Відгриміла 95-та «Рута». Переможці й переможені роз’їхалися по хатах. Країна отримала чергову порцію хітів та ембріонів зірок. І ніби можна на цьому 1995 рік лишити в спокої. Але ні. Після «Рути», яка відгриміла влітку, вже восени сталася подія, що на наступні кілька років кардинально змінить формат рідного шоу-бізнесу.
Окрема глава має бути написана про цей феномен! Окрема книжка! Збірка легенд! Міфів і саг! Ні… Енциклопедія! Енциклопедія «Території А». Томів на 50. І в дорогій палітурці! Велика українська енциклопедія «Території А». Саме з цього явища почну зараз.
Доба кліпів
Апофеоз у новітній історії укрсучмузики. Хіт-парад. Для України вже не новий формат. Певна кількість того щастя була в ефірі молодої країни. У сенсі хіт-парадів. Але то переважно радіозабавки були. А тут творці замахнулия на відео! Відеохіт-парад української музики! На той час це було… Ух! Нічого собі! Відеохіт-парад??? Бути такого не може… ВІДЕО? В.І.Д.Е.О.??? Де кліпи брати? Це питання мене цікавило найбільше. І, певно, не лише мене. Звісно, якийсь дуууже маленький запас музичного відео в архівах УТ було. Але що то для щоденного хіт-параду? ЩОДЕННОГО! Я в момент появи «Території А» щиро був переконаний, що та затія — чистісінька авантюра, яка загнеться на шостий тиждень від різдва свого. З причини гострого браку матеріалу для ефіру. Не те щоб я хотів миттєвої смерті тієї програми. Ні-ні! Боже збав! Навіть навпаки. Просто був упевнений, що ми не буржуазний світ і кліпів нам знімати в потрібній кількості не світить ще років якщо не 120, то з 10 точно.
Як я помилявся!!! Музиканти кинулися фільмувати свої шедеври всіма доступними способами. А «Територія А», на відміну від сучасних мас-медіа, не вимагала якихось суперформатів. Це був і стимул шоу-бізнесу, і порятунок того починання — відеохіт-параду.
Ну уявімо на умовних 35 секунд, що «Територія А» взялася в боки й промовила менторським тоном: «Так, чувачки, вельмишановні музиканти, рокери, шмокери, правовірні хіп-хопери та інша високоповажна публіко! Кліпи нам надавайте тіко форматні! Зняті на пльонку «Кодак», щоб модно-дорого. Лакшері, курва мать ваша! Золото-брильянти! Яхти-суперкари! Моделі щоб напівголі в інтер’єрах п’ятизіркових. Усьо. Крапка. Як у двадцятці МТV. У чорних пацанів, що обвішані золотом. Не гірші. Бо ми естети, і рейтинги, і бла-бла-бла…» Скільки кліпів потрапляло б в ефір? Два на місяць? Три? Жодного?
Але «Територія А» пускала в ефір усе відео, що було бодай мінімальної якості та мистецької вартості. І це спонукало музичну спільноту до дій. Та ти що! Можна було потрапити в ефір! У тєлєк!
І панєслась. Правдами-неправдами шукалися камери. Будь-які. Домашні непрофесійні, видурені з якихось каналів професійні. Придумувалися кліпи. Якість… Діло десяте. На тому етапі було запущено механізм. Процес. Портал. І музичне відео набуло масового характеру. Це було свіжо, незвично й дуже круто.
Звісно, естети, з просунутих, уже повним ходом поглинали МТV з їхніми мєгадорогими й креативними кліпами, мєгамодними студіями, мєгамистецькими заставками та крутими ведучими… І на тому тлі «Територія А» бачилася ну десь як пересувний цирк-шапіто на галявині в райцентрі.
Але кого те хвилювало? Музикантів? Ні. Музиканти раділи шо діти. Ато. Це ж якщо пощастило потрапити в той хіт-парад, то ти щодня був у тєлєвізорі. А отже, тебе бачили, ти ставав упізнаваним й інколи навіть вострєбуваним.
Глядачів? Переважна більшість втішилася з тієї програми й включилася в ту історію повним ходом. Цей елемент причетності. Відчуття, що твій голос реально на щось впливає, притягало.
