А тепер скажу, що мене не влаштовувало як у Майдані-1, так і в Майдані-2. Ні, не результат – буду відвертим, саме по собі позбавлення в обох випадках огидного недодиктатора, який ладен був перетворити всю країну на чорну діру, для мене є мінімально достатньою компенсацією зусиль і навіть жертв. Навіть жертв… Мене не влаштовувала архаїчна форма віча: ось є трибуна, на ній ті, кого охорона визнає гідними трибуни, є бар’єр і є маса від Філармонії до Бессарабки, якій лідери втюхують рішення: «Хто за? Хто проти? Хто утримався? Одноголосно!». Пам’ятаєте? Ну й звідси похідні, які всіх, м’яко кажучи, дратували: резолюції, які ніхто не збирався виконувати, тупцювання на місці, розгубленість лідерів, брак ідей, доки не зметикували звернутися до власне натовпу. Але разом із тим я підозрюю, що сама форма віча з’явилася невипадково, це не знахідка штатного політтехнолога, воно виплило звідкись буквально з колективної підсвідомості.
Підсвідомість, хай там як, існує, й у ній справді крім усякого Фройдового мотлоху міститься запас досвіду, реакцій, оцінок, поведінкових стратегій, успадкований у бозна-який спосіб. Культурна й побутова інформація, навіть, здавалося б, міцно забута, має шанс вихлюпнутися на поверхню в моменти випробувань чи різкої зміни середовища. Як нітінол – це такий сплав із «пам’яттю форми», вироби з нього при нагріванні відновлюють попередню конфігурацію. Або як моя золота теща раптом згадала українську, якою не розмовляла з дитинства (дитинство, до речі, минало в Кадіївці, відомій тепер як Стаханов, тоді там усі говорили українською).
Я хочу сказати, що Майдан, точніше обидва Майдани, викликав таку «пам’ять форми»: вимога чітких правил, миттєва взаємодія з незнайомими людьми, готовність вірити випадковому зустрічному за умови, що ви сповідуєте однакові цінності й маєте спільну мету, здатність делегувати повноваження і відповідати за них. Там, на Майдані була безліч ділянок, які потребували різної компетенції: передусім, звісно, безпека, але ж і надскладна логістика, інформаційне забезпечення, медична допомога, культурно-освітні проекти – згадаймо Відкритий університет та «Мистецький Барбакан». І над усім цим віра в розумне начало, у можливість домогтися позитивних змін у межах ненасильницьких процедур. Ну а потім уже готовність боронити цей маленький – хоча не такий уже маленький – світ у силових зіткненнях та жертвувати заради нього свободою, здоров’ям і, виявляється, життям. Звідки воно все взялося в пасивних і асоціальних, як донедавна вважалося, українцях?
У мене є одне тестове запитання, яке заганяє в глухий кут непідготовлену аудиторію: скільки міст у нас історично мали Магдебурзьке право? Зазвичай несміливо кажуть: два, три, п’ять… Так от, виявляється, 228. Ще раз: двісті двадцять вісім міст і містечок на території сучасної України колись мали систему міського самоврядування європейського зразка! Ми до XVIII століття постійно жили в умовах правової держави, де працювали спершу Руська правда, потім Литовські статути. У сенсі громадсько-політичному наш народ довгий час перебував на досить прогресивній стадії розвитку порівняно з іншими європейцями. Не слід ідеалізувати минуле, але варто прислухатися до себе й шукати у власній спадщині ті реперні точки, які допомагають відродитися в новій якості модерній політичній нації. Майдан висвітив їх стихійно, тепер треба усвідомити це відкриття.
Нині відгомін зимових подій відчувається хіба що в героїзмі на фронті, а ще в дивовижній ефективності волонтерського руху допомоги тому ж таки фронту. Війна та очікування реформ згори трохи пригальмували подальше створення знизу інститутів громадянського суспільства. Але готовність до них є, вона нікуди не поділася. За мінімально сприятливої кон’юнктури українці можуть швидко відродити Майдан – не в сенсі чергового вогнища опору, а в сенсі скарбниці соціального капіталу. А, боронь Боже, за несприятливої – ну, ви розумієте, в сенсі вогнища так само.