Щоб побачити Антоничеві місця, озбройтеся не лише бажанням, а й польською візою. І будьте готові до того, що в цих краях українською промовляють лише пам’ятники на цвинтарях.
Новиця: оптимістичні мандри Лемківщиною
Горлицький повіт, де народився український поет Богдан-Ігор Антонич, є серцем і сьогодні живої Лемківщини. Підтверджує це як офіційна статистика, згідно з якою тут проживає близько 1,6 тис. лемків, так і сама активність громади. На Горличчині, а саме в Ждині, відбуваються щороку «Лемківські ватри». Туди з’їжджаються тисячі людей і з так званого Заходу (тобто територій, куди було депортовано українців під час акції «Вісла» у 1947-му), і з України (куди перші лемки-переселенці потрапили вже 1940-го, але більшість їх опинилася там, переважно також під примусом, у 1944–1946 роках). Окрім того, майже в усіх селах південніше Горлиць є діючі церкви. Хоча це, звісно, лише тінь минулого: у 1930-х роках у Горлицькому повіті, який мав приблизно такі самі межі, проживало не менш ніж 25 тис. лемків.
Одним із острівців колишньої Лемківщини є рідна Антоничева Новиця. Як і кожне лемківське село, вона видовжена понад потоком, бо лише у вирізьблених водою долинах знаходилося місце, щоб побудувати хатини для життя й храм, щоб молитися Всевишньому.
У кільканадцяти новицьких хижах і нині мешкають лемки, які повернулися в 1950-х та пізніше; у парафіяльній церкві Св. Параскевії відправляються греко-католицькі богослужіння. Ця святиня –
у центрі села, а на початку його – невелика церковка Успіння Богородиці. Саме біля неї стояв будинок пароха, де народився Богдан Антонич. Нині на цьому місці є пам’ятний знак із погруддям поета 
(фото 1).
Самі Горлиці – це вже польське місто, і лемки, села яких простягалися вузькою вервицею в гірських долинах, колись приїжджали сюди хіба що на ярмарки. Зараз по-іншому: саме тут міститься штаб-квартира Об’єднання лемків (асоційованого члена Об’єднання українців у Польщі), а від 2009 року діє ще й створений ним Центр культури імені Богдана-Ігоря Антонича. Антоничівський куточок є також у місцевому музеї Польського туристично-краєзнавчого товариства.
Своє походження з Горлицького повіту поет підкреслював часто, хоча провів тут лише найперші роки життя, до того ж із перервою, адже в 1910-му отець Василь, його батько, дістав призначення до села Павлокома над Сяном. Однак наступного року священик знову правив служби під Горлицями, у селі Мацина-Велика, щоб незабаром укотре переселитись у Сяноцький повіт, спочатку до Липовця (1913), пізніше до Яселя (1918) й нарешті до Волиці (1919). Мешканці останньої, як і Павлокоми, – це вже не лемки, а надсянські «долиняни». Отже, український поет провів на Лемківщині, може, сім-вісім років життя, якщо виключити кілька епізодів виїзду, пов’язаних із фронтовими боями 1914–1915 років, дуже спустошливими для цього краю, та з українсько-польською війною за Галичину 1918–1919-го, коли родина Антоничів опинялася тимчасово у Відні та словацьких Михайлівцях.
Сянок і Чертеж: витоки бАтьківського роду
Щоб пізнати батьківські корені Богдана-Ігоря Антонича, треба зупинитися в Сяноку (фото 2). Нині це повітове місто в Підкарпатському воєводстві Республіки Польща, але завдяки історичному музеєві, що діє в колишньому замку, можна зазирнути в його давньоукраїнське минуле. Музей відомий передусім величезною колекцією українських ікон (найстарші з XV століття), що зібрані з церков, які після 1944–1947-го втратили своїх парафіян і опікунів. Хоча експозиція має загальну назву «Церковне мистецтво XII – ХХ століть», адже завдяки археологам земля «повернула» численні артефакти княжої доби, зокрема й нагрудні хрести-енколпіони та свинцеві печатки руських князів із зображеннями їхніх святих покровителів.
