди про асоціацію, що передбачає всеосяжну зону вільної торгівлі (ЗВТ) та гармонізацію низки стандартів відповідно до європейських, а не російсько-євразійських норм, імовірно, може бути підписана вже 27 червня, коли це планують зробити Молдова та Грузія (голова делегації Європарламенту Йоран Ферм одразу після того, як стало відомо про перемогу Петра Порошенка на президентських виборах, підтвердив готовність ЄС якнайшвидше підписати документ).

Торговельні війни змусили українських виробників шукати заміну російському та казахстанському ринкам

До того ж із 15 травня Євросоюз в односторонньому поряд­­ку відкрив свій ринок для українських товарів і послуг, увівши в дію передбачене Угодою про ЗВТ скасування бли­зько 98% торгових мит для них. За оцінками експертів, Угода про вільну торгівлю з ЄС уже зараз може заощадити нашим виробникам близько €500 млн на митах із товарів, що вже експортуються до Євросоюзу. Навіть коли розглядати зазначену перевагу лише як аналог послаблення податкового тиску на експортерів на 8–8,5 млрд грн, це вже буде суттєвою підтримкою їх економічного стану. Однак значення ЗВТ із ЄС для майбутнього вітчизняної економіки та зміцнення її незалежності від російського Євразійського союзу полягає в можливості нарощування експорту на ринок Європейського митного простору, у якому проживає майже 580 млн споживачів і на який уже й зараз постачається понад 43% усіх українських товарів, що реалізовуються за межами нашої держави.

Водночас слід очікувати чергового витка торговельної війни з Росією відразу після підписання економічної частини Угоди про асоціацію. У Москві, як відомо, не приховують намірів у такому разі вдатися до повторення митної блокади за зразком серпня 2013-го, підвищення мит та фактичного припинення дії у відносинах з Україною Угоди про ЗВТ СНД. Утім, попри суттєві загрози для окремих вітчизняних підприємств, ускладнення українського експорту до РФ у відповідь на підписання економічної частини Угоди про асоціацію з ЄС та введення захисних заходів євразійським Митним союзом не загрожують українській економіці катастрофою.

Примус до незалежності

Навчений досвідом останніх років, вітчизняний бізнес наразі набагато більше готовий до торговельної війни, ніж рік чи два тому, а стереотип про те, що Росія або Митний союз – найбільший ринок збуту для українських підприємств, що все ще живе в інформаційному просторі, вже не має нічого спільного з реальністю. Адже в останні кілька років обсяги експорту товарів з України до Росії та її найближчих економічних союзників – Білорусі й Казахстану – стрімко падали. Хоч як парадоксально, але економічна залежність нашої країни від ринку Митного союзу зменшувалася значною мірою завдяки політиці Путіна щодо примушування її до вступу до МС.

Торговельні війни змусили українських виробників шукати заміну російському та казахстанському ринкам, і загалом їм це більш чи менш успішно вдалося. Лише за два роки (з першого кварталу 2012-го по перший квартал 2014-го) частка РФ в експорті вітчизняних товарів зменшилася майже в півтора раза – із 28% до 19,2%. Втрата російського ринку була компенсована збільшенням поставок товарів до ЄС, частка якого за відповідний період зросла з 23% до 34,8%.

Як наслідок – уже в І кварталі поточного року збут нашої продукції в країнах ЄС у 1,8 раза перевищив вартість її поставок до Росії. Частка Європейського митного союзу (до складу якого окрім держав ЄС входить також такий важливий імпортер віт­чизняної продукції, як Туреччина) сягнула 41% українського експорту, а Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, навпаки, зменшилася до 23,2%. Експортні поставки лише до чотирьох країн, що є учасниками Європейського митного простору (Туреччини, Польщі, Італії, Угорщини), виявилися більшими від обсягу поставок на «життєво важливий» російський ринок (див. «Незамінних ринків не існує»).

для Донбасу Європейський митний простір уже зараз є значно важливішим, аніж ринок Митного союзу

У результаті перманентних торговельних воєн за останні два роки (з I кварталу 2012-го по I квартал 2014-го) продаж до РФ м’яса та субпродуктів, кондитерських виробів, автотранспорту, засобів залізничного транспорту, продукції суднобудівної галузі, літальних апаратів в абсолютних цифрах зменшився в 2,5–5 раза. На 40% менше стало постачатися до північного сусіда української продукції чорної металургії, на 23% – молочної продукції та яєць. За більшістю названих груп товарів втрати на російському ринку вельми успішно були компенсовані за рахунок інших країн, зокрема й держав Європейського митного простору. У результаті загальний обсяг їх вивезення або незначно зменшився, або й зріс (молокопродукція, яйця птиці, продукція суднобудування), а ось частка Росії в ньо­­му різко впала (див. «Звільнення від залежності»).

