Мюнхенську угоду 1938 року, що віддала на поталу Гітлеру Чехословацьку державу, часто називають змовою, бо лідери західних демократій – Британії та Франції – Чемберлен і Даладьє частково поділили Європу з фашистськими ватажками Німеччини й Італії Гітлером і Муссоліні, відмовившись від протистояння зі злочинними режимами.
Деякі аналітики досі знаходять їм виправдання, заявляючи, що тоді не було іншого виходу, мовляв, звичайна реальна політика. Справді, не воювати ж із ними… Потім довелося саме воювати за значно гірших стартових умов. А Мюнхенська змова стала символом аморального консенсусу великих держав за рахунок маленьких.
Однак мало згадують у такому контексті Ялтинську змову 1945-го (потім її буде закріплено в Потсдамі) Рузвельта (США) і Черчилля (Британія) зі Сталіним (СРСР), коли пів-Європи на 45 років віддали московському фюрерові, розподілили сфери впливу, заклали хибні основи Організації Об’єднаних Націй, що є й досі не більш ефективною структурою, ніж Ліга Націй, яка таки ж спромоглася виключити зі своїх лав СРСР за агресію проти Фінляндії.
Ще до початку Ялтинської конференції Черчилль у жовтні 1944 року відвідав Москву, де зробив Сталіну пропозиції, з яких випливало, що поділ Європи є цілком можливим і долю народів можна вирішити за їхньою спиною. Як він визнає у своїх мемуарах, британський прем’єр сказав радянському диктаторові: «Врегулюймо наші справи на Балканах. Ваші армії тепер у Румунії та Болгарії. Ми маємо там інтереси, місії і агентів. Не дозволяймо собі, щоб доходило до непорозумінь у якихось дрібницях. Що стосується Британії та Росії, то як ви сприймете, щоб мати 90% впливу в Румунії, а ми б мали 90% впливу, скажімо, в Греції, у Югославії – 50 на 50?». Потім Черчилль додав, що в Угорщині вплив Британії і СРСР повинен бути в співвідношенні 50 на 50, а Болгарія має на 75% перебувати під радянським контролем. Тоді Сталіна це влаштувало. Хоча він ще трохи поторгувався, а Черчилль трохи поступився. Бідні грецькі комуністи, які ще багато років воюватимуть у лавах Демократичної армії Греції (ДАГ), не здогадувалися, що «великий вождь» їх уже «злив» клятим буржуям.
Не менш розчаровані були й мільйони громадян Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, які вірили, що західні демократії не зрадять їх і не віддадуть з-під іга коричневої чуми червоній чумі. Польський прем’єр-міністр Станіслав Миколайчик у своїх мемуарах описав, як Черчилль викручував йому руки, змушуючи погодитися на сталінський план повоєнного облаштування Польщі. А Рузвельт не заперечував. Тому обурений поляк попросив Черчилля скинути його на парашуті в Польщу, щоб він приєднався до антинімецького опору. Коли останній здивовано запитав: «Навіщо?», Миколайчик відповів: «Краще вмерти в боротьбі за незалежність рідної країни, ніж чекати, що мене згодом повісять росіяни на очах у вашого британського посла!». Потім Черчилль зізнався своєму лікареві: «Все дуже однобічно. Вони домагаються того, чого прагнуть, підступністю, лестощами і силою».
Так, радянсько-російська дипломатія залишається відданою своїм традиціям…
Читайте також: Питання провини
Черчилль разом із Рузвельтом став архітектором ООН у її нинішньому вигляді, намагаючись залишити там контрольний пакет акцій за клубом привілейованих держав у цілковитій відповідності до тексту класичної антиутопії: «Всі тварини рівні, але є й найрівніші». Історик Джонатан Фенбі написав про це так: «Черчилль заспокоїв Сталіна, що, хоча дії великих держав можна буде критикувати словесно, система вето зробить організацію (ООН. – Авт.) практично безвладною і вона не зможе діяти проти США, СРСР, Британії чи Китаю. Сталін запитав, чи буде вона не здатна виступати проти Британії через Гонконг або британські інтереси в Єгипті. Черчилль відповів, що так. І далі, сповнений підозр, Сталін пригадав, як Ліга Націй вигнала СРСР після його нападу 1939 року на Фінляндію. «Тепер це буде неможливо, – заспокоїв його Іден (тодішній міністр закордонних справ Британії. – Авт.)».
Навряд чи Черчилль і Рузвельт мали ілюзії щодо Сталіна та його режиму, тим більше що той не намагався справляти на них «демократичне» враження. Коли в Ялті Рузвельт, показавши рукою на Бєрію, запитав: «Хто той чоловік у пенсне?», Сталін абсолютно серйозно відповів: «А, отой, це наш Гіммлер». Що ж, у боротьбі проти Сатани Рузвельт і Черчилль вступили в союз із Люцифером. І не могли цього не розуміти. Саме через те на заході Європи не дуже співчувають прагненням її сходу притягти до відповідальності комунізм на тих самих підставах, що й нацизм.
