Від солідарності до демократії

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Саме це польське слово використовує Адам Міхнік, один із тих діячів, хто свого часу прискорив кінець холодної війни, щоб описати стан справ у Польщі через 20 років після падіння Берлінського муру.

«Фантастично! Фантастично! Польща не мала подібного двадцятиліття за всі 400, 300 останніх років своєї історії. Ми на боці Заходу. Ми суверенні. Ми маємо всі можливі громадянські права. Демократичні вибори. Відкриті кордони. Жодної цензури. Це просто фантастичні зміни».

Міхнік походить із комуністичного істеблішменту. Його батько, польський єврей, був лідером нелегальної довоєнної Комуністичної партії. У підлітковому віці пан Міхнік брав участь у дискусійних клубах лівих, як-от: «Викривлене коло», «Шукачі протиріч». Свято вірячи в комуністичні ідеї, він хотів реформувати комунізм. У 18 років його вперше заарештували за написання листа протесту до уряду. 1968-го на рік запроторили до в’язниці за організацію студентських протестів у Варшаві.

Такий життєвий досвід зробив цього поляка опозиціонером. Наступні два десятиліття він працював із самвидавом, захищав права робітників, а згодом брав участь у керівництві «Солідарністю» від самого її створення в 1980 році. Ця профспілка поступово переросла в загальнонаціональний рух.

За ці зазіхання на комуністичну систему до 1989 року його кидали за ґрати так часто, що він утратив лік усім тим затриманням і ув’язненням. Але від 1989 року для нього настали добрі часи. Створив найбільше газетне видавництво в Центральній Європі – Gazeta Wyborcza. Він газету й очолює. Його статті та публічні виступи зробили видання впливовим не лише в Польщі, а й за кордоном.

Вдягнений у вільну коричневу сорочку, у квартирі давнього друга на Манхеттені, у свої 63 роки Адам Міхнік виглядає як такий собі вічний почесний дисидент. Наближається північ, коли він запалює першу цигарку й просить філіжанку кави й склянку віскі, щоб збадьоритися. Вчора польський дисидент також допізна розважався в ресторані з давніми друзями, яких він ласкаво називає «Антикомуністичним інтернаціоналом».

Висловлюючи вкрай позитивну оцінку берлінської спадщини, він чудово розуміє, що не всі вважають її такою «фантастичною». Багато поляків скаржаться на те, що Адам Міхнік, як й інші керівники «Солідарності», вже в нову добу допустив стару комуністичну верхівку до політики й економіки, що, зрештою, породило хабарництво серед можновладців і гіркоту розчарування в суспільстві. «Ми нормальна країна з нормальними проблемами – нормальною корупцією, нормальними скандалами», – захищає себе Міхнік.

У Східній Європі глобальна криза озлобила людей проти вільного ринку й демократії. У таких країнах, як, приміром, Румунія, відроджуються націоналістичні партії. Інші, як Білорусь та Азербайджан, збочили зі шляху демократизації або ж узагалі ніколи на нього не ставали. У деяких, як-от в Україні, становище хитке.

 

Тріумф ліберальної демократії в 1989 році, з якого почалися розмови про «кінець історії», більше не видається аж таким остаточним і переконливим. Авторитарні режими від Росії та Венесуели до Китаю та Ірану почуваються достатньо впевнено, щоб уже сьогодні кидати виклик Заходу.

Маючи історичну освіту, пан Міхнік не плекає ілюзій щодо невідворотності чи неможливості будь-чого. Він каже про те, що центральноєвропейських демократів могли б придушити так само, як китайських студентів на площі Тяньаньмень того самого року, коли впав Берлінський мур. Хто може сьогодні стверджувати, що західний лібералізм пануватиме і в майбутньому? Навіть щодо Польщі, країни – члена ЄС і НАТО, він має сумніви: «Ми рухаємося у правильному напрямку, але вузьким шляхом. Один хибний крок – і ми станемо Росією».

Якщо ми говоримо про кліше «повернення історії», то небезпека, яку воно несе, не в другому пришесті комунізму, а в поверненні авторитаризму. Росія – найгірший «учень» у регіоні, що своєю поведінкою викликає справжню тривогу. В хаотичні 1990-ті вона пізнала, що таке громадянська свобода. Пізніше, за Владіміра Путіна, полковника КДБ, який прийшов до влади в 2000 році, країна відкотилася назад. Політичні свободи було знищено, верховенство права розчавлено. Їм на зміну прийшли агресивний націоналізм, «суверенна демократія» та обіцянки навести порядок. Натомість націо­нальну економіку роздерибанили зажерлива держава та привілейовані олігархи.

