Поштова марка з нагоди зближення Німеччини Гітлера та Італії Муссоліні (Сталевий пакт), на якій напис "Два народи – одна боротьба"
27 вересня виповнилося 70 років з моменту укладення знаменитого Берлінського пакту, відомого ще під назвою Пакт трьох держав. Троє керівників зовнішньополітичних відомств – Йоахим фон Ріббентроп (Німеччина), Галеаццо Чіано (Італія) та Сабуро Курусу (Японія) поставили свої автографи під угодою, яка стала логічним продовженням т. зв. Сталевого пакту, підписаного Німеччиною та Італією 22 травня 1939 року. Діяти Пакт трьох мав упродовж 10 років, він, між іншим, передбачав фактичний розподіл сфер впливу між країнами-підписантами в Європі та Східній Азії. Учасники договору погоджувалися з необхідністю встановити «новий світовий порядок» і при взаємній військовій і економічній допомозі закріпити за Німеччиною та Італією провідну роль у Європі, а за Японією в Східній частині Азії. Історики традиційно вважають Пакт трьох моментом остаточного оформлення «Осі» агресивних країн відому як Вісь «Берлін – Рим – Токіо». Проте ця «Вісь» у далекому 1940 році мала реальні шанси набути іншої конфігурації…
Alte Kameraden
Після блискавичного підписання пакту між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР і не менш блискавичного розділу Польщі, між цими двома країнами встановився спільний кордон. Завершивши польську кампанію німецький вермахт, поповнивши свої стратегічні запаси і провівши домобілізацію резервістів, обрушився на своїх західних та північних сусідів. Одна за одною капітулювали європейські столиці, а червоні прапори третього райху замайоріли на просторах від норвезьких фіордів до рівнин центральної Франції. У той самий час сталінська армія зі сходу понесла пролетарські знамена у Фінляндію, Прибалтику, Румунію. Стратегічна сировина, фахівці, технологічні новинки і, навіть, арештанти інтенсивно курсували через новий радянсько-німецький кордон. Здавалося, ніщо не може порушити ідилічної дружби двох «пролетарських» диктатур. Але гарячого літа 1940 року відбулися події, які змусили нервово кусати губи німецького фюрера, його дипломатів і генералів.
Спочатку все йшло за планом, тобто у відповідності до угод Молотова – Ріббентропа. Гітлерівські армії 10 травня 1940 року активізувалися на Західному фронті й до 17 червня того ж року розгромили Францію, Бельгію, Голландію, а на додачу частину британських сухопутних військ. Сталінська дипломатія з кінця березня 1940 року почала роздмухувати задавнений територіальний конфлікт з Румунією, вимагаючи від Бухаресту повернення колишніх територій царської Росії – Бессарабії. Такі вимоги були цілком в дусі німецько-радянських домовленостей від 23 серпня 1939 року, а тому всі прохання румунських лідерів до Берліна надати Румунії військово-технічну допомогу і підтримати під час радянської агресії зустрічалися без ентузіазму. В Парижі та Лондоні від румунів взагалі відмахувалися як від надоїдливих мух, західним країнам йшлося про власне виживання, їм було не до румунських проблем. Сталін одразу ж оцінив безвихідність становища Румунії, яка мала слабеньку армію, абсолютно відсталу економіку, нелояльні національні меншини, була оточена вороже налаштованими сусідами і не отримала жодної дипломатичної підтримки. Кремлівський вождь вирішив, що під час підписання угоди з Ріббентропом у Москві він трохи недодивився висловлюючи претензії тільки на Бессарабію, а тому в червні 1940 року вирішив виправити таку прикру помилку і поставив перед Румунією вимогу передати до складу СРСР окрім колишньої царської Бессарабії ще й колишню австрійську Буковину. 23 червня 1940 р. очільник радянського зовнішньополітичного відомства В’ячеслав Молотов повідомив німецькому послові в Москві Вернеру фон Шуленбургу, що СРСР претендує на дві румунські провінції, натякнувши при цьому, що Румунія «вчинить розумно», якщо передасть обидва регіони без опору. 25 червня Шуленбург заявив, що Німеччина цілком підтримує радянські претензії на Бессарабію, але протестує проти можливої окупації Буковини. Через добу сталінське керівництво дещо угамувало апетити, обмеживши свої вимоги лише північною частиною Буковини, мотивуючи таке рішення переважанням українців у цьому регіоні румунської держави. Вичерпавши будь-які можливості дипломатичного тиску на Кремль, Берлін змушений був погодитися з радянськими претензіями. Того самого 26 червня 1940 року Румунія отримала радянський ультиматум і виконала його. До початку липня 1940 року СРСР отримав нову конфігурацію кордонів на південному-заході.
