Сергій Грабовський у статті «Завтра була війна?» вже писав про низку аспектів цього конфлікту; хотілося би продовжити і доповнити його міркування, адже про надто серйозну проблему йдеться; якщо «близькосхідний казан», не приведи Боже, вибухне, наслідки неодмінно зачеплять і Україну.
Нагадаю, що аж до сумнозвісної спроби прориву «Флотилії свободи» в сектор Газа, яка закінчилася ексцесом і смертю кількох людей, відносини між Туреччиною та Ізраїлем були дуже позитивними. Але це були відносини зовсім з іншою Туреччиною, світською та орієнтованою на Європу, Туреччиною, політичному житті якої панували ідеали великого реформатора і батька модерної турецької нації генерала Мустафи Кемаля Ататюрка. Ізраїль і Туреччина не лише мали нормальні дипломатичні відносини, а й підтримували контакти у військово-технічній галузі.
Читайте також: Завтра була війна?
Усе зруйнувалося після інциденту в акваторії поблизу сектору Газа. Але не сталося б цього, трапилося б щось інше, річ не у приводі, який завжди знайдеться. Ізраїль не став іншим – іншою стала Туреччина. Нині вона здійснює великий ідеологічний і політичний поворот. Лаїцизм – державне вчення кемалізму – постулював світський, європейський характер розвитку Туреччини. Але концепція, що була основою буття країни протягом 90 років, піддається більш-менш жорсткій ревізії на користь наразі начебто поміркованого ісламізму (такі натяки робив прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган під час поїздки країнами Близького Сходу, ці натяки із захоплення зустріли відомі кола місцевої публіки). Нова для Туреччини ідеологія передбачає, крім усього іншого, єдність з ісламським світом, підтримку палестинців і деякі інші символічні кроки, які важко поєднати з активною турецько-ізраїльською співпрацею.
Сам Ердоган намагався пояснювати в Європі, що він зовсім не є ісламістом, а його Партія справедливості є чимось на кшталт мусульманського аналога європейських християнсько-демократичних партій. Втім, незважаючи на зовнішність британського джентльмена, бездоганну англійську мову та європейську освіту, Ердогана все одно підозрювали в ісламізмі, і не можна сказати, що для цього не було жодних підстав…
Нинішня Туреччина не приховує своїх амбіцій на лідерство в ісламському світі, але вкрай складно буде цього домогтися світській країні. Подібна роль вимагає досить високого рівня релігійного радикалізму, повернення до ісламських цінностей, які свого часу суттєво обмежив Кемаль Ататюрк. Зокрема, мова йде про тотальність ісламу, яка принципово не передбачає секулярності, поділу на світське і релігійне. Між тим, Ататюрк прибрав із повсякденного життя турків мусульманське право – шаріат (яке нині багато в чому вдалося відновити в Чечні Рамзану Кадирову), відокремив релігію від держави (що, мабуть, єдиний такий випадок у мусульманських країнах за винятком території колишнього СРСР та Албанії), перевів писемність з арабської графіки на латинську. Кемалістська Народно-республіканська партія ще на початку становлення сучасної Туреччини чітко визначила свій ідеологічний комплекс, який назвала «шість стріл»: республіканство, націоналізм, народництво, лаїцизм (світська держава), революційність, етатизм (особлива роль держави). Сьогодні ці «шість стріл» переживають випробування на міцність.
Гарантом цих принципів протягом багатьох десятиліть була турецька армія, її вихований у дусі кемалістської ідеології генералітет і офіцерський корпус. Якщо армія бачила загрозу засадам кемалізму, вона, не вагаючись, брала владу в свої руки. Так, наприклад, було 1960 року, коли Товариство ататюркістів на чолі з генералом Гюрселем повалило режим президента Баяра і прем'єра Мендереса, стративши кількох високопоставлених урядових керівників. У березні 1971-го армія відсторонила уряд Деміреля. Але нині вагомість армії у житті Туреччини різко знизилася, і не в останню чергу внаслідок тиску з боку держав Євросоюзу, які вважали антидемократичною значну роль військових у політичних процесах у цій державі. Підсумок такої проведеної на вимогу ЄС «демократизації» ми бачимо перед собою – стрімкий марш Туреччини Ердогана геть від Європи.
Та все ж лідерські устремління Туреччини на Близькому Сході навряд чи мають перспективу. Той же Іран сам бачить себе в цій ролі, природним лідером арабського світу з часів Гамаль Абдель Насера вважають Єгипет (на цю роль претендував і Ірак Саддама Хусейна). Туркам складно бути ватажками арабів, зважаючи на деякі етнічні та історичні упередження. Арабські країни свого часу перебували під владою Османської імперії, що залишило у них не лише приємні спогади. Ми зазвичай схильні сприймати Близький і Середній Схід як щось єдине. Насправді, це аж ніяк не так. Тюркський, арабський та іранський культурні субрегіони вельми відрізняються один від одного, і відносини між ними не завжди були компліментарними. Наприклад, Османська імперія та Іран століттями боролися між собою за регіональну гегемонію. Геополітичні амбіції Ірану і сьогодні дуже насторожують арабські держави Перської затоки й особливо Саудівську Аравію. До цього додається той факт, що Іран – найбільша у світі держава шиїтів, другого напряму в ісламі після ортодоксального сунізму. А для того щоб стати лідером всього ісламського світу, Туреччині доведеться перевершити в радикалізмі багатьох інших ісламістів.