Отже, українство тут не лише справа минулого, бо ж поряд із цитаделлю стоїть діюча (від 1780-х) церква Св. Трійці, яка нині є соборним храмом православної Перемисько-Новосанчівської єпархії. Очолює її лемко, владика Адам (Дубець). Є тут і греко-католицька парафія у колишньому селі Дубрівка-Руська, яке нині вже у межах міста. За даними перепису, проведеного у 2002 році, в Сяноцькому повіті проживає не менше тисячі українців.
Поза центром, уже по той бік Сяну, є ще один музей – народного будівництва (просто неба), де представлено зразки церковної та житлової архітектури кількох українських етнографічних груп, адже колишня Сяноцька земля, одна із п’яти в Руському воєводстві, була місцем сусідування бойків, лемків та надсянських «долинян».
А ще цей музей має свою колекцію ікон.
Як за княжої доби, так і за новітньої, коли в середині ХІХ століття почалося українське національне відродження, Сянок поступався Перемишлеві, проте разом зі своїми околицями він міцно вписався в історію: і місцеву, «галицьку», і всеукраїнську. Тут, у родині протопопа Василя народився книжник Михайло, співтворець Пересопницького Євангелія, на якому присягають українські президенти, а в селі Явірник-Руський свій земний шлях почав Михайло Вербицький, автор музики Державного Гімну. Він теж провів більшість свого життя над Сяном – у Перемишлі та Млинах, де був парохом. Це село край шляху Львів – Яворів – Радимно – Ярослав. Отже, якщо оберете дорогу через КПП Краковець – Корчова, можете відвідати його могилу поруч із церквою XVII століття, в якій отець Михайло служив. Саме на тамтешній парафії на початку 1860-х він написав музику до вірша про невмирущість України.
Цю надсянську землю орали предки Богдана-Ігоря по батьківській лінії. Їх пам’ятає село Чертеж, яке розкинулося біля самого Сянока. Нині тут живуть поляки, але про українське минуле нагадує Преображенська церква XVIII століття (фото 3). Саме біля неї, а отже, на почесному місці, похоронений дід поета Антін Кіт (помер 1890-го у відносно молодому віці, 44 роки). Для селянина прізвище Кіт було типовим, тим більше за жінку він узяв собі Євдокію Гуску (її могила вже за церковною огорожею, на сільському цвинтарі). Але коли син подружжя Котів Василь став у 1906-му священиком, а до того одружився з родовитою попівною, довелося відректися від родового наймення, яке не звучало достатньо поважно для священика. Молодий ієрей, майбутній тато поета, однак, назвав себе не Котовичем чи Котовським, а від батькового імені – Антоничем.
До цих місць Василь Антонич повернувся 1919 року, коли оселився з родиною на парафії в надсянській Волиці. Так він учинив, бо звідтіля було рукою подати до Сянока. У місті була гімназія, де наступного року розпочав навчання його син. Тут Богдан-Ігор продовжив і свою українську освіту, початок якій поклали вірші Шевченка, що їх із пам’яті читала нянька. Штудіював національну спадщину як за гімназійною партою, так і згодом удома. Зрештою, в Сяноку навчання української мови та літератури також мало великою мірою приватний характер. Хоча в класичній гімназії імені Королеви Софії українці становили тоді близько 20% учнів, вони могли розраховувати лише на дві години рідної мови щотижня, адже всі предмети викладали їм польською. Однак учитель української Володимир Чайківський запрошував здібніших учнів до себе додому, давав читати зі своєї досить багатої бібліотеки українські книжки, а відтак влаштовував обговорення прочитаного.
Одним із цих напівприватних учнів Чайківського був Богдан Антонич, який, за словами одного з тодішніх гімназистів, «розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом, і в ці 1923–1925 роки читав дуже багато. У ті роки почав писати свої перші вірші, але мені не доводилося їх читати, він нерадо їх показував».
Отже, «Антонич з-за Горлиць» (так згодом назвав він себе на сторінках літературної преси), прибувши 1928-го до Львова, був хоч і початківцем, та вже поетом. А Богданова наречена Ольга Олійник у статті-спогаді зауважувала, що мистецтво слова не було єдиним, яким він володів у моменті вибору творчого шляху, адже мав обдарування ще й у царині музики та малярства: «Тому на початку студій Львівського університету Антонич вагався. Не міг рішитися, чому має посвятитися: музиці чи малярству? І вибрав… поезію».