Традиційно російська присутність на Кавказі базувалася на нацьковуванні одних народів на інші. Насамперед це виражалося у підігріванні до певної міри об’єктивних суперечок між вірменами й азербайджанцями, грузинами та гірськими народами Північного Кавказу. Сутички між ними виникали як на релігійному, так і історичному ґрунті. А основою їх консервування зазвичай був змішаний етнічний склад конфліктних територій.
Проживання чисельної грузинської спільноти на територіях Абхазії чи Південної Осетії, азербайджанців у Карабаху, вірмен у Нахічевані та великих містах Азербайджану спричиняло невизначеність державної належності цих територій, провокувало нові й нові сутички, змушувало кавказькі народи шукати союзників за межами регіону задля здобуття, так би мовити, перемоги над своїми сусідами.
Кожна така «перемога» швидко перетворювалася на піррову, оскільки після неї на Кавказ приходили хижаки, які мали за мету виключно приєднання нових територій. Так діяли Османська імперія та Персія (Іран) у Середньовіччі. Так само чинила Російська імперія у Новий час. Використання внутрішніх сутичок між окремими народами полегшило їй завоювання Кавказу у ХVІІІ–ХІХ століттях. Воно ж сприяло імперії, за часів радянщини, у подоланні національно-визвольного руху кавказьких народів у 1918–1921 роках.
Дещо з історії
Згадаймо історію. 1918 року на Кавказі утворилися чотири незалежних держави: Грузія, Вірменія, Азербайджан та Федеративна Республіка кавказьких горців. Ідея створення на їх основі Кавказької Конфедерації задля відсічі російської агресії швидко розвіялася. Вірменія та Азербайджан від часу проголошення незалежності опинились у стані війни між собою, що супроводжувалась етнічними чистками. Водночас посилювалася конфронтація між Грузією та Федеративною Республікою кавказьких горців.
До складу останньої входили сучасні російські північнокавказькі, з дозволу сказати, «автономії»: Чечня, Інгушетія, Північна Осетія, Дагестан, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, а також Абхазія. Саме остання, у рівнинних районах проживали майже виключно грузини (свани та мегрели), і стала приводом до сутичок.
Слабкість Північнокавказької Федерації (так званої Республіки горців) проявилася досить швидко. Лише чеченці спромоглися на тривалий опір російським окупаційним військам. Тому загроза вторгнення останніх у Закавказзя через Абхазію зумовила введення до неї грузинських та союзних їм німецьких військових підрозділів. Але керівництво Північнокавказької Федерації оцінило цей крок Грузії як агресію та зажадало виведення її військ.
Незабаром Північнокавказьку Федерацію знищили російські більшовики. Вони швидко усвідомили можливість використання «абхазької карти» як приводу для розгортання агресії проти Грузії. Відтоді Кремль почав використовувати абхазьке питання як головний аргумент щодо унеможливлення об’єднання зусиль Грузії та північнокавказьких республік. Понад те, в усіх сутичках Грузії з Абхазією чи Північною Осетією брали участь північнокавказькі народи на протилежному Грузії боці. Зокрема, чеченські вояки, котрі невдовзі стали основою національно-визвольної армії Джохара Дудаєва, саме у боях проти грузинів у Абхазії та Північній Осетії на початку 1990-х років пройшли бойовий вишкіл.
Абхазія та Осетія традиційно відігравали ключову роль у збереженні російської присутності на Західному Закавказзі. Уже під час першої агресії Росії проти Грузії 1921 року використання «абхазької карти» сприяло тиску на Тбілісі. Лише підкоривши Грузію, Москва допомогла реінтеграції проголошеної Абхазької Соціалістичної Радянської Республіки (АСРР) до її складу на федеративних принципах, а потім і поступовій трансформації Абхазії у звичайну автономію (1931 рік).
Приборкання Грузії
Відродження державної незалежності Грузії на початку 1990-х років вчергове підвело російську владу до ідеї використання Абхазії та Південної Осетії з метою збереження впливу на Грузію, адже її політика виявилася однією з найпослідовніших у справі виходу зі сфери впливу Кремля. Як і лідери держав Балтії, перший президент Грузії Звіад Гамсахурдіа відхилив ідею входження своєї країни до Співдружності Незалежних Держав (СНД), оскільки слушно вважав, що ця організація в Кремлі відігравала роль інституційного оформлення сфери особливих російських інтересів. Відтак грудневі зустрічі 1991 року у Біловезькій Пущі та Алма-Аті завершились створенням СНД у форматі лише 11 республік колишнього СРСР. Грузії серед них не було.