Погодившись один раз на поділ Європи, США і Британія були змушені й надалі зголошуватися на вимоги комуністичного диктатора. Такі поступки яскраво позначилися на реаліях того ж таки Нюрнберзького процесу, що стався невдовзі після Ялтинської конференції. Саме в той період Сталін створив надсекретний орган, що в різних документах називався по-різному: «Урядова комісія з Нюрнберзького процесу», «Урядова комісія з організації Суду в Нюрнберзі», «Комісія з керівництва Нюрнберзьким процесом». На чолі цієї абсолютно конфіденційної комісії Сталін поставив відомого «диригента» московських політичних судових процесів 1930-х років Андрія Вишинського.
Читайте також: Педагогіка війни
Членами комісії стали прокурор СРСР Ґоршенін, голова Верховного Суду СРСР Ґоляков, нарком юстиції СРСР Ричков і заступники Бєрії Абакумов, Кобулов, Меркулов. Головним завданням було не допустити обговорення в Нюрнберзі радянсько-німецьких відносин 1939–1941 років, секретних протоколів до пакту Молотова – Ріббентропа, а також спільного нападу Німеччини і СРСР на Польщу й окупації червоною Москвою балтійських держав. Для нагляду за радянськими суддями, прокурорами і слідчими до Нюрнберга направили й слідчу бригаду особливого призначення на чолі з довіреним офіцером Бєрії полковником Ліхачовим. Російський історик Іріна Павлова, яка нині живе в Бостоні (США), пише: «Сталін боявся в громадській думці Європи й Америки опинитися в Нюрнберзі на одній лаві з нацистськими воєнними злочинцями. А в нього були серйозні підстави для таких побоювань». Ось чому радянська сторона вжила таких екстраординарних заходів. Хоча навряд чи західні союзники дуже наполягали б на засудженні сталінського режиму як рівноправного співучасника розпалення Другої світової війни. Вони воліли пропускати повз вуха навіть дуже промовисті заяви, наприклад екс-міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа, котрий після оголошення йому смертного вироку в останньому слові сказав: «Коли я приїхав до Москви в 1939 році до маршала Сталіна, він не обговорював зі мною можливість мирного врегулювання німецько-польського конфлікту в межах пакту Бріана – Келлоґа, а дав зрозуміти, що коли не отримає половини Польщі й балтійських країн ще без Литви, з портом Лібава, то я можу одразу ж вилітати назад. Ведення війни, напевно, не вважалося там у 1939 році злочином проти миру…»
Завдяки угодовській позиції США і Британії в Ялті Сталін узяв під свій контроль сім держав Східної Європи, схід Німеччини й тиснув на Фінляндію, погрожував Туреччині. Знаменита промова Черчилля у Фултоні була спробою вберегти бодай Західну Європу від насильницької комунізації. Спробою дещо запізнілою, бо й там Москва розгорнула шалену політично-пропагандистську війну, яку нині модно називати гібридною.
А країни на сході Європи мали під чоботом Кремля суто умовний суверенітет, коли їхні лідери призначалися і знімалися з посад із санкції Радянського Союзу, хоча формально були суверенними державами, членами ООН тощо. Навіть репресували когось у столицях «соціалістичного табору» не могли без дозволу Москви. В усіх спецслужбах цих країн сиділи як «радники» представники радянського КГБ, що реально керували цими польськими, угорськими, чехословацькими та іншими структурами. Усі ці країни пройшли період червоного терору, може, не такого масштабного, як у СРСР, але вельми болючого. Ці народи були вилучені з історичного часу майже на 50 років.
Читайте також: Край партизанської неслави
Як пише Джонатан Фенбі: «Ялтинську конференцію згодом демонізують, надто незапрошені французи, як момент, коли Велика трійка цинічно визначила контури Європи, заклавши таким чином підвалини холодної війни. Ялтинська конференція стане головним пунктом у макартівському списку звинувачень проти Рузвельта і спонукає республіканців звинувачувати його в таємній зраді. Через півстоліття Джордж В. Буш заявить у Варшаві: «Вже не буде мюнхенів, не буде ялт». Справді? Нині на Заході, насамперед у країнах Європейського Союзу, нав’язується думка про фактичне існування сфер впливу і про те, що Україна належить до російської сфери. Отже, постійно існує небезпека нової мюнхенсько-ялтинської змови. Однак її наслідки, не виключено, виявляться ще гіршими, бо після Ялти 45 років балансували над ядерною прірвою, а тепер можуть у неї провалитися. І не тільки через подальшу російську експансію з ядерним шантажем, а й тому, що весь «неелітний» світ (який не належить до ядерних грандів) збагне на прикладі зрадженої Заходом України, що єдиною запорукою суверенітету і територіальної цілісності є не обіцянки великих держав, які нічого не варті, а власна ядерна зброя.
Російський політолог Станіслав Бєлковскій стверджує, що Путін протистоїть західному світу в ім’я нового поділу світу, Ялти-2. Але такий поділ не дасть Заходу жодних гарантій, навпаки, він лише загострить претензії Росії, що зростатимуть пропорційно поступливості західних ворогів (бо саме так їх там сприймають) Кремля.