Якось у Парижі меценат купив 250 велосипедів і розкидав по місту. Кожен охочий міг взяти його, доїхати куди потрібно й залишити для наступного подорожнього. Сьогодні рух із кросингу захопив увесь світ. Напої, страви, одяг, місце в кімнаті, книжки, листівки – об’єктів для обміну безліч.
КАВ’ЯРНІ ДОПОМОГИ
Рух «Віддай, якщо можеш. Візьми, якщо хочеш» з обнадійливою швидкістю поширюється країною. Українців закликають ділитися з ближнім добротою і теплом. Уособленням приємного й зігріваючого стала чашка кави. Відтепер маємо можливість пригостити одне одного «підвішеною» кавою.
Вперше про цю традицію написав письменник Тоніно Бенаквіста: «Відпочиваючи в Неаполі, почув про давній звичай – відвідувачі кафе нерідко вигрібали дріб’язок із кишень і купували дві кави, випиваючи при цьому тільки одну, а бармен записував собі на дошку другу безкоштовну для жебрака, який випадково зайшов». Ця історія, написана кимось із блогерів, просто «підірвала» соцмережі. Наприкінці листопада харківський журналіст Зураб Аласанія розповів про цю ідею власникам харківського кафе-кулінарії «Шоті» й став першим, хто «підвісив» каву в Україні. Того самого дня за 1300 км в Ужгороді вирішили й собі долучитися до доброї справи.
Паралельно дизайнер Сергій Мішакін створив логотип акції: дві руки, що створюють на перетині долонь зелений листок. Окрім того, в Україні італійська традиція дістала й нову назву «Відкриті долоні». Приєднатися до проекту стало зовсім просто: скачати два файли, роздрукувати, один наклеїти на двері, інший поставити на столик і пояснити персоналу та гостям, як усе це працює. В ужгородській кав’ярні «Тірамісу» на ранок уже були готові таблички на дверях. На стіну повісили дошку, де магнітами відзначають «вільні» каву, чай, тістечка. Достатньо поглянути і попросити: «Зніміть мені чай». Офіціант Діана Пітков’ят розповідає, що в перші дні напої «підвішували» рідко. А тепер і відвідувачів стало дещо більше, і за півдня залишають по п’ять кав, два чаї і два тістечка. «Знімають» переважно студенти та пенсіонери», – каже вона. Приходять посмакувати «підвішеним» напоєм і безпритульні, та в закладі не вбачають у цьому проблему, адже його можна дати в одноразовому посуді з собою.
Львівська кав’ярня «Меделін» (на фото) приєдналася до проекту після Харкова та Ужгорода. «Ми оголосили про початок акції на своїй сторінці Facebook. У кав’ярні сиділа людина з ноутбуком, прочитала інформацію і в той самий момент підійшла й підвісила каву», – розповідає власник закладу Святослав Стець.
Наразі зробити це можна також у Києві, Донецьку, Одесі, Ялті, Білгороді-Дністровському. Практично щодня додаються нові заклади, і в кожному з них стверджують, що зараз акція викликає у відвідувачів міні-ейфорію. Втім, власник львівської кав’ярні переконаний, що з часом усе врівноважиться і на день стабільно «підвішуватимуть» по кілька напоїв.
Психолог Ганна Бойченко вважає, що не всі українці справді розуміють, чому вони долучаються до цього. «У нас якось історично склалося, що спочатку приєднуємося, а потім запитуємо себе, до чого ж саме. У радянський час так ставали в чергу: невідомо за чим, про всяк випадок», – зазначає вона. Італійське походження цієї звички лестить людям, даючи їм змогу відчути себе європейцями. Окрім того, усі ми вважаємо себе хорошими і добрими, але у звичайному житті мало кому вдається виразити свою людяність через конкретні вчинки. «Благодійність потребує часу, коштів та певної самопожертви. А ось «підвісити» каву просто, швидко, недорого і ні до чого не зобов’язує. Анонімність згаданого процесу полегшує участь у ньому. А ще це просте егоїстичне задоволення: «Я роблю добро = я молодець»», – переконана Бойченко. На думку психолога, цей процес набагато більше користі й задоволення приносить саме тому, хто дає, ніж тому, хто приймає.