Така незалежна позиція Тбілісі підштовхнула російське керівництво до підтримки сепаратистських режимів в Абхазії та Південній Осетії. Прикриваючись функцією миротворця, Кремль досяг бажаного результату. Небажаного для Москви грузинського президента внаслідок поразки у війні з російськими військами було повалено, а на його місці опинився, здавалося б, лояльний до Росії Едуард Шеварднадзе.
Це була перша перемога Єльцина на Кавказі. Уже 1993 року Грузія стала членом СНД, а Росія отримала від повністю контрольованої нею організації «миротворчий мандат» на військову присутність у країні.
Проте сподівання грузинського суспільства на успішне вирішення абхазької та осетинської проблем за рахунок поступок російській стороні, цілком закономірно не справдилися. Це було поразкою для Грузії та грузинського народу. Обмеження власної свободи дій, входження до СНД, реальне замороження євроатлантичної та європейської інтеграції не сприяло позитивним зрушенням. Все це виявилося односторонніми поступками.
Росія не збиралась допомагати вирішенню проблеми Абхазії чи Південної Осетії. Ба, навіть більше – на межі століть, з приходом до влади Владіміра Путіна російська політика на Кавказі, як і всюди в СНД, стає агресивнішою. Принципова зміна ситуації відбулася у 1999–2000 роках, коли нова російська влада продемонструвала власні подвійні стандарти. Підтримуючи штучний сепаратизм у грузинських автономіях, вона в крові десятків тисяч місцевих жителів потопила справжню національно-визвольну війну в Чеченській Республіці Ічкерія.
Все це засвідчило повний провал обраної грузинами на початку 1990-х років компромісної політики «зважання на Росію», а разом з цим і президента Едуарда Шеварднадзе, який її провадив. Підсумком стала Революція троянд і прихід до влади нового покоління грузинів на чолі з Міхаілом Саакашвілі. Вони більше не плекали наївних сподівань на можливість результативної співпраці із новим реваншистським керівництвом Росії, що не приховувало власних неоімперських амбіцій.
Грузія відмовляється від васалітету
Розуміння того, що для сучасного авторитарного кремлівського режиму світоглядним правилом залишається принцип «на кордонах Росії можуть бути або васали, або вороги» природно зумовило активізацію пошуків грузинською владою можливостей збереження здобутої після 200-річного російського полону свободи.
Вибір був невеликий, оскільки в сучасній Великій (геополітичній, цивілізаційній) Європі є лише одна організація, історичний досвід функціонування якої підтвердив спроможність гарантувати не лише державний суверенітет, а й внутрішню рівноправність усіх її членів – Північноатлантичний оборонний альянс (НАТО).
Такий розвиток подій унеможливив назавжди підкорення Грузії в контексті реалізації неоімперського проекту путінського режиму. Тому реакція Кремля була болісно неадекватною. Недолуге «ведмеже» використання «осетино-абхазької карти», з допомогою якої Путін розраховував виправдати відкриту інтервенцію російської армії задля повалення незручного для Москви керівництва Грузії, дало зворотний ефект.
Якщо порівняно м’яке російське втручання в ситуацію початку 1990-х років могло забезпечити повалення Звіада Гамсахурдіа та входження Грузії до СНД, то жорстке вторгнення 2008-го мало зворотний наслідок – позиції Міхаіла Саакашвілі лише зміцнилися, а Грузія остаточно розірвала із символічним постімперським простором – СНД.
Виявляється, «слабкий» Єльцин був успішнішим, аніж «сильний» Путін. І можна припустити, що остаточний розрив із Грузією, нехай і в обмін на незначну лояльність Абхазії та Південної Осетії, це лише перший результат великого геополітичного прорахунку Кремля.
Українські історичні паралелі
Ситуація на Кавказі дедалі більше нагадує історію українсько-польського протистояння. Протягом століть українсько-польське ворогування, особливо за території Галичини, Холмщини та Підляшшя, було ключовим. Задля підтримки у цій боротьбі українці ладні були піти на союз із «ненависними бусурманами» (Крим і Туреччина) або деспотичною Москвою. Врешті саме антагоністичний конфлікт із поляками і штовхнув Богдана Хмельницького до фатальної помилки – союзу з Росією.