Анжеліка Рудницька стала зіркою першої величини. Популярнішою за самих учасників того хіт-параду. Її знали і впізнавали в найвіддаленіших селах нашої немаленької країни. А коли вже впізнавали, то кидали всі свої справи й летіли по автографи. На власні очі споглядав! Малі й старі. Таке зараз, певно, і не побачиш у наших шоу-бізнесових реаліях. Коли Анжеліка виходить з автобуса десь під Львовом, її впізнає місцевий янг кавбой, який опинився поблизу місця зупинки. Кавбой кліпає очима, згадуючи останню перевірку в офтальмолога. Розуміє, що з очима все гаразд. А тоді повертається до своїх колєг, які пасуть корів трохи далі, і несамовито кричить: «Пацани, це Анжеліка! Анжеліка Рудницька!». І нібито в тому лузі й корів тих паслося кілька, і коровопасів було троє-четверо, а за хвилину Анжеліку вже обступив натовп. І всім конче треба, щоб вона розписалася на чому-небудь! Ніби то Рокфеллер ставить і роздає автографи у власній чековій книжці. І я хочу зауважити: щастя, що це була домобільна ера. Бо за наявності тоді такого девайса, як мобільний телефон, Рудницька могла б з оточення пробиватися хіба що під прикриттям темряви, ярами й чагарниками з дотриманням усіх правил маскування на місцевості. Бо, по-перше, фоткатися, по-друге, аврально підтягувалися б усі довколишні села. Півгодинною автограф-сесією не скінчилося б. Це була слава.
З часом у голосуванні «Території» брала участь реально вся країна. Музичний «МММ» із елементами «Білого братства». Листи надходили мішками. Телефони розривалися. Та ви що. Вплинути на місця в хіт-параді особисто! То був сплеск! Сплеск інтересу до нашої музики. Фан-клуби виконавців, фан-клуби «Території А» з’являлися шо нежить в епідемію грипу. У кожному місті, містечку.
Читайте також: Нова музична географія
«Територія А», своєю чергою, попідписувала з виконавцями контракти й перетворилася за великим рахунком на довершену шоу-бізнесову структуру. Довершену не в сенсі ідеальну, а в сенсі практично повного циклу. Є виконавець, є ефір, є концерти. Відповідно є гроші. Товар — гроші — товар, як писав той самий Карл. Бородатий. Який Маркс.
Нарешті виконавці мали де подітися після перемог на фестивалях. Канєшно. Контракт, щоденні ефіри, виступи. Гадаю, багато з тих, хто співпрацював із «Територією А», на перших порах просто-таки думали, що зловили пана Бога за бороду. Ну принаймні за п’яти вхопили. Всьо. Ща почнеться! Красіве життя. Як у фірмових кліпах. Лімузини, апартаменти, устриці, кальмари, сигари, супермоделі… І гроші-гроші-гроші.
Шоу-бізнес імені Карабаса
Реальність виявилася трохи іншою. Не такою гламурною. На те вона й реальність. Гуртожиток Інституту культури, самопродюсування і пахота. Концертів було таки багато. Але номери люкс — то не для творчого десанту. Накладно. Нерентабельно. Це ж бізнес, малята. Що було? Були фанати. Це було. Слава. Упізнаваність. Автографи… Але від кількості розданих автографів суперстар ситішим не ставав.
Чи варто звинувачувати біг-босів структури, яка звалася «Мистецька агенція «Територія А», у тому, що «їхні» артисти абсолютно не жирували, маючи інколи й по 30 концертів на місяць? Уже тепер, певно, не варто. Та й узагалі… Який продюсер не мріє заробити якомога більше, а виконавцю віддати якомога менше? Особливо якщо той не надто пручається. Зрештою, час показав, наскільки ефективною є саме така політика імені Карабаса-Барабаса. Неефективна. Крапка.
А поки що «територіальні» буратіни, мальвіни й артамони рвуть ефір. «Аква Віта», The Вйо, ВУЗВ, «Степ», Юрко Юрченко, «Ван Гог»… Із дня на день у ящику. Своя атмосфера.