Уже в 2013 році експорт українських товарів до РФ дорівнював лише 8% українського ВВП. Це означає, що навіть за найгіршого сценарію – втрати протягом року понад половини нинішнього обсягу експорту до Росії – додаткове падіння віт­чизняного ВВП унаслідок цього не перевищить 2–3%. Це, безперечно, буде відчутно, однак аж ніяк не виявиться катастрофічним для України: під час кризи 2009 року його спад, як відомо, становив 14,8%.

Важливим є зниження залежності України від РФ і за експортом послуг. Наразі на Росію справді все ще припадає понад його третина (34,6% у I кварталі 2014-го), проте більша частина – це плата за транзит газу до країн ЄС (так, експорт послуг трубопровідного транспорту становив у I кварталі 2014-го $0,65 млрд, а всіх послуг до РФ – $1,05 млрд). Проте продаж російського палива на кордоні України з ЄС, а не Росії з Україною в умовах, коли наша країна є членом Енергетичного співтовариства з ЄС, – радянський атавізм, який треба якнайшвидше подолати. Зокрема, й для гарантування енергетичної безпеки України та Європи загалом.

Наразі українські урядовці регулярно актуалізують це питання в переговорах із ЄС. І як тільки перед Газпромом постане необхідність продавати своє блакитне паливо на росій­сь­­ко-українському кордоні, а по­­­даль­­ше його транспортуван­­ня і зберігання в українських газосховищах стане справою європейських покупців га­­­зу, левова частка нинішнього експорту послуг «для Росії» автоматично вже юридично перетвориться на те, чим насправді є по факту й зараз, – на експорт послуг до ЄС. Відтак і все ще надмірно висока частка РФ за цією статтею зовнішньоекономічної діяльно­­сті також знизиться до показників, зіставних із її часткою у вивезенні українських товарів.

Що стосується перспектив збуту української продукції до інших країн євразійського Митного союзу, то ризики для України тут узагалі мінімальні. Ринок Казахстану (1,5% усього українського експорту) за сво­­їм значенням для України зіставний із ринками таких невеликих країн, як Ізраїль (1,3%), Молдова чи Азербайджан (по 1,1%). А у відносинах із Білоруссю ми маємо очевидний козир у захисті наших експортерів: поставки її товарів до України у 2,5 раза перевищують обсяг наших до неї, а частка українського ринку для білоруської економіки значно вища, ніж її для нашої. Крім того, білоруська продукція – це товари некритичного імпорту, який у випадку торговельної війни Україна могла б порівняно легко й швидко замінити товарами з інших країн. Тому спроби підтримати торговельну війну Кремля проти України невигідна насамперед самому Мінську: потенційні втрати експорту можуть сягнути для білоруських виробників $2–4 млрд на рік. Очевидно, що Москві не просто буде компенсувати їх додатковими преференціями в питаннях газу чи нафти. Не в останню чергу саме з цієї причини у відносинах із Києвом Аляксандр Лукашенка часто намагається займати незалежну від Кремля позицію.

Больові точки

Уже зараз незначною є залежність від російського ринку української металургії та хімії, хоча й досі вагомою залишається його частка в експорті продукції кількох груп продовольчих товарів та машинобудування. Втім, за окремими винятками це компенсується невеликою експортоорієнтованістю галузей і підгалузей, які виробляють ті товари.

Переважно на внутрішній ринок, а не на експорт працюють і українські виробники м’я­­са, молокопродуктів, яєць та кондитерських виробів, інших виробів харчової промисловості, які раз по раз зіштовхуються з обмеженнями на ввезення своїх товарів до РФ. На російський ринок усе ще припадає 47,8% віт­чизняного експорту автотранспорту, та оскільки ця галузь працює насамперед на внутрішнього споживача, частка східного сусіда в реалізації такої продукції не досягає і 16%. Аналогічна ситуація і з приладобудуванням. Суднобудівники, виробники літальних апаратів та електричних машин збувають на російському ринку лише 15–35% від обсягу експорту своєї продукції.

Крім того, за товарними групами машинобудівної галузі Україна ввозить не набагато менше продукції з РФ, аніж експортує туди своєї (наприклад, імпорт автотранспорту з Росії у 2013 році більш як удвічі перевищив зворотні поставки України – відповідно $430 млн та $191 млн, за електричними машинами це співвідношення дорівнювало $0,8 млрд проти $1,1 млрд, за літальними апаратами – $35,8 млн проти $45,6 млн, за продукцією приладобудування – $99 млн проти $139 млн).

