Боротьба за портфелі видалася запеклою. Марно було сподіватися, що все відбуватиметься спокійно. Втім, аж таких тяжких переймів, що передували народженню нового уряду й самому процесові пологів, мабуть-таки, очікував мало хто. Формування коаліції тривало в куди більш дружній атмосфері.
Від уряду камікадзе в новій версії Кабміну зосталося небагато: прем’єр та кілька міністрів. Решта чи то згоріли в полум’ї державного будівництва, чи не витримали тягаря відповідальності. Хоча, ймовірніше, просто не зуміли вписатися в нову політичну палітру під назвою «коаліція». Вони, звісно, залишаться в народній пам’яті й, можливо, ще десь вигулькнуть, а декого з них ой як бракуватиме, але це вже зовсім інша історія. Революційна доцільність вимагає відповідних методів. Тільки-от чи методи справді революційні?
Безумовно, новий уряд, іще нічого не зробивши, вже ввійшов у історію. Наприклад, як перший, до якого на чільні посади запрошено іноземців, не громадян України, як-от етнічна українка зі США Наталія Яресько, литовець Айварас Абромавічус та грузин Олександр Квіташвілі. Цей неочікуваний і нестандартний крок можна сміливо вважати переворотом системи, й очевидно, що він має всі шанси відіграти певну позитивну роль, лишень поспішати з висновками не варто. Наразі незрозуміло, чого в цьому перевороті більше: показухи й піару чи справжнього прагнення змін. Та й чи підкориться система варягам – питання доволі риторичне.
У депутатів, що дали зелене світло такому нововведенню, не бракує скепсису, щодо ефективності цього кроку. «Іноземці-професіонали – це добре, та аж ніяк не панацея», – сказав Тижню один із нардепів «Народного фронту», повідомивши, що його фракція пропонувала зупинитися на залученні виключно кандидатур, що мають українське походження. «Проблема не в іноземцях, – вважає член пропрезидентської фракції БПП Віктор Пинзеник, – а в наявності волі до змін». А його колега Сергій Каплін називає такий крок політичним компромісом і сподівається, що він тимчасовий. Позафракційний свободівець Андрій Іллєнко натомість підозрює, що за нинішньої ситуації легіонери в уряді мають усі шанси перетворитися на весільних генералів, а олігарх Сергій Тарута взагалі проти таких експериментів, бо переконаний, що бажаного результату очікувати марно. Великий бізнес, мовляв, уже намагався залучати до роботи іноземних топ-менеджерів, і все закінчилося невдало.
Насправді ідея запрошення фахівців з інших держав не є українським ноу-хау. Та й у нас така практика вже була присутня, й не тільки на рівні радників. Серед вітчизняних можновладців ніколи не бракувало громадян інших країн, щоправда, цю інформацію завжди ретельно приховували, і розкривалася вона лише в нечисленних скандалах. А нині маємо справу із цілком офіційним нововведенням, на яке покладаються великі надії.
Іноземці-міністри вже стали громадянами України, президент розумно викрутився зі складної ситуації, скориставшись досвідом свого попередника-біженця, й указом із царського плеча за кілька годин до призначення подарував їм таку милість. Вони безперечні професіонали, мають чудовий послужний список, нібито не пов’язані з вітчизняними політичними реаліями, хоча добре з ними знайомі, мають за плечима чималий досвід кризового менеджменту, й саме на них нині впаде весь тягар непопулярних, але таких потрібних країні змін. Ось тільки процедура, що супроводжувала їхнє входження у вітчизняну політику, вже здатна поставити під сумнів можливість здійснення благих намірів.
