На початку року Закарпатська обласна рада з голосу, без усякого попереднього обговорення прийняла рішення про фінансування «Словаря русинського языка» Юрія Чорі, що виклало великий резонанс. Адже шеститомна праця, видання якої оцінили у сто тисяч гривень, не витримувала жодної фахової критики. Зіткнувшись із громадським обуренням, обласна влада скерувала «Словарь» на експертну оцінку відомим мовознавцям.
Комісія у складі провідних лінгвістів Ужгородського Національного університету дійшла до наступних висновків: «Названа як «Словарь русинського языка» праця Ю.Чорі насправді являє собою словник української мови, виконаний із великою претензією на якусь оригінальність, що мало чим підкріплена… Створення цього словника не мало ніяких інших мотивів, окрім політичних, а саме довести окремішність «русинського язика», що неодноразово стверджується у коротеньких передмовах до кожного із томів. Проте незаперечна українська природа закарпатських говірок спричинилася до того, що, незважаючи на наміри автора, рецензований словник можна беззастережно кваліфікувати «Українсько-українським словником»…
Із лексикографічного погляду це не русинський, а український, точніше українсько-український словник, у реєстровій частині якого понад 90% українських слів. Це перший висновок. Другий висновок безсумнівно схиляє до думки, що ніякої окремої русинської мови не існує, якщо в найбільшому словнику (Ю.Чорі) цієї уявної мови переважна більшість слів збігається з українськими літературними (окремі слова різняться тільки фонетично, морфологічно, але не лексично)… Складається враження, що автор зовсім не звертав уваги на питання, що стосуються теоретичних і практичних питань сучасної лексикографії. Робив, як умів, без відповідного досвіду і знань, причому не тільки в галузі лексикографії, але й граматики, орфографії і т.д., тому що на кожній сторінці словника зустрічаємо недоліки різного характеру. Словник характеризується дуже низькою культурою друку, неохайністю. Вважаємо, що видання маловартісної і величезної за обсягом праці за бюджетні кошти є марнотратством…»
Отже, закарпатські мовознавці поставили словнику Юрія Чорі «двійку». Але на цьому невігласи-політикани не вгомонилися. Той самий Євген Жупан, з ініціативи якого обласна рада й голосувала за фінансування горе-словника, тепер уже подав ідею відкриття в Ужгородському Національному університеті «кафедри русинської мови і літератури».
Професор Іван Сабадош є автором найфундаментальнішого на сьогодні діалектного закарпатського словника. Над своїм «Словником закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району», що містить 16 тисяч слів, учений працював понад двадцять років. На чергову пропозицію Євгена Жупана він тільки розводить руками: «Я абсолютно авторитетно заявляю, що літературної русинської мови, яка придатна для закарпатців, немає. Бо літературна мова – це мова літератури. А її якраз нема! Літературна мова формується десятиліттями, а то й століттями. І не вказівкою згори, а еволюційно. А головне, що нема жодних причин для її творення. Для кожного діалекту можна створити літературна форму. Але навіщо? Адже абсолютна більшість діалектів у світі цілком добре почуваються в усному мовленні. Бо всі інші функції чудово виконує загальнонаціональна літературна мова. А на Закарпатті існує не один і не два діалекти. Тут кожне село говорить по-своєму. То скільки накажете творити тут літературних мов?».
Найповніший закарпатський діалектний словник лінгвіст Іван Сабадош видає за власні гроші. А недолуге аматорство ледь не видали за державні кошти. То, може, Закарпатська обласна рада замість займатися прожектами Жупана, який добре розуміється хіба що на педіатрії, підтримувала би фахові видання закарпатських мовознавців? Адже на Закарпатті діалектологія найкраще вивчена в Україні. Видали б для бібліотек діалектний атлас Йосипа Дзендзелівського, словник Івана Сабадоша, кандидатську дисертацію Павла Чучки, то може, й Жупан із отцем Димитрієм Сидором підчиталися і вже би не вимагали для себе окремої кафедри. А то шкода, що пропадають у темряві.