Цікава розмова якось відбулася в нас із Володимиром Литвином у проміжку між його двома спікерствами. Я запитав, як він як політик бачить можливість припинити розкрадання держави. Він відповів із властивим йому буддійським спокоєм: «Ніяк. Треба дочекатися, доки все вкрадуть». Тобто впливати на цей процес неможливо, натомість коли все буде розподілено між реальними власниками, для української економіки почнеться новий, будівничий етап розвитку. Я згадав цей діалог, коли Литвин минулої п’ятниці повідомив про створення чергової парламентської тимчасової слідчої комісії з приводу незаконного привласнення телеканала «Інтер».
Як відомо, від минулого літа почали спливати подробиці того, як «головний канал країни» опинився в руках Валерія Хорошковського. Мовляв, колишній господар Ігор Плужников уже був продав його російському бізнесменові Константіну Грігорішину, але раптово захворів, опинився в комі й помер, так і не прийшовши до тями. Що ж стосується пана Хорошковського (в тіні якого, кажуть, заховався й співвласник RosUkrEnergo Дмитро Фірташ), то він нібито захопив «першу кнопку» на підставі підробленого нотаріального доручення. Кожен новий викид інформації з’являвся після того, як «Інтер» дозволяв собі вкотре мочити особисто Юлію Володимирівну. Але тепер уже геть жарти: цікавість до потужного медіа-ресурсу пояснюється не жіночою образою, а підготовкою до фіналу президентських перегонів.
Тут, можливо, час згадати напівзабуту, але не менш повчальну історію, як покійний Плужников став одноосібним господарем ласого шматка вітчизняного ефіру. На початку «нульових» фактичний засновник і співвласник, почесний президент «Інтера» Олександр Зінченко тяжко захворів. Ця колізія цілком гідна колись поширеної в радянській пресі рубрики «Их нравы»: повернувшись навесні 2003 року фактично з того світу, Олександр Олексійович усвідомив, що його канал остаточно перетворився на слухняний інструмент об’єднаних соціал-демократів, а його у списку власників узагалі «не стояло», навіть службовий сейф виявився порожнім.
Боронь Боже радіти з приводу такої жахливої відплати, зараз ідеться взагалі не про те. Якби не прем’єр і якби не вибори, ніхто не згадав би про шахрайство, бо ні 2003-го, коли Зінченка усунули, ні 2005-го, коли він оприлюднив свою історію, ніхто навіть пальцем не поворухнув. Отже, відбувається не відновлення справедливості, не тріумф закону, а цілком навпаки: влада дає чіткий сигнал, що майнові відносини в будь-який момент можуть бути переглянуті, щойно опиняться у сфері високої політики. Помиляєтеся, Володимире Михайловичу, ніколи не настане в Україні омріяний час «гри за правилами», доки політична доцільність важитиме більше, ніж марудний захист прав громадян. Бо завжди знайдеться хтось, хто побажає майна, дому, дружини, раба, вола й осла ближнього свого. Принаймні так було протягом останніх кількох тисяч років.