Читайте також: Небесно-блакитні інструменти
За першої ж нагоди музиканти розбіжаться, як щури. Без статків, але з досвідом. Гроші, вкладені продюсерами в мерседеси, теж не дадуть у майбутньому зиску. Популярність — річ приходяще-уходяща. Та й телевізійний ефір абсолютно не константа. Сьогодні є, а завтра «вибачте, але ваша програма не дає рейтингів»…
Десь у паралельному всесвіті батьки-засновники «Території А» піклувалися б про своїх підопічних артистів, гроші вклали б у свій телеканал, залучали б до роботи безліч талановитої молоді й виросли б у шоу-бізнесового монополіста, мас-медійного й шоу-бізнесового гіганта. Але то десь у паралельному всесвіті.
А в нашій реальності я особисто вдячний «Території А» за те, що показала: українська музика може бути суперпопулярною. Українські виконавці можуть перебувати в статусі суперзірок для глядача-слухача. Українці можуть абсолютно природно фанатіти від українських пісень, українських виконавців. І реально були часи, коли росіяни, які в той момент почали поступово сунути своє рило в наш шоу-бізнесовий город, просто скасовували концерти, дізнавшись, що тоді ж у тому самому місці чи місті буде концерт «Території А». Абсолютно нормальна ситуація на той час: концерт «Території А» в Палаці спорту збирає аншлаг, а московський супер-пупер поп-гурт у палаці КПІ виступає перед 15 глядачами. Так було…
Але московити не здаються. От та картинка з палацу КПІ і є символом навали чужого продукту, що вивозитиме від нас тонни кешу без будь-яких податків… Оті 15 людей, що дригаються в палаці КПІ під русскую попсу, і були краплею, з якої розвинулося цунамі. Московський продюсер не скасував виступу гьорлз-бенду. Ні. Світло, звук і тьотки на сцені відлабали перед 15 русофілами. На збиток? Звісно. Але тільки того разу. Вже за кілька років усі ці збиткові рекламні акції відбились і примножили статки росіянських продюсерів.
Потроху, точково. Заносячи пачечки грошей нашим діячам радійних і телевізійних мистецтв, московські продюсери повільно, але невідворотно повертали собі ринок. Ну й що такого, якщо в ефірі якогось ефему пролунає раптом якась пісенька з Російської Федерації… Нічого. Може, ніхто й не помітить. А якщо й помітить… То не порушення закону. Поки що мищебратья. А в кишені діяча радійно-телевізійних мистецтв зашелестить трохи долярів. І як тільки перші доляри починали шелестіти, то далі все ставало на рейки стабільності. І росіяни не скупилися. Возили-заносили. Бо знали, що то в принципі просто органічні добрива, після яких буде врожай. Жнива! З часом, коли росіяни вже плотно висіли в українських ефірах, грошики перестали текти лівим потоком нашим мас-медійникам. А навіщо??? Якщо вже самі слухачі й глядачі вимагали кіркорових, агутіних, блєстящіх та інших свістящих. Бо ці виконавці були на слуху. У топах-шмопах. І вже радєйки та канали самі просили в продюсерів-москвичів: дайте нових пісень, бо рейтинги… А грошики? Що так приємно шелестять. Що дають змогу купувати нові машини, дольчі вкупі з габанами, їздити в теплі краї ол-інклюзів… Грошики, до яких звик. І то, звісно, не про зарплату мова. Де їх брати? Вихід було знайдено воістину єзуїтський: обдирати своїх. І вже український виконавець, щоб потрапити до ефіру, мав заносити американську валюту українським медіа-діячам.
Читайте також: Старт шоубізу
Але то чекало наших виконавців за кілька років. А поки що «Територія А» крутить практично всіх, у музичних FM тільки починається період розмноження.
А музиканти? У музикантів усе по-старому. Ті самі мрії. Ті самі завдання. Засвітитися, прославитися, почати заробляти музикою.
