Публічне «покарання» голови Дніпропетровської ОДА, наївно приписуване зусиллям представників «четвертої влади», які перейшли у «владу першу», мало всі шанси стати хітом серіалу про деолігархізацію: беручкі українські чиновники та політики найвищого рівня демонстрували його своїм розчарованим і дедалі злішим співгромадянам. Правда, публічною появою або хоча б докорами другого «обіцянта» народ не потішили. Навіть більше: якось зовсім не в тон курсу на деолігархізацію прозвучала заява голови Донецької ОДА про потребу співпрацювати з окупованими територіями. З ним солідаризувався Борис Ложкін (що й не дивно), а «четверта влада» почала розповідати про будні «ДНР-ЛНР». Одна журналістка, повернувшись із Донецька, повідомила: чистота й порядок на вулицях, російських окупантів не бачила, люди навчилися виживати й без Києва, українська влада спізнилася, тому хай і не думає диктувати свої умови; інший: там будують державність – простий народ, виявляється, повстав проти несправедливості (ну майже Майдан!), представників регулярної російської армії немає, жити з Україною, як раніше, неможливо, а тому треба шукати новий формат співіснування. Ну і Валентин Наливайченко підсумував: СБУ не має «серйозних зауважень» до Ріната Ахметова.
І тут законослухняний український громадянин, завжди готовий до оборудок влади з державними (тобто цього ж таки громадянина) інтересами, згадує, як рік тому Ахметов емоційно попереджав Київ: Донбас хоче миру, але хоче говорити своїм «язиком», святкувати свої «празднікі» і вклонятися своїм «пам’ятникам». А поки попереджав, на Схід і Південь – від Харкова до Одеси та Дніпропетровська – завозили зброю, найманців, а Крим уже відібрали «зелені чоловічки» з Росії. Відчуйте Донбас, як то кажуть!
Отже, сьогодні ми всі стали заручниками олігархії: від президента до солдата на російсько-українській війні, евфемістично названій АТО. Отцем-засновником епохи українських олігархів можна вважати Леоніда Кучму, хоча породив їх, звісно, не Данилович, а тоталітарна економіка СРСР. Вона подарувала нам не лише червоних директорів, «вату», сільське господарство з рабською робочою силою і нерентабельні галузі промисловості. Всі ці досягнення соціалізму цілком логічно увінчалися олігархами найрізноманітнішого походження: хто з комсомольців, хто з криміналу, а хто й прямо із «сіловіків». Наприкінці 80-х – на початку 90-х тягнули все: хтось Чорноморський флот, хтось кондитерські фабрики, ГЗК, шахти, цукрозаводи і т. ін. – ті, хто могли й хотіли. Ще тоді в Україні постали два клани: дніпропетровський і донецький. І якщо на Дніпропетровщині великий бізнес від часів Лазаренка, Пінчука й Тимошенко не був настільки тотально вмонтований у російську економіку, то на Донбасі, в зоні висококонцентрованої радянської індустріалізації, від самого початку все було інакше. Погодьтеся: щоб прибрати до рук великі експортноорієнтовані промислові комплекси, передусім металургійні та хімічні, зав’язані на загальносоюзну (власне російську) економіку, не було сенсу контактувати зі слабкою київською владою, яка під патріотичні гасла поспішала напхати собі кишені. Той, хто не входив у російську систему дерибану, яка не могла функціонувати в обхід КГБ й організованої злочинності, ніколи не прихопив би Донбас. Тому від самого початку нувориші Донбасу економічно і світоглядно (а значить і політично) були орієнтовані на Росію. Там у них найближчі друзі, там їхня культурна й ментальна столиця, зрештою, туди вони тікають – як не назавжди, то хоча б на день народження Іосіфа Кобзона. А Лондон, Париж і Нью-Йорк – то для шопінгу, відірватися й розважитися.
Читайте також: Чи почалась насправді боротьба з олігархами
Щоб утримати прихоплене, їм потрібна була лояльна людина в Києві, яка успішно знайшлася в 1994 році, коли за вирішальної підтримки Донбасу президентом України став Леонід Кучма. Відтоді й зазвучала пісня про особливу донецьку ментальність, про «Донбас кормит Украину», «Донбас на колени не поставить», «Донбас порожняк не гонит» і т. ін. Головне, щоб не про Київ і Україну – такого «приниження» Донбас не стерпів би. За відсутності «хліба» людям пропонували «видовища», тобто міф про власну велич. Ця пісня звучала і в 2004-му, коли в крісло президента мав нарешті сісти прямий представник Донбасу, і в 2014-му, коли той представник тікав з України. А її найяскравішим виконавцем тоді виявився Рінат Ахметов.
Війна триває понад рік, маємо тисячі загиблих, поранених, бездомних і обездолених. Але тепер ми знаємо: колишній «хазяїн Донбасу» пообіцяв Борисові Ложкіну, що цього разу, ну цього разу так уже точно не буде втручатися в політику! Мабуть, хоче з «колишнього» стати «теперішнім»?
Чи так це буде, ми одразу помітимо по тому, на які поступки піде президент Порошенко. Без згоди Києва Ахметов і Фірташ не зможуть ані остаточно легалізувати для експорту продукцію своїх підприємств з окупованих територій, ані залишатися монополістами в головних галузях української економіки. Їхній єдиний козир – «ДНР», «ЛНР» і російські війська (які там, на жаль, усе-таки є). Яку ціну готова заплатити українська влада за відмову Ахметова від цього козиря і припинення війни: федералізація, російська мова, преференції під час приватизації? Мабуть, Рінат Леонідович, обіцяючи гарно поводитися, натякнув про це Борису Ложкіну?