Найпроникливіші знавці та виконавці московських забаганок робили й найвдаліші кар’єри в УРСР. Недаремно, обговорюючи якісь питання в найближчому оточенні, партійний лідер України Володимир Щербицький напівжартома запитував своїх «партейгеноссен»: «А що про це думають московські бояри?». То в нього такий доброзичливий гумор був: «Що скаже Москва?» буквально ширяло в громадському повітрі УРСР від Києва до селища міського типу. Бо всі добре знали, що буває з тими, хто російськими побажаннями нехтує. І це виховало дуже потужний прошарок жителів України, людей, які панічно боялися особистої та національної свободи, а отже, особистої та національної відповідальності. Для них десь за межами України завжди має бути якийсь найвищий авторитет, якому слід підкорятися та на якого можна покласти тягар ухвалення рішень. Якщо в цій ролі не зможе виступати Москва, нехай ним стане хтось іншій, аби був. Найстрашніше залишитися на самоті з власним сумлінням, зі страхітливою свободою без усякого «барина», за яким можна сховатися від суворих викликів сучасного світу.
Після 1991 року, коли дуже повільно, але таки почала відбуватися переорієнтація з Москви на вільний світ, ця малоросійська публіка вирішила, що функції московського ЦК тепер перебере на себе чи то вашингтонський «обком», чи то брюссельський «обком». Нещодавно телеканал «ZIK» улаштував дискусію між політологами Володимиром Волею та Віктором Тараном. Приводом стали зусилля влади якось захистити Україну від російської інформаційної агресії, що може на виборах 2019-го перетворитися на інформаційний штурм української державності, на відкриту війну п’ятої інформаційної колони Росії.
Читайте також: П'ята колона – злоякісна пухлина
З цією метою в Києві намагаються ухвалювати закони, що обмежують фейки, бездоказові звинувачення (до речі, це поступово робиться в державах Європейського Союзу), антидержавні пропагандистські кампанії тощо. Найбільше схвилювалися, очевидно, вразливі в цьому сенсі формально українські ЗМІ зі специфічними власниками. Між іншим, нещодавно з’явилися інформація на деяких екранах про те, що нібито телеканали «112» і NewsOne придбав такий собі Віктор Медведчук. Принаймні останнім часом цитування цього фігуранта на вказаних каналах стало дуже настирливим.
На дискусії в студії ZIK якраз обговорювали законопроект про захисні акції держави щодо антиукраїнських пропагандистських кампаній. Політолог Воля рішуче виступив проти будь-яких обмежень ЗМІ навіть в умовах війни. Головний його аргумент: «Захід нас не зрозуміє, ми посваримося зі своїми союзниками й тоді нам кінець. А звідти нас уже критикують за «утиски преси», зокрема й за порушення стандартів свободи слова щодо «РИА Новости» (мається на увазі контора одіозного пропагандиста Кирила Вишинського, фінансована, як тепер доводять, країною-агресором). Коли опонент Волі Віктор Таран запитав, а хто ж конкретно критикує Україну, той послався на якихось діячів із Парламентської асамблеї ОБСЄ. З тієї ПА ОБСЄ, що пережила чимало корупційних скандалів, зокрема зі своїми промосковськими головами, із тієї ПА ОБСЄ, де були випадки підкупу депутатів окремими державними структурами тощо. Приватна думка якихось персоналій сприймається «зачарованими на Захід» як наказ, що є обов’язковим для неухильного виконання, а сам Захід, вельми складний і суперечливий, як кришталевий палац на горі, де міститься світова абсолютна істина. Політолог Воля непокоїться, що наші західні партнери до нас «охолонуть», перестануть нас палко любити. І що ж тоді буде? Проте вимоги до України не заважають партнерам безупинно плакати, що антиросійські санкції нібито вже мало не зруйнували їхню економіку.
Читайте також: Іспанські уроки
На Заході постійно з’являються сили, що виступають за зняття цих санкцій і злиття з Кремлем у дружньому екстазі.
«Зачаровані» не здатні відмовитися від притаманного їм залежного світобачення, через те не можуть тверезо й критично дивитися на реалії того ж таки Заходу. Цим мисливцям варто частіше згадувати історичні факти. Хоча головний урок історії полягає в тому, що мало хто прагне в неї вчитися, але менше з тим… Крім пакту Молотова — Ріббентропа була ще й ганебна мюнхенська змова 1938 року, коли західні демократи згодували демократичну Чехословаччину Гітлеру, щоб задовольнити геополітичні апетити нацистів. На жаль, це не ексклюзив для західних демократичних суспільств, а щось значно фундаментальніше. Ніхто не може дати нам гарантій (а якщо дадуть, то чи не виявляться вони такими ж «залізними», як Будапештський меморандум 1994 року?), що «Мюнхен» за рахунок України в тій чи іншій формі не станеться знову. До речі, як кажуть тепер керівники України зразка 2014-го, тоді Захід також рекомендував не «провокувати» російські війська в Криму. Результат відомий. Тому не треба дивитися на Захід, як комуністичний малорос дивився на Москву. Власна держава передбачає власну відповідальність.