Уже двадцять років у Миколаєві безперервно працює підприємство, на якому борошно із зерна місцевих фермерів починає шлях до домівок в Україні та за її межами. Цінність виробників, які співпрацюють із фермерами регіону, останні роки зростає, як і ризики й небезпека, з якими їм доводиться справлятися щодня. Працівники підприємства, які виходили на роботу в день початку повномасштабного вторгнення, у дні, коли російські війська були біля міста, працюють і сьогодні. У 2022 році дві російські ракети знищили склади із зерном та обладнанням. Однак, попри гори каміння та покрученого металу поряд, на території виробництва сьогодні закладають фундамент нових потужностей підприємства.
Підприємство «Агро-Юг-Сервіс» розташоване в Інгульському районі Миколаєва, що на сході міста. У промислово-сірій зоні поміж нещільної забудови височіє, виблискуючи, зерновий елеватор, побудований на початку 2022 року. Про нього розповідає головний інженер Єгор Удовіченко, перекрикуючи гул техніки й відвертаючи голову від холодного вітру, який закручував під ногами гірки зернових висівок. Єгор працює тут з 2016 року. На питання, як справлявся з приходом війни, відповідає, що для нього це не вперше — до Миколаєва Єгор Володимирович переїхав з Горлівки на Донеччині. Нині він працює над адаптацією всього виробництва до складних умов вимкнень електрики.
Підприємство залежить від електроенергії міста. Ракетні атаки росіян часто спричиняють в Миколаєві блекаути, які тривають понад добу. Щоб продовжувати роботу хоча б частково, треба нарощувати власну генерацію енергії. Якщо піднятися на риштування біля контейнерів зерна, можна побачити сонячні панелі, якими покриті майже всі дахи підприємства. Як пояснює інженер, сонячними літніми днями вони можуть генерувати 60 % потреб виробництва. Установити сонячні панелі планували ще до повномасштабного вторгнення, але з фінансовими втратами перших місяців упоратися із цим було нереально. Допомогу надав фонд USAID АГРО, грант якого передбачав модернізацію виробництва й нарощування власної генерації енергії.
Сонячні літні дні закінчилися, але не блекаути. Додатковим джерелом електрики став генератор, який надала Продовольча та сільськогосподарська організація ООН. Але навіть об’єднаних зусиль наявних генераторів і сонячних панелей недостатньо. Обладнання для помелу зерна споживає більше енергії, ніж можна згенерувати. Генератори потужністю понад 600 кВт підприємство самотужки поки що не може купити. Перебої з енергією змушують зупинити виготовлення макаронних виробів, адже від раптової тривалої зупинки обладнання партія сировини стає непридатною.
Єгор веде показати те саме обладнання, яке споживає так багато енергії. Хоча знайти його можна й самому. Треба просто йти за товстими, вгодованими на зерні горобцями на гул машинерії. Саме тут обробляють зерно, яке пройшло нелегкий шлях з недавно розмінованих полів Миколаївщини. Чому цьому підприємству вигідно працювати з дрібними фермерами? Пояснює заступник директора з питань маркетингу Дмитро Гавриляк: «Ми намагаємося зараз працювати на якість. З борошна звичайного ми переходимо на борошно з твердих сортів пшениці. Дрібні фермери нам більш привабливі тому, що вони можуть приділити більше уваги культурі, яку ми просимо».
На внутрішньому ринку України попит на борошно впав. Причина проста: у країні менше людей. Це змушує продавців борошна видозмінювати виробництво. Тверді сорти пшениці здобувають популярність серед аграріїв завдяки високій рентабельності та стійкості до посухи. Зерно цих сортів має більший попит на ринку через високий вміст клейковини, що робить його ідеальним для виробництва макаронів, тіста й іншої якісної продукції.
Це відкриває більше можливостей реалізації не сировини, а продуктів з доданою вартістю, що дасть вищий прибуток, особливо з огляду на температурні рекорди минулого літа.
«Ми не просто кажемо: “Посадіть тверду пшеницю — і буде вам щастя”. Ми кажемо: “Вам треба посадити тверду пшеницю, правильно обробити, внести добрива, саме ті, які ми рекомендуємо”. Після цього радимо, який посівний матеріал краще використовувати. Пшениця твердих сортів може бути яра й озима, знову-таки ми рекомендуємо озиму пшеницю, адже вона краще родить на півдні».
Дмитро пояснює, що великим аграріям, які працюють на експорт, не вигідно йти на ризики й пробувати нові сорти зерна — надійніше засіяти те, що гарантовано можна буде продати за стабільною ціною. Але для дрібних фермерів Миколаївщини співпраця з місцевими підприємствами — можливість продавати товар дорожче й економити на логістиці. Крім цього, Дмитро згадує, що з командою намагається створити колектив фермерів, які могли б вільно обмінюватися досвідом і краще розуміти, як реагують нові культури на український клімат.
