Загалом за підсумками трьох кварталів відставання, як порівняти з аналогічним періодом 2019 року, становить уже 7,1%, а виробництво було навіть меншим, аніж 4 роки тому — у січні-вересні 2017 року.
Оскільки так і не завершене відновлення у вересні змінилося черговим спадом, можна вважати його на цьому загалом вичерпаним. Навіть металургія, яка до липня була одним із ключових драйверів зростання завдяки безпрецедентно сприятливій кон’юнктурі на світових ринках, у вересні не змогла перевищити й показників аналогічного місяця кризового 2020 року. У машинобудуванні обсяг виготовленої продукції за підсумками трьох кварталів 2021 року залишається майже на 13% меншим, аніж у той же період докризового 2019 року. А відновлювальний поштовх першої половини року повністю вичерпав себе. Продовжується спад у харчовій промисловості, попри те що їй і зараз все ще далеко не лише до рівня 2020, але й 2019.
Ця негативна тенденція вкотре повертає до популярної останнім часом дискусії з приводу того, чи має взагалі в «постіндустріальному світі» важливе значення ситуація в промисловому виробництві, чи це просто один зі старих секторів, який цілком закономірно має відмерти. А фокусуватися, звісно ж, потрібно на розвитку новітніх сфер діяльності у галузі послуг. Такий підхід останнім часом стає дедалі популярнішим в Україні, можливо, тому, що слугує своєрідним засобом для самозаспокоєння та навіть способом сховати голову в пісок замість визнати та почати шукати шляхи виходу з дедалі гіршої ситуації у виробничому секторі країни.
Між словом та ділом
Тут важливо зазначити, що під «промисловістю» (industry) в сучасному світі розуміють не лише обробну промисловість (manufacturing), яка й займається виробництвом різноманітних товарів. Ідеться також про видобуток корисних копалин (mining) та ще низку секторів, досить умовно пов’язаних із промисловим виробництвом: постачання й розподілення електроенергії (так звані обленерго), природного газу («облгази» та інші компанії), централізованого опалення (теплокомуненерго), водопостачання й каналізації, навіть вивезення та утилізацію побутових відходів. Усі вони наразі статистично включаються в показники «промисловості» та часто розмивають картину розвитку власне обробної її частини. Наприклад, в Україні через пришвидшений у порівнянні з рештою галузей занепад останньої її питома вага в промисловій продукції зменшилася з майже 76% у 2005 до 64% у 2015 та менш як 58% у 2020.
Читайте також: Метод експерименту
Хоча різниця між видобутком корисних копалин чи забезпеченням енергією й іншими комунальними послугами та, власне, промисловою переробкою дуже суттєва. Саме в останній закладено не обмежений ані наявністю чи відсутністю корисних копалин, ані обсягами споживання комунальних послуг у певній країні потенціал для розвитку. За рідкісними винятками саме розвиток обробної промисловості не лише забезпечував у минулому досягнення економічного успіху розвиненими зараз країнами, від неї залежить їхня потужність і сьогодні. Так само лише обробна промисловість здатна забезпечувати тривалі двозначні темпи зростання виробництва, а відтак як доходів, безпосередньо залучених у ньому, так і податків та відрахувань з останніх до бюджетів і соціальних фондів. Урешті саме потужна обробна промисловість здатна забезпечити реальну національну безпеку як з економічного, так і з військового, медичного та інших поглядів.
У країні може існувати наскільки завгодно добре розвинені сфера послуг, транспортна чи енергетична інфраструктура, однак без розвиненого виробничого сектору вони ніколи не матимуть надійного та довготривалого фундаменту. Навіть якби якимось чином без нього й могли з’явитися. Обробна промисловість визначально впливає на розвиток усієї економіки також тим, що забезпечує її необхідними машинами, обладнанням, а громадян споживчими товарами. Нарешті, попри всі розмови останнього часу про перехід до постіндустріального суспільства та другорядність обробної промисловості, насправді і в його основі також лежить розвинене промислове виробництво. Завдяки дедалі вищій доданій вартості та продуктивності в обробній промисловості можливе забезпечення попиту на найрізноманітніші послуги й сировину в масштабах світової економіки. Так само результатом розвитку обробної промисловості була й автоматизація в минулому чи роботизація в майбутньому. Ці процеси не лише не зменшують, а навпаки — збільшують вагу обробної промисловості в розвитку та здобутті місця в майбутньому світовому поділі праці різних держав.
