Без тіні сумніву можна припустити, що це явище відображало значно ширшу тенденцію, загалом характерну для колишніх радянських республік.
Ґавеліс підозрював, що поспішне відкриття університету майже в кожному містечку невеликої і порівняно бідної країни неодмінно призведе до небезпечного знецінення стандартів якості університетської освіти, поглиблюючи вже й без того велику прірву між Східною та Західною Європою. Письменник не був прихильником культу «чистих спеціалістів», але боявся домінування агресивних посередностей із їхньою здатністю заглушити ввічливих і спокійних професіоналів, освічених людей, які думають двічі, перш ніж сказати чи зробити. І страх цей був небезпідставним.
Те, що сталося на пострадянському політичному терені, можна назвати революцією дилетантів. Люди, які мали утворити «стару нову» управлінську, політичну, культурну і ділову еліти, прийшли або з Компартії, або з комсомолу, хоча у Східній Європі це й намагалися приховати. Насправді вони мали більше соціального капіталу і зв’язків, ніж усі інші сегменти посткомуністичного суспільства разом узяті.
Слово «дилетант» не завжди має негативне значення. Згадайте Томазо Джованні Альбіноні, видатного композитора доби бароко, який наважився називати себе венеціанським дилетантом. Однак Ґавеліс однозначно мав на увазі інше. У лабіринті перекладу губиться одна тонка деталь: мовчазна незалежність і здатність вчених людей творити – така собі slow food, «неспішна їжа» соціального життя та культури, яка допускає і сприяє появі важливого, як-от публікаціям оригінальних книжок, дискусіям, спрямованим на формування громадянського суспільства, а також народженню політичних ідей.
На жаль, ми зовсім далекі від «неспішної їжі» для думки: навпаки, втекли від радянських політичного кітчу та ідеологічної тиранії, але тепер відчайдушно намагаємося зрівнятися з junk food («нездоровою їжею») західноєвропейської науки. Почали тамувати голод харчами, які тільки віддаляють нас від того, чим раніше була західна ліберальна освіта, а не наближають.
Після 1990 року в Східній Європі почалися безпрецедентні блискавичні економічні, соціальні та політичні зміни, які не давали змоги зупинитися і подумати. Будучи лабораторією найстрімкіших змін за всю сучасну історію, Східна Європа почала втрачати здатність повільно думати і реагувати.
Потреба негайної дії або блискавичної реакції на екстрені сигнали й виклики радикальної трансформації не залишила місця незалежним інтелектуалам, яким довелося вибирати між роллю нових придворних ораторів та піарників, що обслуговують політичний істеблішмент, і тим, щоб бути на маргінесі міжнародного наукового життя.
Насправді був ще один варіант: східноєвропейський інтелектуал міг стати «бідним родичем» своїх західноєвропейських колег, як влучно описав Ернест Ґеллнер в одному з есе, опублікованих посмертно, приреченим на постійну або тимчасову міграцію по цілому світу без шансу на те, щоб його заслуги й творчі досягнення десь закріпилися, і без надії на якусь стабільність.
«Мандрівний науковець», «вчений-кочівник» або, як політкоректно називають їх американці, «незалежний вчений» (чи неприкаяний, якщо згадувати черговий орвелівський перл із новітнього бюрократичного жаргону черствого сучасного світу) – за всіма цими фразами ховається екзистенціальна та інтелектуальна безпритульність мислителів зі Східної та Центральної Європи.
У Литві діє понад 20 вишів, а в Україні – сотні, якщо не тисячі. Як і більшість країн ЄС, Литва нині переживає нові управлінські експерименти, які офіційно називають істотними структурними реформами, намагаючись зменшити кількість університетів (і я зовсім не проти) через злиття або перетворення (на жаль!) їх на напівкомерційні установи на кшталт компаній, пріоритетною метою яких будуть якість послуг та ефективність, а не оригінальна і глибинна науково-дослідна робота та викладання найвищого рівня.
Однак такі беззмістовні експерименти небезвинні. Ми стоїмо перед серйозною і дуже реальною загрозою зникнення університетів, які стали фундаментом європейської культури, та інституту, який пережив не один стан і форму уряду.
Східноєвропейські інтелектуали зробили все, що могли, намагаючись втекти від принизливих наслідків революції дилетантів. Але врешті опинилися в окопах і на барикадах нової управлінської революції в науковому світі. Ось така гегелівська іронія, на яку варто звернути увагу Україні, доки не пізно.