«Коли зберемо докупи кепського флейтиста, кепського скрипаля і ще гіршого піаніста, — чи з того вийде добрий оркестр? Або чи вийде добрий оркестр з вправних навіть музик, коли ними диригуватиме шофер?», — писав у 1936 році Дмитро Донцов, кепкуючи з тодішніх українських демократів, які вважали об’єднання «ліками проти всіх недуг». Привід для кпинів був більш ніж зручний: лише сьогодні пошуки національної єдності перестають бути основною темою української суспільно-політичної рефлексії. І хоча меми на кшталт «де два українці — там три гетьмани» найближчим часом з ужитку не вийдуть, наше самовідчуття невпинно змінюється. Якщо ідеологема про «конфлікт Сходу й Заходу України», створена російськими політтехнологами під час Помаранчевої революції, застрягла в наших головах на пів десятиліття, то у 2014 році в «громадянську війну на Донбасі» повірила безнадійна меншість. І головна причина цього — нова політична реальність, що формується на наших очах.
Сьогодні можна впевнено говорити про те, що українська більшість — уже не мета, а даність. Президентські вибори 2014-го й 2019 року підтвердили, що ідеологічні розбіжності між умовною Правобережною та Лівобережною Україною є, проте вже не політично нездоланні. Більшість громадян не просто ідентифікує себе українцями та патріотами й підтримує незалежність, а також поділяє певний консенсус щодо наріжних питань державності (див. «Обриси консенсусу»). Так у 2021 році 62% українців підтримували вступ до ЄС; 61% вважав, що Крим має повернутися до України; 71% вважав Росію агресором; 68% — що українська мова має бути єдиною державною тощо (Центр Разумкова, «Демократичні ініціативи»). Звісно, ідеться не лише про арифметичну перевагу: українська більшість також демонструє здатність захищати цей консенсус від зазіхань з певного боку. Про останнє зокрема свідчать політичні метаморфози чинної влади (див. Тиждень, № 36/2021).. І це також ознака державного здоров’я, коли курс країни визначає громадянське суспільство, а не шарпається залежно від того, хто виграв в електоральну рулетку.
Межі єдності
Звісно, єдність ніколи не буває абсолютною — таку видимість можуть створювати лише тоталітарні режими, але й ця ілюзія тримається, як правило, недовго. Внутрішня опозиція — умовні прихильники «русского мира» — в українському суспільстві є, але зараз ідеться про меншість, до того ж претендувати на паритет, не кажучи про домінування, вона після 2014 року не може. Але так чи так, суспільна солідарність — не священний Грааль, який може довіку стояти в серванті, а динамічний стан, що потребує постійного відтворення, оновлення й поглиблення, коли на порядок денний виходять нові питання. Наприклад, сьогодні українська влада активно педалює тему вступу до НАТО, але поки що цю ініціативу готові підтримати лише 54% українців. До того ж цей показник ще й досі коливається: якщо наприкінці 2018 року вступ до Альянсу підтримували 53% громадян, то наприкінці 2020-го — 48% (Центр Разумкова, 2021). Тому просвітницька кампанія щодо переваг членства в Альянсі, яку анонсував Володимир Зеленський, цілком потрібна, щоб сформувати стійку згоду більшості.
Читайте також: Подивитись у дзеркало. Як змінилося українське суспільство за 10 років
Те саме стосується й багатьох інших питань. Приміром, політичні сили, що відверто експлуатували ностальгію за СРСР, уже зникли з політичної мапи України. Відчутного запиту на соціалістичний, чи то пак комуністичний, поворот в суспільстві немає. Проте ставлення до політики декомунізації, розпочатої у 2015 році, і тоді, і зараз було неоднозначним. Так у 2020 році лише 32% громадян підтримували заборону комуністичної символіки (34% ставилися негативно). Перейменування населених пунктів і вулиць схвалювали 30% громадян, а 44% ставилися до цього негативно (КМІС). Звісно, всіх незгодних неправомірно вважати адептами «совка»: для багатьох кампанія перейменувань була дискомфортною лише тому, що видавалася втручанням у повсякдення. Так само абсолютна більшість українців упевнена, що українська має бути єдиною державною мовою. Проте комплексна політика дерусифікації має менше прихильників. Приміром, із твердженням, що в Україні слід плекати лише українську культуру, згодні 47% громадян, а 33% вважають, що культура — це сфера особистого вибору, куди державі втручатись не варто (Info Sapiens, 2020). Так само більшість українців вважає Росію агресором, проте блокування російських соцмереж підтримує 46%, а 50% громадян вважають таке рішення помилковим (КМІС, 2020).