Помітна залежність від ринків РФ та інших країн Митного союзу й найбільші складнощі в диверсифікації ринків збуту простежуються лише в успадкованих із радянського минулого підприємств, що були ланками замкненого циклу випуску, який вони утворювали спільно з іншими заводами СРСР. За такими напрямами, як виробництво локомотивів та ядерних реакторів, котлів і машин справді до 2/3 експорту і близько половини всього випуску продукції збувається в РФ, а решта знач­ною мірою в інших країнах Митного союзу.

Найбільша підгалузь українського машинобудування та економіки загалом, яка нині тотально залежна від ринку східного сусіда ($1,74 млрд експорту в 2013-му) і якій за всі роки незалежності так і не вдалося суттєво диверсифікувати ринку збуту, – це виробництво залізничного транспорту. Хоча на перспективу в кооперації із провідними світовими компаніями виробничі потужності тих підприємств можуть бути задіяні у програмах заміни рухомого складу Укрзалізниці та метрополітенів, що давно назріла.

Питанням національної безпеки у світлі перманентної загрози територіальній цілісності та суверенітету України з боку РФ є і припинення будь-якої співпраці з нею в галузі ОПК, продукція котрого традиційно охоплює значну частину експорту машинобудівної продукції до Росії, а також переорієнтація, де це можливо, потужностей відповідних підприємств на потреби української армії або кооперацію із країнами НАТО.

Євроінтегрований Донбас

Попри поширені стереотипи для обох областей найбільш проросійськи настроєного Донбасу, саме Європейський митний простір уже зараз є значно важливішим, аніж ринок Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану.

Особливо помітно це на прикладі Донеччини, для якої, наприклад, у І кварталі 2014 року ринок відносно далекої Італії (14,1% експорту) був важливіший, аніж сусідньої Росії (12,9%). Не набагато поступалися останній за своїм значенням і рин­­ки таких країн, як Туреччина (10,5%) чи Єгипет (9,6%), а до маленької Молдови, яка разом із Україною готується стати членом всеосяжної ЗВТ з ЄС, або віддаленої європейської Іспанії виробники Донецької області відправили більше товарів, аніж до Казахстану, другої за економічною потужністю країни євразійського Митного союзу.

А загалом обсяг збуту донецької продукції до країн Європейського митного союзу в І кварталі 2014 року в два з половиною рази перевищив показник продажів до МС Росії, Білорусі та Казахстану.
На європейському ринку збувають і більш ніж половину товарів, експортованих із сусідньої Луганської області. А значення російського ринку (35%) для неї аналогічне показникові чотирьох західних сусідів України з удвічі меншою порівняно з РФ кількістю населення (Угорщина, Польща, Словаччина та Румунія) (див. «Вперті факти»). Фактично «Луганський тепловоз» – це єдине тотально залежне від російського ринку велике підприємство області. Без урахування його продукції частка РФ та країн Митного союзу в луганському експорті різко падає і не перевищує середньоукраїнських показників. Водночас слід брати до уваги, що, наприклад, у 2013 році обсяг експорту залізничних локомотивів із Луганщини становив $661,7 млн – це менше за суму прямих дотацій Києва на вугільну галузь області. Таким чином, збитки від припинення дотування вуглепрому можуть бути значно більшими для економіки області, аніж навіть пов­на зупинка постачання залізничного транспорту на російський ринок (що з об’єктивних причин малоймовірно в корот­­ко- й навіть середньостроковій перспективі).

Із усіх східних областей лише на Харківщині на ринок Росії та Митного союзу реалізовується 45% та 53% експортованих товарів відповідно, що в 3–3,5 раза перевищує обсяги продажів до країн Європейського митного союзу. Однак така порівняно значна залежність області (а насправді переважно міста Харкова) від вивозу до РФ сповна компенсується низьким співвідношенням експорту до валового регіонального продукту цього краю: у 2012 році вартість усього експорту Харківщини дорівнювала 20% її ВРП. Оскільки частка євразійського Митного союзу становить лише 50% експорту області, втрата навіть половини нинішніх обсягів поставок на місцевий ринок не матиме для неї катастрофічних наслідків: це може призвести до втрати не більш ніж 2–3% ВРП.

Таким чином, твердження про критичну залежність економіки України від ринків Росії чи створеного нею Митного союзу наразі є застарілим стереотипом, який щомісяця має дедалі менше спільного з реальністю. Торговельна війна з ними не вигідна нашій країні, однак не матиме тих апокаліптичних наслідків, якими схильна лякати проросійська пропаганда і яких серйозно бояться навіть у проєвропейському таборі. Поперед­ні торговельні блокади, що мали на меті примусити Україну до вступу в ініційований Москвою Митний союз сформували необхідний імунітет і спонукали виробників до послаб­лення залежності від нього. Навіть для прив’язаного до експорту продукції Донбасу найбільшу загрозу становить зовсім не втрата російського ринку, а проблеми з доступом на європейський та світовий у разі перетворення на сепаратистську сіру зону.