Перлини після «Рути»
У 1996-му окрім «Червоної рути» з’являється ще один фестиваль, який обіцяє давати «путівки в життя» молодим талановитим українським виконавцям. Мова про «Перлини сезону». Насправді офіційно на 1996 рік фестиваль уже ніби як існував два роки. Проте ані 1994-го, ані 1995-го інформація про таку мистецьку подію не доходила до периферійних потенційних суперстарів. А от 1996-го дійшла. Західноукраїнські митці рвонули до славного міста Луцька. Там був відбірковий тур «Перлин сезону». Нормальна історія. До «Рути» ще був рік, а тут зайва нагода туснути, лабнути…
Туснули, лабнули. Особливого вихлопу того року «Перлини сезону» для музикантів не дали. То так, як у спортсменів, товариський матч. Себе показати, на інших глянути. Бо ж скоро справжні змагання. Треба ж знати, хто й що готує. Аби самим бути готовими дивувати.
Загалом, хай пробачать мені причетні, фестиваль видавався аматорським дійством. Без якогось чіткого завдання, ідеології. На сцені дивні колективи, російська, англійська, українська мови виконання… Вінегрет. Те саме стосується стилістичного боку — від русскага рока з піснями про пушкіних-толстих до готично-психоделічного хеві-метал хард-року. Демократично. Аж занадто… Дуже демократичні декорації…
З позитиву для музикантів, тих, хто дожив до київського фіналу, ефір на УТ-2. А це вже немало. Поміж творчих одиниць запам’яталися дві. Сорі. Три!
Стоп-степ. Попсовий фанк-рок. Із дудками живими. З хіп-хопчиком у куплетах і хітовістю в приспівах. Так тоді модно було. Тіпа нью-йоркська хардкор-сцена, але десь на Дніпродзержинщині (нині те місто зветься Кам’янське). Тіпа Dog Eat Dog… (Зрозуміло, що думка абсолютно суб’єктивна й на істину не претендує.) Але дві пісні я особисто пам’ятаю досі. То «перлинівська» «…вітром, небом, легким тілом…» і трохи пізніше, не побоюся цього слова, мєгахіт «Дерижабубель». Про подальшу долю колективу, на жаль, сказати ніц не можу. З мого поля зору гурт випав…
Третім колективом, про який мало не забув, були Ot Vinta. Рокабілі. Той стиль трохи був у мейнстримі в часи перебудови. Того вистачило, аби певна частина юних дарувань вдягнула косухи, але не грала хеві-метал а-ля Metallica. Загалом рокабілі не був аж надто масовим на наших теренах. Навіть не знаю, добре то чи зле. Але ото отвінтовське «По підлозі гупа…» мене дуже потішило. Досі той трек час від часу прокручую десь на внутрішньому mp3-плеєрі:
По підлозі гупа 342 ноги, Все гуркоче навкруги…
Читайте також: Перший республіканський. Чим був фестиваль «Червона рута» 1989 року?
Може, не точно запам’ятав слова… Може, не гуркоче, може, трясеться, але то неважливо. Головне, що пісня хороша, гурт хороший. Потім Ot Vinta будуть частими гостями «Перлин сезону». Мінятиметься імідж, мінятиметься склад… Незмінним залишаться стиль, гумор і Юрко Журавель як хронтмен, як кажуть на Вашингтонщині.
«Океан Ельзи». Трохи не по порядку, але як є. Другим колективом, який мені запам’ятався, є колектив, що з часом став першим в укрсучмузиці. Стовпом. Іконою. Монументом. Аксіомою. «Океан Ельзи». Вже тоді чувачки трималися особняком. На контакт особливо не йшли. Мали фірмові інструменти, на відміну від рокерського загалу, який юзав переважно продукти музичних фабрик ЧССР або Дойче Демократіше Републік: йолани, діаманти, музіми, орфеуси… На запитання «откуда дровішки», ну в сенсі яким таким дивом можна обзавестися фірмовими інструментами, майбутні стовпи глаголили: «Нада, мол, кредит у банку взяти». І що вони буцімто так і зробили. Тоді не надто вірилося, та й тепер не дуже віриться. Ібо кредит — це така штука, що її віддавати треба. А з чого студенту-музиканту бабло робити? На жмурах грати? Чи на весіллях? (Краще на жмурах. Репертуар менший.) Таке. Принагідно треба спитати в Юри чи Паші… Заодно поцікавитися, чи пам’ятають ту розмову в гримерці.