Кулуарність, підкилимність і нахабство, з якими відбувалося формування уряду, чітко продемонстрували, що традиції нашої дуже своєрідної політичної культури зовсім не змінилися. За видимістю змін ховаються старі звички, схеми й підходи. Бо, наприклад, нічим іншим, окрім квотності, не можна пояснити появу в уряді на посаді віце-прем’єра й за сумісництвом міністра культури В’ячеслава Кириленка, що, як видається, ні до культури, ні тим паче до технократів ніколи не мав жодного стосунку. Його попередник Євген Нищук куди більше пасував до цієї ролі, тим паче що і прем’єр, і президент слізно запевняли: альтернативи «голосові Майдану» ніхто не шукатиме. Втім, хто й коли в Україні дотримувався слова? Традиції є традиції, тож в останній момент на очільника Кабміну нібито натиснули і просто змусили взяти в команду Кириленка. Хто міг натиснути на Яценюка задля такого цінного кадра, важко зрозуміти, але сам Кириленко дуже щасливий зі свого призначення, бо нібито, як подейкують у кулуарах, «усе життя тільки й мріяв займатися культурою». Наскільки такий підхід професійний, скоро проясниться, але що він здатен багато чого висвітлити, це стовідсотково. Зокрема, й те, що уряд технократів не більше ніж міф. Що в тренді ті ж таки домовленості, квоти й інтриги. Знову є ображені й неугодних ламають через коліно. Роблять це трохи інтелігентніше, ніж зазвичай, і талановитіше, маскуючись під демократичні процеси, але й тут є свої причини: європейські прагнення вимагають тоншої гри.
Читайте також: Із варягів у міністри. Що думають про експатів депутати ВР
Звичайно, щоб вижити в Україні, треба завжди залишатись оптимістами й вірити в краще, та аж ніяк не топитися в ілюзіях. Тим паче за нинішніх обставин. Непублічність процесу зачаття нового уряду вказує лише на те, що звична схема роботи й надалі працюватиме, а олігархічна заангажованість політики залишатиметься на порядку денному. Більшість нових міністрів, попри свій професіоналізм, затісно пов’язані з великим бізнесом, і їхній позитивний досвід аж ніяк не означає, що вони підуть у рукопашну проти своїх колишніх працедавців чи партнерів. Досвід іноземців також має свій ресурс, адже їм протистоятиме ціла непоборна армія української бюрократії з усіма дрібними клерками, що вміють найблагіші наміри й починання поховати у стосах паперів та лабіринтах кабінетів. Помножмо все це ще й на привид квот – і дістанемо дуже ефемерну картинку швидких змін.
Чи працюватиме новий уряд так, як від нього сподіваються, й наскільки довго, залежатиме, на жаль, не тільки від професіоналізму його членів. Режим самознищення ввімкнуто вже від моменту формування Кабміну, і проблема якраз у небажанні основних гравців справді змінювати правила. Цього разу президент таки обіграв прем’єра, впакувавши йому в команду набагато більше своїх людей, ніж той сподівався, й іноземці теж серед них. 10 із 18 міністрів – люди Порошенка, з якими Яценюкові якось доведеться домовлятись і працювати на результат. А є ще двоє тимошенківських «багнетів», двоє з юної і амбітної «Самопомочі» та один ляшківець-радикал із барвистою політичною біографією – Володимир Ващевський, про кримінальні гріхи якого знає навіть Вікіпедія. Показовий оптимізм Арсенія Петровича вже доволі швидко нівелюється неприхованою нервозністю. І є чого. Бідний прем’єр навіть уявити, мабуть, не міг, що справжнім камікадзе стане лише зараз, отримавши під ялинку бомбу, здатну будь-якої миті розірватися. Звісно, в нього завжди є шанс гримнути дверми, тільки ніхто не гарантуватиме, що ці двері не привалять його самого.
Читайте також: Нова Рада: посилена охорона, Автомайдан і скромність екс-регіоналів
Чи виправдає новий уряд очікування українців і чи здатен він на це у принципі, стане зрозуміло дещо згодом, а нині можна констатувати єдине: зі зміною картинки наразі мало що змінилося. Традиції сильніші, ніж здоровий глузд.