Так само, як свого часу СРСР і царька Росія, новий неліберальний Путіністан становить загрозу для тих, хто опинився на його геополітичній периферії: путінська Росія виступила збройно проти Грузії та Чечні, вдалася до газового шантажу України та інших країн, розташованих далі на захід. Розвиток путінізму засвідчив, як легко можна примусити незміцніле суспільство, якому бракує досвіду демократії й лібералізму, відмовитися від свободи в обмін на примарну стабільність.

Пана Міхніка хвилює також те, що «внутрішній Путін» може засісти у свідомості багатьох європейських лідерів по обидва боки старої залізної завіси. Для нього прикладом такого політика є італійський прем’єр-міністр Сільвіо Берлусконі, до речі, найбагатша людина у своїй країні. Ігноруючи звинувачення в корупції та будучи власником ЗМІ, Берлусконі, за словами польського дисидента, уособлює небезпеку «правового нігілізму».

Водночас націоналістично налаштовані політики вимагають відокремити Корсику від Франції, Країну басків від Іспанії, Північну Ірландію від Великої Британії, знищуючи своїми терористичними методами можливість вільного вибору як таку. «Націоналізм – це завжди небезпека для демократії», – каже Адам Міхнік.

Тому треба постійно стояти на варті демократії, вважає він. Це і є відповідь на подібні загрози. «Демократія – це щоденний плебісцит. Кожного дня ми вирішуємо, чи хочемо жити в демократії, чи ні. Чи будемо її захищати, чи ні». Щойно Польща стала на шлях демократичного розвитку, Адам Міхнік не втомлювався повторювати, що безлад кращий за позірну досконалість, хаотична свобода в правовій державі краща за вправну сильну руку лідера-популіста, який нехтує законом.

 

Як і чеський екс-президент Вацлав Гавел, Адам Міхнік хотів, щоб вільна та об’єднана Європа займалася конституціями та інституціями й залишила будь-які мрії про утопії, що на практиці не­ухильно ведуть до тоталітаризму. Ця позиція унаочнилася ще в його славнозвісному «Листі з Гданської в’язниці», написаному після того, як Войцех Ярузельський, голова польського уряду, ув’язнив його, Леха Валенсу й ще сотні інших лідерів профспілки. «Солідарність» ніколи не пропонувала бачення ідеального суспільства, – писав пан Міхнік. – Вона хотіла жити сама й давати жити іншим. Її ідеали ближчі до ідеалів Американської революції, ніж Французької».

Вступ десяти колишніх сателітів Радянського Союзу до Європейського Союзу впродовж останнього десятиріччя він розглядає як гарантію справдження своїх мрій. Звісно, дехто сприймає Євросоюз лише як недемократичну бюрократію. Але для Адама Міхніка він є насамперед способом протидіяти повзучому авторитаризмові: «Чому я такий євроентузіаст? Бо знаю, що це якір і символ демократії. Хто виступає проти ЄС у Центральній та Східній Європі? Вороги демократії, авторитарні уряди. Чому? Фундаментальна ідея путінізму – «су­веренна демократія» – означає ли­ше те, що я можу ув’язнювати своїх ворогів. І жоден Брюссель не має права мені вказувати, що я маю робити, а що ні».

Однак польський дисидент відмежовується від детерміністського погляду на Росію. Він усе ж таки є вихідцем із лівого табору. В країні, що часто асоціюється з глибоко вкоріненою русофобією, Адам Міхнік – біла ґава. Хоча російська ідентичність послідовно незахідна, на його думку, вона може змінюватися: «Росія ніколи не змириться з тим, що впродовж наступних 50 років повинна сама про себе піклуватися, модернізуватися, демократизуватися. Вона завжди була переконана, що має грати роль глобальної імперії». Тому путінський режим сприймає Захід як стратегічного опонента. Він бачить загрози з боку Америки скрізь. «Я називаю це детективним матеріалізмом – не діалектичним, але саме детективним, – сміється пан Адам. – Вони схожі на Шерлока Холмса в своєму постійному пошукові того, хто й що зробив їм поганого».

Чи може Росія рухатися в напрямку до політичної відкритості? Його відповідь така: «Росії загрожують не ліберальні Європа та Америка. Реальні загрози – з боку неліберального ісламу та неліберального Китаю. Росія має змінитися. Інакше просто не може бути. Ви маєте бути терплячими».

Пан Міхнік, здається, не висловлюється відверто про ще одну загрозу – загрозу для Польщі та регіону – про ступінь готовності Заходу відповісти на такі виклики. Російські газові інтриги та «перезавантаження» відносин із США за ініціативою адміністрації Оба­ми не надто обнадійливі. 17 вересня – сумна дата в історії Польщі, день, коли СРСР напав на країну відповідно до пакту Ріббентропа–Молотова, – США відмовилися від планів розмістити елементи системи ПРО на території Польщі й Чехії. І зроблено це було на знак пошани до пана Путіна.