Драматизувати ці розбіжності не варто. Слід зважати на те, що політики декомунізації та дерусифікації було запущено відносно нещодавно. І не можна сказати, що їм передувала широка й тривала просвітницька кампанія, що обґрунтовувала б необхідність цих заходів і робила їх предметом ширшого консенсусу. Те, що було очевидним і жаданим для одних, виявилося несподіваним і сумнівним для інших — відтак і сподіватися на одностайність було важко. До того ж за час незалежності українське суспільство не раз переживало різкі ідеологічні повороти. Ці хитання не були спонтанними. Політичні сили, які експлуатували й підживлювали проросійські настрої, цілеспрямовано займалися дезінтеграцією певної частини громадян. Наприклад, запевняли мешканців Південного Сходу в тому, що українська як єдина державна мова — це тимчасове непорозуміння; що проєвропейський курс підтримують лише «заробітчани із Західної України»; і що приналежність України до «русского мира» безальтернативний і єдино можливий сценарій нашого майбутнього. І що очевиднішим ставав рух України в іншому напрямі, то інтенсивнішою й агресивнішою — їхня пропаганда. Тому для конструювання ширшого чи радше глибшого консенсусу потрібні час і цілеспрямовані зусилля.
Вертикальна солідарність
Але насправді, роз’єднання українського суспільства оприявнюється не лише у звичних ідеологічних координатах — і саме тому певні патологічні стани залишаються малопомітними. Насамперед ідеться про дефіцит того, що можна назвати «вертикальною солідарністю», тобто єдності керівництва країни (і ширше — політичного класу й чиновництва) та решти громадян. На позір жодної проблеми в Україні тут немає: принаймні ніхто, крім відвертих маргіналів-сепаратистів, не вважає українську державу нелегітимною, а владу — окупаційною. Але брак солідарності різко виявляється в недовірі до конкретних державних органів та інститутів. У своїй недовірі до влади рядові українці одностайні, як ні в чому іншому. Президент, парламент, уряд, РНБО, державний апарат, поліція, СБУ, прокуратура, суди, антикорупційні органи, НБУ, політичні партії — усі вони мають від’ємний баланс довіри (Центр Разумкова, серпень 2021). Переповідати реляції соціологів немає сенсу, оскільки приблизно однакова картина відтворюється з року в рік. Виняток становлять лише короткі післявиборчі періоди, коли довіра до центральних органів влади більше чи менше зростає, але й вони, як правило, тривають лічені місяці.
Таке прикре становище можна пояснювати різними чинниками. Це можуть бути й наслідки накопичення негативного колективного досвіду, на основі якого сформувалися стійкі упередження, які тимчасово розвіюються лише в моменти електоральної ейфорії. Свою роль, безперечно, відіграє й наша історія. Чимало українських громадян досвідчили існування в умовах напіврозпаду тоталітарної системи. СРСР із його корумпованою кастою номенклатури був суспільством зі зруйнованою вертикальною солідарністю, яку підміняла формальна і примусова лояльність. Крах цієї системи приніс свободу, але час інституційних криз завжди є періодом занепаду довіри. Приміром, від суспільства, яке відносно нещодавно пережило втрату заощаджень у радянському Ощадбанку (а це близько 12 млн осіб), годі очікувати на високу довіру до будь-яких фінансових установ. Особливо, якщо скептицизм підживлюється крахом чергової «прокладки». Звісно, не всі проблеми стосуються радянського періоду. Українська держава ще й досі залишається засобом у руках олігархів: з одного боку, це створює суспільний запит на боротьбу з ними, а з іншого — так само підриває довіру до держави та її починань. Варто згадати, що найпоширенішим побоюванням щодо земельної реформи було те, що її здійснюють в інтересах олігархів.
Так чи так, недовіра до держави — це не лише проблема політиків і державних діячів. А також суттєва перешкода державного розвитку, оскільки недовіра унеможливлює ефективну співпрацю між владою та громадянами. Одним із прикладів того, які деструктивні наслідки це може мати для країни, є теперішня ситуація з вакцинацією від COVID-19. Пандемія коронавірусної хвороби стала спільною проблемою для всіх українців, незалежно від політичних уподобань, для пересічних громадян і топчиновників, для бідних і заможних. Проте вакцинаційну кампанію, що почалась у лютому поточного року, якщо не провалено, то майже провалено.