Занепад обробної промисловості в Україні різко дисонує з процесом, який спостерігається в найбільш успішних країнах заможного Євросоюзу. Як свідчать дані Євростату, у 2020 році п’ять ключових держав-членів (Німеччина, Італія, Франція, Іспанія та Польща) забезпечили 71% реалізованої промислової продукції. Зокрема динамічно збільшувалися як обсяги виробництва, так і питома вага в європейській промисловості сусідньої з нами Польщі, що набирала завдяки цьому економічної ваги та підвищувала достаток громадян. Лише з 2015 по 2019 рік у сталих цінах виробництво там зросло на 20,2%, обсяг випущеної продукції сягнув €337 млрд, а додана вартість (складається головно із зарплат працівників та прибутку бізнесу) — €88,6 млрд, хоча ще десятиліття тому була майже вдвічі меншою.
Тим часом в Україні у валютному еквіваленті найбільшою вартість продукції обробної промисловості була у 2008 році, коли сягнула €86,7 млрд за тогочасним курсом. Уже у 2013 році вона зменшилася до €77 млрд та скоротилася до €60,2 млрд у 2020. Чи не єдиним великим сектором, який пройшов останні 12 років із мінімальними втратами, була харчова промисловість (у євро виробництво там навіть символічно збільшилося: з €18,1 млрд у 2008 до €18,6 млрд у 2020). А надто катастрофічними, не тільки за обсягами, але й за значенням для української економіки та її місця у світі, виявилися втрати в машинобудуванні (з €15,8 млрд у 2008 до €10,7 млрд у 2013 та €6,3 млрд у 2020). Так, саме до €6,3 млрд! Хоча йдеться не про одну компанію чи холдинг, а про цілу галузь, її виторг минулого року в рази, а то й десятки разів менший від обсягів реалізації багатьох відомих українцям закордонних компаній.
Читайте також: Від кількості до якості
Як наслідок, за порівнянної з Україною чисельності населення та всіх зайнятих в економіці, у польській обробній промисловості вже зараз зайнято (2,84 млн) майже вдвічі більше працівників, аніж в українській (1,54 млн). За винятком хіба металургії та фармацевтики, галузі обробної промисловості в Україні значно поступаються аналогічним у Польщі (див. «Простір для зростання»). Наприклад, навіть попри пожвавлення виробництва та експорту меблів на їхньому виробництві в Україні все ще працює майже в чотири рази менше працівників, приблизно в стільки ж разів відстає від польської й вітчизняна металообробка. Як наслідок, при експорті 70–80% металургійних напівфабрикатів Україна перетворилася на чистого імпортера виробів із металів, особливо з високою глибиною обробки. У три-чотири рази поступається польській зайнятість і в низці інших українських галузей обробної промисловості: електротехнічній, автомобільній, виробництві гумових та пластикових виробів. Що й казати про продуктивність праці чи масштаби виробництва продукції, адже обсяг останньої в Польщі більш як у 5,5 раза перевищує українські показники.
Саме занепад обробної промисловості в Україні є причиною дедалі гострішої проблеми з ефективною та добре оплачуваною зайнятістю. В інших секторах кількість працівників у нас порівнянна: у сільському господарстві 2,6 млн у нас та 2,3 млн у Польщі, освіті — 1,4 млн та 1,2 млн, держуправлінні та обороні — 0,9 млн та 1 млн, охороні здоров’я — 0,9 млн та 0,7 млн відповідно. Причому зайнятість в обробній промисловості Польщі, попри «перехід світу в постіндустріальну епоху», навіть зросла з 2015 року на понад 330 тис. осіб. Особливо стрімко — на десятки тисяч у кожній — збільшилася вона в автомобілебудуванні, виробництві інших транспортних засобів, металообробці, електротехнічній, меблевій галузі, виробництві гумових та пластмасових виробів.
