Як не поцілити в прийдешнє
«Замисліться, вглядіться в себе, зважте в собі вагу вспадкованої брехні, боягузства, зради… Вглядіться, зважте — і випалюйте, витравляйте в собі, не передавайте дітям своїм!» — писав 1977 року український письменник і політичний в’язень Гелій Снєгірьов, нажаханий зануренням у тему репресій 1930-х. І цей заклик разюче перегукується зі словами Романа Ратушного напередодні його загибелі 2022 року: «Випалювати в собі облуду під машкарою російської субкультури та рожевими окулярами ілюзій».
31 травня в межах «Книжкового Арсеналу» відбулася дискусія «“Опера СВУ, музика ГПУ”, або як ламали українську інтелігенцію тридцятих». Подія організована з нагоди перевидання книжки «Набої для розстрілу» Гелія Снєгірьова. До розмови долучилися Оксана Забужко, Сергій Тримбач, Юрій Шаповал, Олександр Зінченко, модерувала Анастасія Затворницька.
Книжка Гелія Снєгірьова — привід поговорити одразу про три етапи російсько-української війни. 1930-й, коли в Харкові відбувся один з перших судових процесів над українськими інтелектуалами й митцями за сфабрикованою справою «СВУ», — цьому присвячена книжка українського дисидента Снєгірьова. 1977-й, коли був написаний текст «Набої для розстрілу» й заарештований його автор, а за рік він помер після голодування на знак протесту.
І 2024-й, коли Росія не полишає спроб знищити Україну з особливим цинізмом, як і сто років тому, коли справу «СВУ» транслювали по радіо свідомі своєї безкарності каральні органи.
«Набої для розстрілу» (варіант назви — «Ненько моя, ненько…») за жанровим визначенням автора — лірико-публіцистична розвідка. Це спроба зафіксувати голоси тих, хто ще пам’ятав учасників подій. Спроба розібратися в механізмах, як радянська влада обґрунтовувала репресії проти українських інтелектуалів. Але також відчайдушна спроба зрозуміти, чому українські культурні й громадські діячі не чинили опору 1930-го. Як зазначає кінознавець Сергій Тримбач у передмові до нового видання:
«Найпосутніше, найодважніше в позиції Снєгірьова — виклик не владі та її сателітам, а “соузникам”, тим українським інтелектуалам, які, у цьому конкретному випадку, сіли на лаву підсудних за сфальшованою справою “СВУ”, погодившись виконувати ролі в “оперній виставі” за сценарієм і в постановці більшовицьких спецслужб».
Процес «СВУ» триває
Перше видання «Набоїв для розстрілу» з’явилося 1983 року в Нью-Йорку й Торонто, друге — 1990-го в Києві. Однак чи прозвучали вони належно?
Під час презентації на «Книжковому Арсеналі» історик Олександр Зінченко з прикрістю зазначив, що знадобилися російські ракети, щоб в Україні з’явився інтерес до теми радянських репресій і пропозиція, здатна задовольнити зацікавлених.
Сергій Тримбач зауважив, що попередні сто років — це шлях «від СВУ до СВО», тобто від інспірованого радянською владою процесу над «Спілкою визволення України» 1930 року до так званої Спеціальної воєнної операції. І тоді, і тепер Росія веде війну на знищення українців.
Випускова редакторка видавництва «Комора» Анастасія Затворницька нагадала, що Гелій Снєгірьов спершу хотів дослідити справу «СВУ» засобами кіномови, які дали б змогу зберегти голоси свідків епохи. Однак в умовах тотальної радянської цензури це було нездійсненним задумом, тому довелось обрати текстовий формат з можливістю розповсюдження за кордоном і в самвидаві.
Авторська інтонація Снєгірьова — це не позиція народу-жертви, а прискіплива розмова із собою та зі спільнотою: чи наше сумління чисте? Подібно до Євгена Маланюка, що зводив порахунки з українською елітою Гетьманщини, Гелій Снєгірьов виставляє рахунок Сергію Єфремову та його колу, стверджуючи: ви й нас прирекли на тортури своїми компромісами.