Хай там як, але вже тим, що такий гурт, як «Океан Ельзи», засвітився на «Перлинах», фестиваль міг пишатись. І пишався. Для портфоліо чи то резюме фестивалю факт дуже вигідний. Хоча й присудили «Океану Ельзи» тіко другу премію. Першу ж отримав згаданий вище «Стоп-Степ». Так уже вийшло. Так склалося.
Ну й, щоб закінчити з «Перлинами-96», додам, що завдяки тому дійству відбулося наше з Олександром Положинським знайомство. Якщо я не помиляюся, то він на тому фестивалі виступив у ролі читця гуморесок. Була й така номінація там. Офіційно нібито «Сатира і гумор» звалася. Такий собі прототип стендап-камеді з корінням у совковому кавеені, чи то пак КВК. Була, але, певно, не прижилася. Бо коли з тим фестивалем почалася моя співпраця, то гумор був присутній хіба що за лаштунками. Наприклад, коли обговорювався гонорар ведучого… Але то вже не 1996 рік.
Чергова рок-хвиля
А в 1996-му Україна спробувала вкотре обзавестися власним «Ґреммі». Цього разу з подачі «Таврійських ігор». Той фестиваль невпинно набирав обертів, нарощував м’язи. До речі, у 1996-му «Таврійські ігри» святкували свій маленький ювілей — п’ять років. І на тлі українських чи то проукраїнських фестивалів гнули свою лінію. Лінію зрозумілу. Постсовок. Традиції та звичаї народів СРСР. Московські гості на сцені домінують. Вони звйозди. Їх багато. Везуть пачками. До нас пачки московських гастролерів, від нас пачки американських долярів у кишенях гастролерів. Така схема. Аби український слухач часом не забув, які на вигляд і як звучать співуни з колишньої метрополії. СРСР у головах. Частина народонаселення так і лишилася жити в саюзє савєцкіх саціалістічєскіх… Але схема спрацьовує ідеально. Ніхто не обділений. Українська музика? Є! Російська — прошу дуже! І навіть справжні буржуїнські мєгазірки, щоправда не завжди суперактуальні, є! Музичний шведський стіл.
Читайте також: Королівство прямих дзеркал
А окремо, для артистів-аборигенів, придумується ЗОЛОТА ЖАР-ПТИЦЯ… Певно, думали не надто ґрунтовно, бо ніхто не здогадався прикинути, як звучатиме абревіатура премії… Ну то таке. Премія. По-перше, це красиво. Пафос. Статуйовини. Фанфари. Як у дорослих у Гамериках. А головне для фестивалю — це відразу впливовість у своїй галузі. Ти власник премії. Отже, з тобою варто дружити. Аякже. Адже всі люблять премії. Премія — хороший піар-хід, після якого можна, наприклад, і гонорар підняти. Це інфопривід, про премії любить писати преса. Та й самолюбство в артистів ніхто не забирав…
На відміну від премій буржуїнських, які хоч якось були прив’язані до кількості проданих альбомів, наші премії були абсолютно суб’єктивними. «Золота Жар-птиця» не виняток. І хоча зрозуміло, що премія була штукою іміджевою для фестивалю «Таврійські ігри», на кілька наступних років вона стане певною мірою мірилом у нашому шоу-бізнесі. Хоча б тому, що стабільно жила кілька років, а не вмерла після народження.
На відміну від попередніх спроб «Золота Жар-птиця» прожила доволі довге й відносно щасливе життя. У певного кола наших зірок і зараз в офісах можна споглядати пір’я тієї птахи. У сенсі статуетки премії у вигляді позолочених пір’їн.
Мушу зізнатися. Особисто мені на той момент ЗЖП практично знайома не була. Ну от не потрапила в поле мого зору. Може, тому, що на той момент ґреммізамінником трудилася ще одна українська премія з нетривалим життєвим циклом — «Парад хіт-парадів». А! Як звучить! Цей продукт претендував на об’єктивність. Принаймні базис такий у нього був. Два головних хіт-паради країни того часу об’єдналися, щоб визначити найкращих. Звісно, все це видавалося трохи кумедним: декорації, псевдопафос… Але ж то був період, коли, як писалося в радянських книжках, ми всі ся вчили, та потрохи. Чого-небудь і як-небудь… То не головне. Просто номінанти тієї премії дають практично 100-відсоткове уявлення про стан постсовітської естради на наших просторах у році 1996-му. Отже.