Натомість в Україні за цей час відбулося зменшення зайнятості в обробній промисловості. І це при тому, що глибший аналіз офіційних даних Держстату, як уже писав Тиждень (див. № 18/2021), досить швидко виводить на реальний рівень безробіття в країні, що становить близько 7,5 млн осіб. І саме ця цифра, а не 0,5–0,7 млн офіційних безробітних, які впродовж останніх років зареєстровані в центрах зайнятості, пояснює масштаби багатомільйонної трудової міграції на постійну чи сезонну працю за кордон, зокрема в ту ж таки Польщу. Або Німеччину, де, попри в рази вищу вартість праці та одну з найбільш активних роботизацій, зайнятість в обробній промисловості (5,5 млн у 2020) упродовж останніх років також не лише не зменшується, але навіть зростає. Навіть у таких «старих» галузях, як харчова промисловість.
Потрібна санація та реіндустріалізація
Натомість тенденції в українській обробній промисловості, які спостерігаються останнім часом, свідчать, що без потужного імпульсу у вигляді цілеспрямованої державної політики
позитивних змін в осяжному майбутньому годі чекати. Після двох глибоких обвалів 2008–2009 та 2012–2015 років виробництво окремих видів продукції в Україні наразі дещо зросло, як порівняти з дном 2015 року (див. «Лідери зростання»). Однак цей приріст був майже втричі повільнішим, аніж у тій же Польщі. Хоча через нижчу базу порівняння та значно більші незалучені потужності у нас він мав би бути навпаки швидшим. Окрім того, це відбувалося без значного збільшення зайнятості, що свідчить про неповне використання трудових ресурсів раніше.
Наприклад, у меблевій промисловості зростання виробництва продукції на 33% відбулося на тлі збільшення чисельності зайнятих лише з 49,2 тис. до 54,5 тис., або на 11%. Попри засилля на українському ринку імпортного одягу та значні обсяги експорту продукції українськими виробниками, зайнятість у цій сфері у 2020 році була ледь більшою, аніж у 2015, та більш як на чверть поступалася показникам 2010. Пояснювати це винятково тим, що в процесі зростання заробітних плат в Україні легка промисловість стає менш рентабельною, не варто. Для порівняння, у сусідній Польщі за значно вищого рівня оплати праці галузь має в півтора раза більшу кількість працівників (див. «Простір для зростання»).
Помітне зростання зайнятості в машинобудуванні взагалі відбулося в досить вузькій кількості підгалузей, як от будування суден і човнів (із 1,95 тис. до 4,66 тис.), електричних побутових приладів (із 5,4 тис. до 6,8 тис.), виробництві промислового холодильного устаткування (з 7 тис. до 9,8 тис), електричних компонентів для автомобілів (із 29,3 тис. до 43,1 тис.). Проте воно супроводжувалося зменшенням зайнятості у виробництві низки часто більш складних і технологічних видів продукції, наприклад, авіакосмічній промисловості (з 54,9 тис. у 2015 до 35,6 тис. у 2020), виробництві комп’ютерів та електроніки (з 30,1 тис. до 27,3 тис.), двигунів і турбін (із 22,3 тис. до 15,7 тис.), електродвигунів та трансформаторів (із 16 тис. до 10,5 тис.), автотранспорту (з 8,8 тис. до 5,4 тис.), комп’ютерної периферії (з 2,9 тис. до 1,6 тис.). Спрощення відбувалося навіть у металообробці. На тлі загального незначного зростання зайнятості в ній із 89,2 тис. до 92,7 тис. спостерігалося, наприклад, зменшення чисельності зайнятих у виробництві інструментів, натомість зростала зайнятість у механічній обробці та нанесенні покриття на метали (з 14,2 тис. до 21 тис.).