«У нас є вибір: у країні може бути кілька гігантів-аграріїв або тисячі успішних фермерств, які зацікавлені в модернізації бізнесу. Держава має сприяти торгівлі на внутрішньому ринку, адже ми можемо ефективно виробляти те, що зараз імпортуємо, наприклад макаронні вироби», — каже директор підприємства Аліхан Малачієв, пояснюючи, чому хоче працювати саме з місцевими аграріями.
Борошно з твердих сортів пшениці підприємство постачає в Німеччину, Польщу, країни Сходу.
Про долю цінного устаткування й техніки керівники бізнесу задумувалися навесні 2022 року, коли буденність Миколаєва була тривожною, а майбутнє — невідомим. Дмитро згадує, що в ті нелегкі часи, коли на роботу виходили 15–20 % персоналу, команда готувалася до найгіршого.
«Ми були тоді в дуже складному становищі, саме у військовому розумінні. Миколаїв обстрілювали росіяни безпосередньо з артилерії, з мінометів зокрема. Була неілюзорна можливість, що Миколаїв опиниться або в оточенні, або в окупації.
Ми не хотіли залишати нічого ворогу, тому планували виробити все до останньої краплі. І якби ми розуміли, що ситуація розвинеться так, що ходитимуть війська ворога, ми планували зламати обладнання. Зламати так, щоб його неможливо було вже відремонтувати».
Зі складів, заставлених упаковками й мішками з борошном, ми йдемо до цеху, у якому випікають печиво. З холодного грудневого ранку опиняємося в теплому приміщенні, повному солодкого, пряного запаху. Головна в цеху, Лариса Василівна, проводить нас поміж конвеєрів, на яких їздять свіжоспечені солодощі різних форм і смаків. Із шоколадом, вівсяне, з пряженим молоком — печиво подорожуватиме далеко поза межі Миколаєва, а деякі коробки вже замовили ЗСУ для військовиків. Роботи досить, працівники тут на зміні інколи більше ніж десять годин на день.
Лариса залишилася жити й працювати в Миколаєві після початку повномасштабного вторгнення, однак приблизно 60 % кваліфікованих кадрів підприємство втратило. Досвідчених працівників не вистачає більше, ніж стабільної електроенергії. Люди переїхали в безпечніші міста України, за кордон або стали до лав ЗСУ. Нині більшість працівників недостатньо досвідчені, щоб повернути виробництво до показників початку 2022 року. Однак є історії людей, які повернулися до Миколаєва з-за кордону. Дмитро розповідає про колегу, яка вже пів року як повернулася з теплої Сардинії та знову працює на підприємстві. Приблизно 10 % працівників — внутрішньо переселені особи, які знайшли в Миколаєві стабільну платню.
Люди переїжджають з міст, яким підприємство надсилає гуманітарну допомогу, зокрема громадам Куцуруба, Вознесенська, Первомайська. Після початку повномасштабного вторгнення директор відкрив фонд для гуманітарної допомоги постраждалим від воєнних дій.
Дмитро каже, що тепер майже зникли донації у фонд з-за кордону, тому покладатися знову треба на власні сили: «Наш регіон дедалі менш привабливий для допомоги. Наприклад, є місто Очаків, яке постійно під обстрілами. Усі про це знають, воно досі під обстрілами — ситуація погана. Туди ще привезуть гуманітарну допомогу. А поряд є Куцурубська громада, буквально за кілька кілометрів. Ми веземо допомогу туди, бо розуміємо, що крім нас ніхто не привезе. Часто допомога не дійде туди, куди треба».
З теплого цеху ми йдемо до складів, зруйнованих улітку 2022 року. Поруч із промисловим Інгулецьким районом простягається траса М14, якою російська армія рухалася в обхід Миколаєва. Усе місто, а східні райони особливо, обстрілювали ракетами, артилерією та мінометами. 17 липня 2022 року склад, у якому зберігали зерно й обладнання, знищили дві російські ракети. На щастя, атака була вночі, на території складу ніхто не загинув. Вогонь знищив понад 150 тонн пшениці та зруйнував будівлю складу. Загальні збитки оцінюють у понад 28 мільйонів гривень. Від наслідків літа 2022 року підприємство досі оговтується, на місці складу обвуглені залишки стін і купи каміння.
Підприємств, схожих на миколаївський «Агро-Юг-Сервіс», небагато в Україні. Не всі виробники шукають партнерів серед дрібних фермерів і заохочують їх спробувати нові культури зернових та модерні методики їх вирощування. Для аграріїв Миколаївщини цінний близький замовник, якому можна продавати товар за ціною, вищою, ніж середня на ринку. Водночас для жителів важливе локальне підприємство, яке підтримує громаду. Ланцюжок, що з’єднує людей регіону біля зони бойових дій, руйнують атаки росіян на інфраструктуру. Щоб подолати наслідки цих атак, місцевим досі доводиться великою мірою покладатися на допомогу волонтерських організацій.
У Миколаєві легко побачити руїни будинків, які застигли в часі. Однак, якщо зупинитися на хвилину біля руйновища зернового складу в Інгулецькому районі, можна почути легкий солодкий запах свіжого печива.
Текст написано в межах суспільно орієнтованого навчання Школи журналістики та комунікацій УКУ