Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка здійснює перший великий європейський тур вистави «Калігула» режисера Івана Уривського. Спектакль вже побачили у Парижі та Відні, попереду — вистави у Варшаві, Берліні та Вроцлаві.
Привезти до Франції спектакль за мотивами Альбера Камю — ще той виклик. Театральний Париж — вибагливий та перебірливий, його непросто здивувати та ще важче підкорити. Але театр Франка не злякався труднощів. Іван Багряний не помилився: сміливі завжди мають якщо не щастя, то принаймні шанс досягти успіху. «Калігула» режисера Івана Уривського зібрав повну залу, акторів довго не відпускали гучні оплески аудиторії.
«Яке несподіване прочитання твору! – ділиться враженням французький колега, поціновувач Камю. – Я й не думав, що цю філософську драму можна подати на сцені в такий спосіб. Думаю, авторові сподобалося б. Він цінував тонку працю та модерні експерименти».
Зі сцени лунала українська, тож французи могли розуміти постановку лише на рівні жесту, інтонації, невербальної комунікації та підказок з субтитрів, які миготіли рухомим рядком над сценою. Доля імператора, який дві тисячі років тому загинув молодим, від рук заколотників. Тема абсолютної влади, яка «абсолютно розбещує» людину, котра не народилася тираном, ще й в молоді роки, навпаки, намагалася жити праведно. Теми кохання й розпусти, вірності та зради, дружби та зречення. Теми оточення, яке плекає диктатора, права на бунт та методів боротьби зі злом, теми співвідповідальності за злочин, страху та відваги… Такі вічні, такі універсальні, такі невичерпні теми, – що в Україні, що у Франції, що нині, що за Античності.
«Ми почали роботу над “Калігулою” ще до повномасштабного вторгнення, – розповів Петро Богомазов, сценограф спектаклю, на зустрічі з глядачами в Українському культурному центрі в Парижі. – Потім, уже в 2022-му, ми не раз замислювалися: чи доречно ставити п’єсу про римського імператора під час нашої страшної війни? Проте й Камю завершив роботу над текстом під час іншої страшної війни, у 1944-му. Мабуть, найважливіше, – те, що сьогодні актуальне про Калігулу, – це те, що деспота створює оточення».
«Мені важко було вживатися в персонаж Калігули, – зізнався актор Олександр Рудинський, виконавець головної ролі. – Знадобилося багато часу, ще до початку повномасштабного вторгнення, щоб зрозуміти, як саме його втілювати. Якими є біль, мотивації, мрії цього персонажа? Я довго не розумів: навіщо мушу перевдягатись у жінку? Чому маю вбирати панчохи? Це був довгий шлях і важка праця».
Акторів спитали про театральний бум, який сьогодні існує в Україні. Про шалений успіх «Конотопської відьми», на яку квитки беруть за кілька місяців та їдуть дивитися спектакль у інше місто. «Цікаво, що зараз до театру приходить багато молоді, – зазначив Петро Богомазов. – Глядач змінився. Можливо, під час повномасштабної війни став настільки затребуваним, бо він – про тут і зараз, а також – про те, щоб побути разом. Це – живе спілкування, на відміну, скажімо, від кінофільму. Нам усім важливо сьогодні це відчуття іншого поряд, разом із нами».
Сценічна мова «Калігули» виявилась цілком міжнародною, без допомоги послідовного перекладу. Абсолютна влада та переступ убивства – це сучасно й вічно. Через війну та попри власну волю, Україна сьогодні стала своєрідною лабораторією, де випробується весь спектр реакцій на агресію та смерть. Від відважного спротиву до втечі, від завмирання в очікуванні та відсторонення від травматичної реальності до пошуків політичних рішень. Світ з цікавістю спостерігає за експериментом Історії, хоч і боїться приміряти на себе український квест. Аж тут театр, та ще й український! З українським прочитанням французьких рефлексій про природу тиранії. Контекст російської агресії додає актуальності твору, написаному понад 80 років тому. Відповідальність та вибір, – саме про них думаєш по завершенні спектаклю, що довго не відпускає.
Театр дозволяє зазирнути у душі тих, хто, як і ми, жив у часи великих історичних потрясінь й також мусив шукати складні відповіді на екзистенційні питання. Історія звертається до нас просто зі сцени. Театр – це мистецтво перевтілень та дотику, поштовх до усвідомлень та здогадок, досвід живого контакту з новим та відкриттів у режимі реального часу. «Франківці» завжди вміли досягати всіх цих ефектів за раз, в одному спектаклі. Цими днями Парижу пощастило в цьому пересвідчитись.
