За п’ять хвилин до закінчення зміни прийшов виклик. Потрібна евакуація пораненого. Пацієнт інтубований, без свідомості. П’ятнадцять хвилин гонитви по бездоріжжю і бригада на місці. Десь за десять кілометрів йдуть важкі бої, а тут як на диво тихо. І дуже темно.
Поки пораненого готують до перевезення та передають медикам Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ), підвозять іще одного постраждалого. Поранення ноги, але не критичне. Солдат вже поважного віку сам помаленьку шкандибає на стабпункт кривлячись від болю. Йому тут оглянуть рану, нададуть першу лікарську допомогу та повезуть до лікарні кудись у прифронтову лікарню, де вже лікуватимуть на стаціонарі. Або відправлять ще далі, в Харків, Дніпро, чи навіть до Львова. Приблизно такий алгоритм дій.
Найголовніший, все-таки, перший етап – вивезти з поля бою на точку евакуації й звідти до стабпункту. Якщо в тебе не поранення, а лише пневмонія, то далеко подорожувати, скоріш за все, і не судилося. Покладуть десь поблизу і навіть дозволять тримати при собі все спорядження та зброю під ліжком, щоб був напохваті, на випадок «раптом що».
Водій та охоронець вивозять на каталці нашого пораненого й вантажать до швидкої. Здається вже можна рушати, але із носа пацієнта та з-під перев’язки на голові, зненацька фонтанує кров. Лікар зі «стабу» приносить стерильні тампони й намагається зупинити кровотечу. Там, де мало б бути око акуратно закладає бинт, потім тампонує ніс, і кров таки припиняє литися. Можна рушати.
Всю дорогу Булка і Сойка (анестезіолог та медсестра), майже не присідаючи, моніторять стан пацієнта: безліч разів перевіряють пульс, рівень кисню в крові, вводять якісь препарати. Лише коли машину починає неймовірно трясти – так, що поранений, хоч і прив’язаний, ледь не підлітає до стелі – дівчата трохи присідають, аби не впасти й не покалічитись. Шляхи війни такі – бездоріжні. Тому трясе завжди. Але іноді так, що ще можна стояти та проводити якісь маніпуляції над пацієнтом. А деколи краще сісти, впертися ногами і тілом в якісь предмети поруч, вчепитися пальцями в обшивку салону й не рипатися.
На щастя, цього разу ніяких ексцесів по дорозі не трапляється й пацієнта в стабільному стані довозять до лікарні. «Оце так в нас проходять еваки», – пояснюють дівчата.
«Це ще більш-менш не напряжно, – каже Булка. – Буває зовсім не напряжно, коли ми жартуємо з пораненими. А буває дуже напряжно і тоді ми всю дорогу серйозні. У мене вже всі знайомі орієнтуються по ситуації: якщо складочка між бровами є, значить щось не так».
Читайте також: «Важко, коли одразу поступають кілька десятків бійців». Медики розповідають про евакуацію поранених на Бахмутському напрямку
Булка з Кривого Рогу. Лікар і за сумісництвом молода матуся. Вперше приїхала на ротацію влітку 2022 року та застрягла. При своїх 40+ кілограмах рятує здоровенних дядьків, які нас захищають, і ніколи не втрачає почуття гумору. Її напарниця Сойка зі Львова. Дослужилась до директора аптеки, але кинула свою прибуткову роботу й приїхала на фронт помагати Булці рятувати цих здоровенних дядьків.
– Більшу частину часу ми сміємося, – жартує Булка розказуючи про роботу
– Меншу частину ми серйозні, – додає Сойка.
– А якщо я не сміюсь і не працюю, значить я сплю, – каже знов Булка, – четвертого не дано.
Передавши пораненого у руки медиків можна трохи передихнути. Саме трохи. Потрібно не забути вимити кров, яка забризкала ноші та підлогу, позбутися сміття (не возити ж з собою закривавлені бинти, трубочки, шприц із кров’ю) і швиденько «пекти» на базу, щоб справді перепочити. Вночі знову можуть бути виклики. День, як на диво, пройшов спокійно, тому варто очікувати нічних сюрпризів. Так і сталося.
Медики-добровольці ПДМШ зазвичай працюють позмінно, проте трапляється різне. Багато що залежить від ситуації на фронті, від інтенсивності боїв, від специфіки роботи на конкретних ділянках, завантаженості бригад та їх укомплектованості. Станом на момент нашого спілкування, добровольці шпиталю присутні на трьох стабпунктах, розкиданих вздовж лінії зіткнення, а також займаються евакуацією тяжкопоранених зі «стабів» до лікарень.