Ірина Білик. Як без неї. Білик практично окопалася на верхівці тієї музичної піраміди, що існувала на той час. Найкраща співачка. Заслужено. 1996-го випускає мєгахіт «Так просто». То класика нашої попси. Навіть зараз, як лунає десь у FM-діапазоні, не перемикаю. А ще 1996-го Білик починає бронзовіти. Потроху. Стає заслуженою артисткою України. Про ці совково-тоталітарні атавізми варто поговорити окремо й ґрунтовно. Але не зараз і не тут. Просто констатую, що секс-символ і заслужено-народна артистка в моїй голові якось ніяк на одну полицю не стають. Тим не менше. Ірина Білик — заслужений секс-символ України 1996 року. Там, на вершині, спокійно розсідатися на лаврах Ірині Миколаївні тими роками не давали Таїсія Повалій, Ані Лорак. Обидві тоді ще співали українською, обидві, за іронією долі, нині почивають на Московщині. Ну це ви й самі знаєте. Це дівчатка. А що хлопчики? Олександр Пономарьов випускає свою, певно, найупізнаванішу пісню «З ранку до ночі». І за практично відсутньої конкуренції стає співаком намбер ван. Ну серед юних дарувань. Конкурувати з Павлом Миколайовичем Зібровим чи Іваном Васильовичем Бобулом поки що Пономарьову не до снаги. Поки що. Не та, так би мовити, вагова категорія. І все було б спокійно, але «Територія А» являє світу Божому Юрка Юрченка. Такого собі Джастіна Бібера українського розливу зразка 1996 року. Дівчата оцінили. Дівчата полюбили.
Кому комфортно на умовному Олімпі, то це ВУЗВ. Конкурентів на горизонті не видно. Сірко виявився собака те що треба. Чуваки злетіли, чуваки зірки. Хіп-хоп так-сяк читається, щось відбувається.
Танцювальна музика. Такий пласт у ті часи існував. Чесно. «Гоп ца-ца». «Фантом 2», «Ван Гог», «Аква Віта», «Степ».
Ну й рокери та сочувствующіє. До останніх зарахую тогочасний гурт «Скрябін». 1996-го «Скрябін» абсолютно добровільно, з піднятими руками здається в полон новоствореній агенції «НОВА». Після успіху «Мови риб» усі з нетерпінням очікують нових творінь. Тепер до списку тих, хто чекає, додається Юрій Нікітін. Забігаючи наперед, скажу, що співпраця виявилася не надто довгою, але за «Казки» сенк’ю вері мач!
Рокери гітарні. Назву їх так. Хто там на плаву? «Гадюкіни» (три рази ку). Випускають неперевершену «Дівчину з Коломиї». У моїх внутрішньочерепних рейтингах той трек стабільно посідає найвищі місця!
Ти вийшла як сонце з-за хмари,Як з нирки виходить камінь!
Це геніально. Таргани в моїй голові мають ту пісню за свій гімн!
Green Grey. Пресують своїм творінням «Подо**ем под дождем». Здається, відкрутив кран у душі, а звідти замість води поллється «подожжем і пайдьоммммм»… Сама пісня мене не тішила й не тішить (смаківщина), а от кліп на Московщині зняли нарядний. У нас тоді таких не майстрували.
Ще одні майже рокери, які мене не тішили, але були на хвилі, — «Табула Раса». Розганяли тоді їх потужно. Продюсинг був на рівні. Тодішньому. Кліпи красиві. Але репертуар російськомовний. Онлі. А русскага рока й без них вистачало.
Повертаються з еуроп гастарбайтери від культури «Воплі Відоплясова». Повертаються і залишаються. Ух ти. Виявляється, тутка усьо трохам виросло і окрєпло, можна лаве косити, не виїжджаючи в Євросоюз. І ВВ косили. Їхні «Танці» вже тоді можна було записувати в класику. А новинка-1996 «Весна» порвала всіх на шмаття! Тому посприяв кліпець, знятий у Московії. На самому Мосфільмі. Але кліпець — то вже подія року 1997-го. А про нього, певно, наступного разу.