Читайте також: Разом нас багато…
Станом на кінець вересня принаймні одну дозу щеплення отримали лише 15% українців, до того ж 56% громадян заявляють, що вакцинуватися взагалі не планують («Демократичні ініціативи», Центр політичної соціології, серпень 2021). Фундаментальна причина такого скептицизму полягає якраз у дефіциті довіри — і до міжнародних інстанцій, і до власного уряду. Те, що досить маргінальний рух «антивакцинаторів» сьогодні переживає свій зоряний час — не причина, а наслідок занепаду довіри умовного народу до власної держави. І в результаті, поставши перед серйозним викликом, Україна не змогла продемонструвати хорошу командну роботу, базовану на солідарності, взаємній довірі й консенсусі.
Дефіцит довіри
Але не варто думати, що брак довіри наявний лише в стосунках з верхами. Так само українцям бракує й горизонтальної довіри, що також суттєво знижує здатність суспільства до співпраці. Звичайно, ми маємо позитивні приклади дієвої солідарності. Обидва Майдани, а також волонтерський і добровольчий рухи, що стихійно виникли у 2014 році, були надзвичайними виявами спонтанної єдності мільйонів громадян. Значення цього колективного досвіду годі переоцінити, але тоді ж ішлося про співпрацю в екстремальних ситуаціях. Натомість повсякденне життя суспільства складається з рутинних взаємодій. І тут соціальний капітал України підривають не лише ідеологічні та політичні розколи, а й дефіцит елементарної довіри громадян одне до одного. Приміром, із твердженням «найбезпечніше нікому не довіряти» в 1992 році погоджувалися 47% українців, а не погоджувалися 41%. Кризою буремних 1990-х цього не пояснити: до 2012 року показники змінилися на гірше: 57% воліли нікому не довіряти, а протилежної думки дотримувалися лише 29% (Інститут соціології НАНУ).
Світове дослідження цінностей (World Values Survey) демонструє повільну позитивну динаміку. Так у 2011 році з твердженням «більшості людей можна довіряти» були згодні 23% українців, натомість 70% вважали, що «потрібно бути дуже обережним у стосунках з людьми». Але у 2020 році співвідношення між ними становило вже 30% до 67%. Для порівняння, у Данії довіру до більшості людей декларували 74% опитаних, в Австрії — 49%, у Німеччині — 43%. Найбільше українці довіряють сім’ї (97%), сусідам (77%) і людям, із якими особисто знайомі (76%), натомість незнайомцям довіряє лише 29%. Звичайно, самі по собі такі показники не катастрофічні. Низькі показники міжособистісної довіри мають і такі цілком успішні країни, як Польща, Франція, Естонія тощо. Проте наша ситуація обтяжується низькою довірою до державних інститутів — як твердить соціолог Євген Головаха, безпрецедентно низькою, порівняно з рештою країн Європи. Виходить, що пересічний українець не надто схильний взаємодіяти ні з державою, ні з власними співгромадянами.
Читайте також: Із думкою про війну
До цього додається ще й слабкість різноманітних недержавних об’єднань — тих, що могли б стати точками зростання довіри, а отже — реальної повсякденної солідарності. Так, за даними Світового дослідження цінностей, у 2020 році активними членами релігійних організацій назвалися близько 8% українців; організацій, пов’язаних зі спортом або іншими видами дозвілля, — менш ніж 4%; освітніх, мистецьких та інших культурних об’єднань — 4%; профспілок — 2%; політичних партій — 2%, екологічних організацій — менш ніж 2%; гуманітарних та благодійних організацій — 2% і так далі. Відтак коло довіри пересічного українця обмежується досить вузьким простором його особистих зв’язків і шляхів вийти з цієї соціальної бульбашки в нього небагато. Зокрема йдеться не тільки про залучення до громадського активізму, а й про накопичення соціального капіталу, що визначає здатність суспільства до командної роботи — і в критичних, і в рутинних ситуаціях.
Одне слово, українське суспільство перебуває на цікавому етапі свого становлення. Етап формування національного консенсусу ми вже пройшли: більшість громадян усвідомлюють свою приналежність до української нації, визнають її державну форму й поділяють спільні погляди щодо магістрального напряму подальшого розвитку. Для постколоніальної, посттоталітарної нації, яка має в анамнезі століття бездержавності, це неабияке досягнення, що ним справді можна пишатися. Але тепер перед українцями стоїть наступне історичне завдання: як спільності поглядів перейти до спільності дій, тобто від єдності ментальної до щоденної практичної співпраці, плодом якої й стане наш державницький поступ.