ПДМШ відрізняється від інших структур догоспітальної допомоги пораненим тим, що тут працюють виключно професійні лікарі, які можуть не лише надати пораненому першу допомогу, як, скажімо, парамедики, а й професійно стабілізувати його стан на стабпункті та довезти до лікарні подалі від лінії зіткнення. «Анестезіологи-реаніматологи ключові лікарі на фронті, – каже Геннадій Друзенко, творець і президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, – від них залежить, чи доживе боєць до лікарні, чи ні». На великій війні ПДМШ працює з перших днів. Починали під Києвом з однієї швидкої та п’яти людей. Ще там розрослися аж до 12 бригад і після вигнання орків з околиць столиці поїхали працювати на схід. Вірніше повернулися, уточнює Друзенко.
Історія ПДМШ насправді почалася ще у 2013-му на київському Майдані, коли Друзенко з побратимами сформували добровольчі мобільні медичні бригади, які надавали першу допомогу пораненим учасникам Революції Гідності. Згодом створили підпільні шпиталі, де допомагали революціонерам пораненим на вулицях Києва в гарячі дні січня та лютого 2014-го. Далі перша ротація в зону АТО у грудні того ж року: участь брали близько трьох десятків лікарів та парамедиків.
Геннадій Друзенко
База ПДМШ чимось дуже нагадує великий родинний будинок, куди з’їжджаються близькі та далекі родичі і де кожен почувається вдома і дбає про те, щоб було комфортно не лише йому, а й колегам. Механізм шпиталю працює чітко, як годинник. Можливо тому, що всі, хто тут є добре розуміють свою місію. Весь організм ПДМШ складається з добровольців. У списку шпиталю, за час існування, їх близько тисячі. Більшість медики, але не тільки. В кожній бригаді працює також водій, охоронець. Є ще люди, які забезпечують роботу шпиталю: координатор, кухар, завгосп тощо. Хтось приїздить лише на одну ротацію і більше не повертається, а хтось, після першого разу вже не може уявити свого життя без цієї роботи. Бере відпустки за свій кошт і їде на війну рятувати людські життя. Хтось взагалі пише заяву на звільнення з роботи, бо відчуває, що не може інакше.
Тут почуєш чимало цікавих і подекуди чудернацьких історій про людські перевтілення. Як бармен зі столичних Позняків виріс до виконавчого директора ПДМШ. Як директор великої ІТ компанії працював водієм на «еваку». Як охоронець олігарха приїздить евакуйовувати поранених, коли його шеф їде відпочивати в Монако чи Дубаї. Як медик, у вільний від порятунку життів солдатів час, пише програми для потреб українських атомних станцій.
– Тут куди не кинь – діаманти розкидані біля дороги, – каже без зайвої скромності Друзенко. Його дружина Світлана до літа 2014-го була перекладачем з польської мови, та літературним редактором. Після революції, маючи вже за сорок, здала ЗНО, пішла в медичний коледж, провчилася там три роки і отримала диплом фельдшера. Окрім ротацій в ПДМШ, працювала ще медсестрою в травмпункті Першої дитячої лікарні столиці. А з перших днів війни спочатку їздила в екіпажах, а зараз координує роботу ПДМШ на Сході. Світлана Друзенко – заступниця медичного директора ПДМШ.
– Я іноді жартома називаю це першим українським кібуцом, – каже Геннадій про своє дітище. – Бо це такий соціальний простір, який для мене паросток в майбутнє. Мені здається, що в ПДМШ нам вдалося розкрити оцю внутрішню енергію. Це люди, для яких самореалізація, служіння – важливіші за зарплати. Оскільки в нас не розживешся на гроші, статус і навіть зброю, то як правило, 90% людей, які до нас потрапляють, дуже гарні люди, а ми просто допомагаємо їм розцвісти.
Читайте також: Том Купер: «У мене викликає занепокоєння ситуація в районі Авдіївки»
Щодня через руки лікарів ПДМШ проходить від 70 до 90 пацієнтів. Лише в лютому 2023 року, волонтери допомогли 2894 пораненим. Звісно, ці цифри аж ніяк не відображають статистику нелетальних втрат на полі бою, проте, дають чітке розуміння про обсяг роботи, яка випадає на плечі волонтерів. Слід мати на увазі, що лікарі шпиталю працюють лише на певній ділянці фронту, хай навіть і найжорсткішій. По-друге, вони не єдині, хто допомагає пораненим на передовій. Є й інші структури, зокрема, Госпітальєри, які також співпрацюють із медротами бригад ЗСУ та військовими госпіталями. Загалом же, за дев’ять років війни, медиками шпиталю надано допомогу більш як 60 тисячам пацієнтів. З них, за останній рік від початку великої війни, близько 15 тисячам. Ця цифра приблизна. Наприклад, під час київської кампанії підрахунок не вівся.