Читайте також: Чужі = рідні: В Україні стрімко зростає кількість прийомних родин
ШУКАЧІ ДИВАНІВ
Чи можна, вперше збираючись до країни, почуватися гостем, на якого чекають? Можна, якщо ви – каучсерфер. Каучесерфінг (від англ. сouch – диван, surfing пошук) започаткований ще 1947 року. Тоді була створена міжнародна організація Sevas для охочих прийняти в себе вдома мандрівників. Замість того щоб наймати номер у готелі, каучсерфери ночують у місцевих на диванах, матрацах, підлозі, одне слово, де покладуть. Сьогодні є багато сайтів, зареєструвавшись на яких можна знайти собі господаря в будь-якій країні світу або прийняти іноземних гостей у себе. Мешкаючи в Севастополі, Анна Бодрова могла б пристойно заробляти, приймаючи на ночівлю туристів. Проте як справжній каучсерфер робить це абсолютно безплатно. З весни 2011 року вона розмістила в себе вже близько 10 гостей з Аргентини, Вірменії, Канади, США, Польщі, Росії, України, Австрії, Франції. Каже, що має лише позитивний досвід. «Усім приїжджим даю окрему кімнату, ключі, дозволяю користуватися кухнею, інтернетом, не обмежую в тому, коли треба приходити додому. Мене цікавлять розповіді про міста та країни, у яких вони жили чи подорожували, їхній життєвий досвід. Ну і, звичайно, обмін кулінарними традиціями, а також мовна практика. Мушу сказати, моя англійська значно поліпшилася», – розповідає Анна.
Читайте також: Країна інноваторів
НОВЕ ЖИТТЯ РЕЧЕЙ
Світом подорожують не лише люди, а й їхні речі. Дрес-кросинг – це організований обмін речами, що виник у Британії. В Україні перший його сеанс відбувся в березні цього року. Згідно з правилами таких заходів речі, які передаються, мають бути в хорошому стані, чистими і випрасуваними. Для участі потрібно зробити членський внесок у розмірі 50 грн. Причому на модних вечірках завжди обмінюються лише сезонним гардеробом: улітку – шортами, взимку – пальто і шапками. На сьогодні вже функціонує сайт українського дрескросингу, обміни речами також влаштовують у магазинах одягу, кав’ярнях та соцмережах. Житомирянка Мар’яна Cучок теж віддавала своє вбрання незнайомим людям. На сайті проекту «Дару-дар» можна презентувати або прийняти в дар будь-що – від сукні до рулонів шпалер. «Насамперед це не гонитва за новим одягом, а радість, що в твоїх старих речей почалося друге життя», – каже Мар’яна.
ВІЛЬНІ КНИЖКИ
Буккросинг, або обмін книжками, має на меті перетворити весь світ на бібліотеку. Його гасло: «Прочитав – віддай іншому». Перегорнувши останню сторінку книжки, буккросер залишає її в будь-якому місці – від автобусної зупинки до лавки в парку. У 2001-му американець Рон Хорнбекер залишив 20 штук у холі свого готелю. За півроку на його сайті було зареєстровано вже 300 активістів, які «відпускали» свої книжки в подорож. А через чотири роки ідею підхопили в Україні. У Києві найвідомішими точками обміну стали Книгарня «Є» та книжковий магазин «Смолоскип». Запроваджує буккросинг і столична книжкова кав’ярня «Бабуїн». Крім того, до обміну долучилися Івано-Франківськ та Ужгород, де влаштовують «живі» зустрічі буккросерів. У тамтешніх книгарнях закликають «відпускати» прочитані книжки на волю, адже вони живуть лише тоді, коли «подорожують».
Конверт-мандрівник
Посткросинг, проект з обміну листівками, виник під впливом буккросингу. Така собі ностальгія за часами, коли листи були рукописними і їхньої появи очікували з хвилюванням. На сайті посткросингу користувач лише натискає кнопку «надіслати листівку», а система обирає випадкового адресата. Ви отримуєте його профіль та адресу, а листівці надається унікальний ID-номер. Залишається лише написати все це на конверті й надіслати незнайомцю. Нині на офіційному сайті посткросингу зареєстровано 7411 учасників з України. Студентка Ольга Ткач дізналася про цей проект від подруги й одразу захопилася можливістю отримати зв’язок із людьми за тисячі кілометрів. Слала листівки в 27 країн, отримувала з 32, завдяки чому потоваришувала з людьми з Китаю, Ірландії та Японії.
Сьогодні інформація поширюється світом одним кліком, тому мало не щодня з’являється якесь нове захоплення, яке, щоправда, може так само швидко зникнути. Кросинг давно побутував у суспільстві, але ґрунтувався лише на матеріалістичних мотиваціях. Сучасні ж обміни спрямовані на задоволення духовних та емоційних потреб людини. Незважаючи на поверхову схожість понять, суть та мотиви їхнього існування різні. Проте єднає їх одне: люди відкрили спосіб мати все у світі й водночас не мати нічого, що шкода було б втратити.
Читайте також: Дорогою до книжки