Усі ці обставини – тло, на якому поки, дякувати Богові, повільно розвивається турецько-ізраїльський конфлікт. Як відомо, після загибелі на судні «Флотилія свободи», атакованому ізраїльським спецназом, дев’яти громадян Туреччини, Анкара зажадала в Єрусалима вибачень. Але Ізраїль, висловивши жаль з приводу загибелі далеко не беззбройних людей на судні, вибачатися відмовився, тим паче, що міжнародна комісія підтвердила правомочність його дій. Анкара вислала ізраїльського посла, а прем'єр-міністр Ердоган оголосив план операції «Барбаросса», який зводиться до того, що бойові кораблі турецького флоту перекидаються з Чорного і Мармурового морів до східної частини Середземного, де вони перебуватимуть поблизу територіальних вод Ізраїлю, щоб сприяти черговій «Флотилії свободи» в деблокуванні Газа. Цілком зрозуміло, що це неминуче призведе ВМС Туреччини до зіткнення з ВМС Ізраїлю.
Назва передислокації кораблів (якщо мова йде виключно про неї…) є справжнім подарунком для ізраїльських пропагандистів. Адже серед пенсіонерів Ізраїлю є чимало людей, які свого часу зі зброєю в руках протистояли іншій операції «Барбаросса»… Звичайно, турецькі керівники мають на увазі Хайдреддіна Барбароссу, знаменитого турецького адмірала, який піратствував на славу султану у Середземномор’ї, але у ізраїльтян асоціації будуть зовсім інші.
Войовничі настрої нинішньої влади Туреччини дещо обмежуються тим пікантним фактом, що країна є членом НАТО, а Ізраїль – стратегічним (і не на словах, а на ділі!) союзником такого провідного члена цієї організації, як США. Проте в разі найгіршого розвитку подій Ізраїль опинився б перед найбільшою загрозою за всі роки свого існування. Турецька армія і флот належать до числа кращих не лише на Близькому Сході, а й у Європі. Турецький солдат – патріотичний, сміливий, стійкий і невибагливий в побуті. Турецькі офіцери – професіонали високого рівня, крім відмінної вітчизняної військової підготовки, вони регулярно підвищують свою кваліфікацію в кращих зарубіжних військово-навчальних центрах.
Боєздатність турецької армії на дві голови вище за будь-яку арабську, не кажучи вже про те, що турецькі збройні сили за чисельністю поступаються в Європі лише армії Російської Федерації. Ізраїль також має одну з кращих у світі армій з величезним бойовим досвідом, яка перебуває у постійній готовності. У ізраїльтян потужна військова авіація і відмінні бронетанкові війська, надзвичайно ефективні сили спеціальних операцій, що поза конкуренцією на Близькому Сході, ефективні розвідка і контррозвідка.
Багато важить і патріотизм, оборонна свідомість народу. А ось флот не є сильною стороною ізраїльської оборони. Це усвідомлюють керівники країни, тому нещодавно в Німеччині був придбаний ще один, здається, шостий підводний човен для ізраїльських ВМС. Однак брак у них кораблів класу «фрегат», «есмінець! і вище прирікає їх на оперування виключно в прибережній зоні.
Можливості турецьких збройних сил різко обмежуються масовими репресіями проти офіцерського корпусу країни, здійснюваними владою. Відбуваються регулярні арешти і чистки. Десятки генералів, адміралів і офіцерів опинилися на нарах за звинуваченням у підготовці військового перевороту проти помірних (?) ісламістів. Чи не є нині офіцерський корпус Туреччини так само деморалізованим, як у 1937–1938 роках офіцерський корпус Червоної армії? Саме армія, дітище Мустафи Кемаля, врятувала на початку 20-х років ХХ століття Туреччину від повного розпаду і поділу її території іншими державами. А потім вона ж утримувала Туреччину від сповзання в ісламізм, гарантуючи європейську, світську перспективу. Саме це мав на увазі російський аналітик Андрєй Піонтковскій, коли опублікував статтю з промовистою назвою «Хай живе турецька вояччина!»
Проте, чи не доведеться Ізраїлю мати справу з об'єднаною міццю Туреччини та арабських країн? Такий розвиток подій міг би спричинити як регіональну, так і світову катастрофу, беручи до уваги той факт, що Ізраїль ніколи не заперечував, проте ніколи й не підтверджував наявність у нього ядерної зброї. Ізраїльський фізик Мордехай Вануну, який працював в національному атомному центрі в пустелі Негев, спробував ширше розкрити очі світовій громадськості на всі ці цікаві обставини, але був затриманий ізраїльськими спецслужбами і відправлений на дуже багато років за ґрати.
Зрозуміло, що Ізраїль застосує всі свої можливості самозахисту, якщо буде поставлений на межу знищення. Хотілося б вірити, що буде знайдено мирне вирішення цієї небезпечної кризи, поки ще не пройдена точка неповернення.