Стабільно зростала зайнятість у виробництві фармацевтичних препаратів (із 18 тис. у 2010 до 20,7 тис. у 2015 та 24,7 тис. у 2020), виробництві агрохімічної продукції (з 331 осіб у 2010 до 615 у 2015 та 1180 у 2020), виробництві пластмасових виробів (із 39,2 тис. у 2015 до 50,2 тис. у 2020). Однак тут ідеться про галузі, у яких попри вищі від середніх для обробної промисловості темпи зростання, усе ще спостерігаються величезні обсяги імпорту продукції. Понад те, і внутрішнє виробництво часто полягає в доробці імпортованих напівфабрикатів чи й просто фасуванні продукції, завезеної з інших країн. Саме завдяки цьому, наприклад, зростала зайнятість у виробництві, а точніше фасуванні чаю та кави (з 2,6 тис. до 3,9 тис.) або переробленні та консервуванні риби (з 5,9 тис. у 2015 до 9 тис. у 2020).
Ці напрями виробництва вказують на пріоритет обробної промисловості в нинішній Україні, коли нарощування зайнятості та виробництва притаманне або підприємствам, які працюють на давальницьких схемах із випуску окремої продукції для європейських компаній (див. «Знайшли нішу»), або фірмам, які задовольняють специфічний попит споживачів у тих сферах, де імпорт з об’єктивних причин поступається внутрішньому виробництву. Проте й це зростання обмежувалося окремими видами діяльності та відбувалося переважно на тлі низької бази порівняння після обвалу української промисловості у 2012–2015 роках.
Натомість потрібна цілеспрямована санація найбільш життєздатних підприємств і галузей, які вже є в країні, та водночас так само таргетоване формування нових, які б забезпечили країні сучасне індустріальне обличчя та вигідне місце у світовому розподілі праці. За інерційного сценарію зростання виробництва окремих видів продукції ще тривалий час нівелюватиметься значно масштабнішими втратами решти. Понад те, українська обробна промисловість не лише не долатиме успадковані з радянського минулого проблеми, але й ще більше підпорядковуватиметься індустріальним інтересам інших держав. Останні будуть штовхати нашу країну в найменш прибуткові сектори з низькою технологічністю та доданою вартістю. А саме ці показники, власне, і становлять ключовий інтерес з погляду розвитку української економіки.
Читайте також: Ринок землі: буде, але не одразу (соціологія)
Проблеми нашої сучасної обробної промисловості — це переважно наслідок того, що йдеться не про збалансований національний виробничий комплекс, а лише про уламок радянського, коли за рідкісними винятками в межах країни вироблялися частини й комплектувальні для готової продукції, яка потім виготовлялася в Росії чи інших республіках. Часто все було ще складніше: в Україні складалися вузли чи виготовлялися напівфабрикати з деталей або сировини, яка надходила з інших частин СРСР, а потім ця теж далеко не готова продукція вивозилася до інших його частин для того, щоб уже там перетворитися на кінцеві вироби, які й купували споживачі.
За три десятиліття після відновлення незалежності України так і не було цілеспрямованої державної політики замикання циклів, створення виробництв комплектуючих чи доведення виробництв останніх або напівфабрикатів до випуску готової продукції всередині держави. Натомість стратегія як призначених державою керівників, так і більшості приватних власників, які набули активи за символічними цінами, зводилася до монетизації потенціалу наявних потужностей із мінімальними інвестиціями.
Сьогодні українська промисловість, особливо в частині випуску готової складної з технологічної точки зору продукції, потребує фактично створення заново. Це можна зробити, використовуючи наявний кадровий потенціал та окремі життєздатні цеглинки, але галузеві пріоритети при реіндустріалізації все ж мають виходити з потреб української економіки або об’єктивних переваг на світовому ринку. Важливо робити ставку на створення повноцінних кластерів із завершеним виробництвом в Україні кінцевої продукції, яку можна продавати споживачам як у країні, так і за кордоном.