Уся ця діяльність коштує неабияких грошей. За словами Друзенка, шпиталь існує на пожертви небайдужих. Поки ми їдемо з Геннадієм в машині до віддаленого пункту дислокації ПДМШ, його телефон час від часу сигналить, що на рахунок приходять гроші. Хтось скидає кілька гривень, хтось кілька сотень чи тисяч. А дехто скромно купує кілька автомобілів та присилає з доставкою просто під браму. Друзенко каже, що місячний бюджет в середньому становить сотню тисяч доларів, левова частка з яких, іде на пальне для евакуаційних швидких. І це при тому, що більшість людей справді працюють на волонтерських засадах, не отримуючи за свою роботу ні копійки. Невеликі гроші платять лише окремим волонтерам. Наприклад, тим, кого вигнали з роботи і у них взагалі немає доходів, чи тим, хто координує якісь ділянки на постійній основі. Проте ці зарплати – мізер навіть на тлі виплат у ЗСУ, не кажучи вже про гонорари лікарям в міжнародних організаціях.
– Мене дуже тішить, – каже Друзенко, – що люди, яким пропонували йти працювати за $4 тис. на місяць, пішли в ПДМШ, де нічого не платять. Україна за останній рік скасовує всю філософію людини, про яку я чув у хороших західних університетах. Тобто людина – це не ринковий суб’єкт. Якби вона була суто ринковим суб’єктом, як вчать у бізнес-школах, ми б давно програли. Рівень солідарності економіки дарування – це щось невідоме ні Гарварду, ні Йорку. Те, як ПДМШ виріс з маленької групи відчайдухів на п’ять осіб, які поверталися в Київ 26 лютого 2022-го, у яких була одна швидка та один медик, в структуру, у якої бюджет за останній рік перевалив за мільйон доларів, це якраз показник того, що людина краща, ніж Захід про неї думає. І в цьому плані ми стали відкриттям не тільки для Росії, ми стали відкриттям для Заходу. Бо насправді вони таку людину не знають, вони її забули. Самовіддану, жертовну, якій гроші не є головним мотиватором.
Жодні гарантії від держави на добровольців не розповсюджуються, адже їх сюди ніхто не кликав, іронізують самі медики. Але, є гарантії внутрішні. «Я розумію, що це війна і гарантувати відсутність втрат, відновних або невідновних, неможливо. Тому маємо невеликий внутрішній фонд, щоб просто допомогти в разі екстреної ситуації. Держава звичайно вважає, що ми ж вам дозволили – дякуйте», – каже Друзенко.
Він каже, що одним із результатів цієї війни стане повернення того, що українці втратили століття тому – віри в себе: «Я зараз бачу перше покоління, яке абсолютно не комплексує. Як перед Сходом, і це зрозуміло, так і перед Заходом. Тому з війни має вийти покоління переможців. Ця віра в себе, дає нам неймовірний потенціал, щоб вирватись зі злиднів у ту якість, на яку ми заслуговуємо і за яку платимо зараз таку ціну».
У квітні мине рівно рік відтоді, як ПДМШ повернувся на Донбас. Тоді ж відбудеться ювілейна сота ротація. За час війни з 2014 року шпиталь встиг попрацювати на 52 різних локаціях на сході України: від Станиці Луганської до Гранітного біля Маріуполя. Ми проминаємо блокпост і військовий, який пропускає автомобілі, впізнає Геннадія. Він приязно всміхається та вітально махає рукою.
Читайте також: Її робота – дорога. Історія дівчини, яка рятує українських воїнів
Розмірковуючи про майбутнє ПДМШ Друзенко каже, що в ідеалі, у нормальній державі з системно мислячими людьми, така структура мала б стати просто приватною військовою кампанією. «Треба чітко розділити, де монополія держави виправдана, наприклад, на людей зі зброєю (навряд чи армія має бути приватна), а де ні. Врешті-решт «хаймарси», які так люблять українці, чи F-16, виробляє не державне підприємство, не «Америкаоборонпром». Вся зброя, яка допомагає нам стояти, й іноді атакувати, це приватне виробництво. Якщо ми довели свою ефективність, то чому б нас просто не найняти, замість того, щоб з нами бодатися і удавати, що начебто нас немає. Америка давно практикує такі залучення медиків до надання допомоги на фронті. Уявляєте, якби цим людям ще й платили? Врешті решт, половина людей з пагонами теж підписали контракт. Тобто це теж договірні відносини. Але, щоб так думати треба трошки ширше знати світ і ширше думати. А тут ще люди з радянським мисленням, які вірять, що всі хто на фронті мають бути монополізовані державою. Як показує досвід, це не так. В противному разі, ми б не бачили верениці найрізноманітніших автомобілів на дорогах, жоден з яких не купила українська держава, але на яких їздять українські вояки. Для мене це символ народної війни».