Те, що рішення було анонсоване в такий час, є «скандальним» та «ідіотичним», каже Адам Міхнік. Однак тут же зауважує, мовляв, більшість поляків не сумуватимуть за тим протиракетним щитом. Також він вважає, що «Обама й Америка – це найкращий шанс, який світ має сьогодні».

Я вкотре наполягаю на тому, щоб пан Міхнік сказав, що він думає з приводу моральної стійкості Заходу, того Заходу, який так часто зраджував його регіон, починаючи з Ялти 1945 року. Він відповідає дещо роздратовано: «Я поляк. Польська історія – це постійне самовикопування з-під камінних завалів. Це у мене в генах. З одного боку, ви маєте рацію, що погляд Заходу часто наївний та надто оптимістичний. Але ваша точка зору водночас є маніхейською. Путін – не Сталін. Він інший. Сприймання його як другого Сталіна суперечить здоровому глуздові й свідчить про нерозуміння того, що там відбувається».

Хоча демократична революція в Польщі пройшла безкровно, «покоління 89-го було не проти використати силу в ім’я свободи». В «Листі з Гданської в’язниці» пан Міхнік пише: «Пацифізм як масовий рух прагне уникнути страждання; пацифісти часто кажуть, що жодна мета не варта того, аби за неї вмирали чи страждали. Етика «Солідарності» пропонує протилежну настанову – є така мета, яка варта того, щоб за неї страждали та вмирали».

Адам Міхнік, Вацлав Гавел, як і інші колишні дисиденти, схвалили вторгнення до Іраку. «Я не шкодую про це, – каже пан Адам, критикуючи, однак, методи, якими та війна велася. – Якщо є конфлікт між США та злочинним, варварським, кривавим тоталітарним режимом, підтримати Америку, яку я сам закликав стати на захист прав людини, – це мій обов’язок».

Сьогодні, коли Захід намагається вплинути на Іран і приборкати його ядерні амбіції, пан Міхнік посилається на той підхід до польської проблематики, який продемонстрував Рональд Рейган. Коли 1981 року в Польщі був запроваджений військовий стан, США відкрито стали на бік польського народу супроти комуністичного режиму.

«Треба м’яко підтримувати помірковані сили в Ірані на противагу цьому ісламістові-мао­їс­тові Ахмадінежаду, – вважає він. – Для них важливо бачити в Америці друга. Це спрацювало в Польщі. Сьогодні в світі немає більш проамериканської країни, ніж Польща». Силове придушення демократичних протестів в Ірані в червні цього року, додає Міхнік, свідчить про те, що «історія вже дихає в спини аятолам».

Кінець комунізму приніс свободу, а разом із нею – сум’яття. І «Солідарність» як рух, і загальнонаціональна солідарність швидко розпалися. 1990 року пан Міхнік особисто відійшов від Леха Валенси й, шокувавши правих політиків, потоваришував із генералом Ярузельським та іншими відомими комуністами. Демократія в Польщі безладніша, ніж у більшості інших країн, на думку мого співрозмовника. Він визначає національний характер як «ра­дикальний, максималістський». Скан­дали в політиці є численними, часто їх важко пояснити.

Саме Адам Міхнік очолив табір прихильників компромісу та взаємопримирення як принципів, на які має спиратися оновлене польське суспільство. Він каже, що не зносить жаги помсти колишнім лідерам. Таємні дані колишніх спецслужб використовували, щоб дискредитувати та усунути з політики нібито колишніх «колаборантів».

Генерал Ярузельський, який дозволив упасти першому камінцю в доміно соцтабору, багато років боровся проти переслідувань за свої колишні гріхи. Пан Міхнік, незважаючи навіть на те, що свого часу генерал кинув його до в’язниці, назвав Войцеха Ярузельського «Горбачовим Польщі» та засудив його переслідування.

З іншого боку, звучить такий аргумент, що демократія має залишити простір для справедливості й відповідальності. Опоненти Міхніка кажуть, що Польща повинна остаточно розібратися зі своїм минулим, аби оновити своє сьогодення й з чистим серцем рухатися в майбутнє.

«Coś za coś» можна перекласти, як «ти мені – я тобі». Політика – це мистецтво здійснення того, що реально можна здійснити», – каже він та зауважує, що польська революція – продукт переговорів. «Ми заприсяглися, що спробуємо зробити це цивілізовано», – констатує Міхнік, один із учасників Круглого столу 1989 року, який розчистив шлях для вільних виборів до польського парламенту.

«Ми маємо змінити Польщу, ми маємо змінити її звички. Не припустимо, щоб переможець кидав опонентів за ґрати. Це методи більшовиків. Митці, коломністи, студенти – вони можуть зводити рахунки з минулим. Але не політики, – переконаний Адам Міхнік. – Коли політика входить до зали судових засідань, справедливість залишає її через інші двері».

 Copyright© 2009 Dow Jones&Company, Inc