Відтоді майже три століття залякування українців так званою польською загрозою змушувало їх до чергових поступок Москві. Чого варті хоча б переговори керівництва Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) під час визвольних змагань із російськими більшовиками, які щойно у крові потопили опір українців Наддніпрянщини! Або угода Української галицької армії (УГА) із білим генералом Антоном Денікіним, який під час окупації Наддніпрянщини виявив себе справжнім «україножером»!
Українсько-польське питання робило Україну беззахисною перед натиском Москви і у подальшому. Вона була ніби затиснута між молотом і ковадлом – вести оборону на сході та заході одночасно було неможливо. Ця обставина зумовила невідворотну поразку української державності у період визвольних змагань 1917–1921 років. Вона ж виключила і можливість успішного руху опору російській окупації у 1944–1945 роках.
Трагічність українсько-польського протистояння, як відомо, яскраво виявила себе саме тоді – у роки Другої світової війни. Адже замість того, щоби об’єднати зусилля в боротьбі з окупацією обома тоталітарними імперіями (нацистською Німеччиною та комуністичним СРСР), вони відчайдушно винищували один одного на спірних територіях (Галичині, Волині, Холмщині). І врешті обоє потрапили під владу Кремля.
Можливо, так би тривало ще довго, якби не стратегічна помилка самого імперського режиму. Йосіф Сталін був упевнений у власній силі, що вважав і Польщу, і Україну остаточно та безповоротно підкореними. А тому і вирішив проблему українсько-польського протистояння у традиційний для себе спосіб. Українців із тієї частини спірних територій, що отримала Польщі, було депортовано у внутрішні райони УРСР, а поляків із тих, що відійшли Україні, – до Польщі.
Відтоді пройшло півстоліття. Рани від втрати територій, які вважалися своїми, у обох народів, хоч і не повністю, проте затягнулися, а от об’єктивний ґрунт для суперечок через спірні території зник! Відповідно, зник і, здавалося б нездоланний, українсько-польський антагонізм, з допомогою якого Москва так довго утримувала контроль над Україною. Натомість діями Кремля було закладено підґрунтя для міцного альянсу двох держав, спрямованого на захист від російського реваншизму у Центрально-Східній Європі.
Фатальний удар Путіна по російських перспективах на Кавказі
Такої самої стратегічної помилки Владімір Путін припустився і на Кавказі. Недарма він так захоплюється комуністичним минулим загалом та сталінізмом зокрема. Таке мавпування об’єктивно мало призвести і до наслідування помилок минулого.
Етнічні чистки в Абхазії та Південній Осетії фактично знищили там грузинську меншість. Російська пропаганда постійно твердить, що Грузії, щоб отримати можливість вступу до НАТО, потрібно відмовитись від Абхазії та Південної Осетії, визнавши їх незалежними. От лише ніхто не задумується, що нещодавні події можуть змусити владу Грузії зважитися на такий крок. Адже події останнього часу продемонстрували грузинському суспільству, що повернути Абхазію та Південну Осетію за рахунок силового знешкодження маріонеткових режимів кремлівський патрон не дасть. Неможливість їхнього повернення до складу Грузії шляхом мирних переговорів доведена мало не 20-річним досвідом. Водночас сама можливість збереження грузинської держави пов’язана із набуттям повноправного членства в НАТО.
У разі ж, коли грузинське керівництво таки визнає, де-факто чи де-юре, втрату Абхазії та Південної Осетії, Росія не просто остаточно втратить будь-які важелі впливу на Грузію, але з часом з’являться підстави для поступової трансформації традиційного антагонізму у тісну взаємодію з метою визволення уже гірських народів Північного Кавказу від російського контролю.
Водночас сам прецедент отримання автономною республікою не десь там на Балканах, а тут поряд – на Кавказі, та ще й за активної участі Кремля, уже позбавив Москву будь-яких контраргументів проти права власних північнокавказьких автономій наслідувати відповідний приклад. А Грузія, як і Польща у випадку України, зможе надати їм найширшу підтримку, пам’ятаючи, що «без незалежного Північного Кавказу не може бути незалежної Грузії».