Сергій Тримбач під час дискусії наголосив, що наші сьогоднішні вчинки закладають завтрашні сюжети, тому ціна кожного особистого вибору, дії та бездіяльності — дуже висока. Як приклад кінознавець навів радянський пропагандистський фільм «П.К.П. (Пілсудський купив Петлюру)» 1926 року. У ньому зіграв себе самого генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник: за сценарієм переходить на бік совєтів і кається. Чому він на це погодився? Таких сюжетів безліч. Зрештою 50-річний зламаний хворобою і тортурами Снєгірьов теж був змушений написати покаянного листа 1978-го, після цього його перевели з тюрми до Жовтневої лікарні, однак врятувати вже не змогли.
Невивчені уроки
Ще одна думка, яка прозвучала під час події: чому лише тепер широкий загал дозрів до читання про репресії?
У 1990-х і далі, попри зусилля поодиноких дослідників, тема репресій не стала в Україні масовим зацікавленням. Натомість поширився наратив про братні стосунки з росіянами, підживлюваний державною політикою (точніше, її відсутністю) у галузі культури. Сергій Тримбач навів приклад: у 1990-х припинилося фінансування державою українського кіно. За взірець була взята Америка, де немає Держкіно, однак не було враховано цілковиту інакшість української ситуації. Радянська влада добре знала, що кіно, література — могутня зброя. Україна лише тепер прийшла до цього розуміння.
Читайте також: Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії
Анастасія Затворницька наголосила, що «Набої для розстрілу» — це книжка про наші невивчені уроки, головний з яких — наша русофобія досі недостатня. Питання в тому, куди нам рухатися в дослідженні себе, щоб вийти із зачарованого кола й не повторювати помилки попередників.
Віктор Некрасов і Гелій Снєгірьов. Київ, 1974 рік. Фото Володимира Шурубора, з книжки Гелія Снєгірьова «Роман-донос».
Оксана Забужко підкреслила, що для Снєгірьова в 1970-х головне запитання: чому сивочола еліта погоджувалася на участь у цій виставі в Харківському оперному театрі? Проте ми не знаємо, чим їх шантажували, імовірно, тригерячи долею наступного покоління. Філолог, директор Першої української гімназії в Києві Володимир Дурдуківський із жахом визнав: «Я привів своїх вихованців на лаву підсудних». Усе життя вони захищали молодь від царської охранки, а тепер разом стали жертвами нових, небачених досі тортур. Яких психологічних механізмів уживали більшовики, щоб схилити інтелігентів 1930-х до співпраці, можна лише здогадуватися, читаючи спогади дисидентів про 1970-ті й спостерігаючи за діями сучасних росіян.
Тож, на думку Оксани Забужко, звинувачувати репресованих і вцілілих діячів 1930-х недалекоглядно. Вони прийшли на розмову з новою владою, а потрапили в печеру з розбійниками. Вони вірили в діалог, але їх ніхто не попереджав, що жоден діалог неможливий.
Це урок Заходові, що співпраця з режимом, який весь стоїть на праві сили, методом діалогу, торгівлі чи раціоналізації неприпустима. А ці люди були першими, хто стикнувся з більшовицькими методами й ще не знав їхнього справжнього обличчя.
Тож головний урок: ми сьогодні маємо розуміти, що не маємо права програти. Варіантів, що домовимося чи виїдемо, просто нема, ні Україна, ні західноєвропейська цивілізація не має права програти. Інакше нас знищать.
Юрій Шаповал, науковий редактор та автор післямови до нового видання «Набоїв для розстрілу», сформулював головний урок книжки так: щоб змінилась Україна, ми маємо знати, що з нами робив російський більшовизм. Доки ми цього не знаємо, не буде адекватної реакції суспільства й еліти. Таких історій багато, але справа «СВУ» — одна з найпринциповіших, вона заклала сценарій подальшого розвитку подій.
Олександр Зінченко підсумував, що українське суспільство має величезні «академічні заборгованості», послуговуючись освітнім терміном. Мало виголошувати правильні гасла. Треба знати й практикувати історію, здійснювати вчинки, що дають нам змогу тривати як спільноті.