Саме ці події навколо маленького шматочка українських етнічних земель змусили гітлерівську Німеччину серйозно захвилюватися.
Спершу, окрилений швидким розгромом Франції, нацистський вождь 16 липня 1940 р. підписав директиву № 16 (операція «Морський лев»), згідно з якою до середини серпня німецькі війська мали бути готовими до висадки на Британських островах. Проте завбачливі німецькі генерали і дипломати смикали свого фюрера за рукав та ставили питання – що буде робити Німеччина, якщо СРСР продовжить і надалі ігнорувати таємний протокол договору 1939 року і здійснить повну окупацію Румунії? Знаючи про те, що 90% нафти райх отримує з Румунського королівства, Гітлер страшенно лютився від однієї лише думки про те, що велика Німеччина буде цілком енергетично залежною від старих кремлівських «друзів». Тому вже 21 липня 1940 р. Гітлер віддає наказ генералу Вальтеру фон Бравхічу підготувати план можливої війни на сході з метою захистити румунську нафту. Первісно німецькі штабісти відпрацьовували можливості проведення обмежених операцій відносно невеликими силами. Припускали, що у випадку радянської агресії проти Румунії можна буде з території окупованої Польщі нанести удар силами 15-25 дивізій, щоб відволікти Червону армію. Проте невдовзі з’ясували, що будь-які півзаходи не дадуть бажаного результату. Для війни на Сході потрібен був весь вермахт. Але ж Гітлер налаштувався громити британців… Перед берлінським керівництвом постала проблема важкого вибору – або воювати з англійцями, віддавшись на милість Сталіна, або воювати проти СРСР, зберігаючи в своєму тилу вороже налаштовану Британію. Перед Гітлером замаячила примара війни на два фронти, війни, яку Німеччина не могла виграти і, врешті-решт, не виграла.
«Шкільний вчитель» з Москви
Відчуваючи в яку калюжу він сів, Гітлер лютував. Його імперія та армія перебували на піку своєї могутності, підтримка населенням була беззаперечною і при цьому всьому він мав усі шанси програти війну. Приборкавши амбіції, фюрер вирішив спробувати ще раз домовитися зі Сталіним, «відкупитися» від кремлівського деспота чужими територіями як у 1939 році, а, якщо пощастить, втягнути СРСР у війну з Британською імперією. Щоб Сталін був більш піддатливий, Гітлер робить низку важливих дипломатичних ходів – у серпні-вересні 1940 року змушує Румунію віддати частину своїх територій Угорщині та Болгарії і оголошує Німеччину гарантом цілісності зменшеної Румунії. З Бухарестом встановлюються тісні контакти – німецькі військові фахівці допомагають переоснащувати й навчати румунську армію, німецькі економісти намагаються привести до притомного стану румунське народне господарство. Румунія цілком потрапляє в орбіту німецьких інтересів і перетворюється на її сателіта. Наприкінці вересня укладається згадуваний договір з Японією та Італією, що мало розглядатися в Москві як попередження – на Далекому сході в Німеччини є могутній союзник, який має «натягнуті» стосунки з СРСР.
Підготувавши, як здавалося німецькій дипломатії, надійний ґрунт для майбутніх переговорів, Йоахим Ріббентроп 13 жовтня 1940 р. передав радянському керівництву запрошення для В’ячеслава Молотова відвідати Берлін. Розуміючи, що Молотов є лише посередником у діалозі між Гітлером і Сталіним, Ріббентроп підкреслював, що після повернення з Берліна Молотов зможе доповісти Сталіну «з усіма подробицями про цілі та наміри фюрера». А якби виникла необхідність продовжити діалог, то, як писав Ріббентроп, він був би «… радий знову особисто поїхати в Москву для того, щоб, дорогий пане Сталіну, відновити обмін думками з Вами і обговорити основи політики, яка могла б принести нам тільки практичну користь».
12 листопада 1940 року радянський народний комісар закордонних справ прибув до Берліна. Сподівання Гітлера та його дипломатів на те, що Радянський Союз відчуватиме певний тиск завдяки прийнятим Німеччиною заходам не справдилися. Молотов тримався холодно, зверхньо і неприступно. Співробітникам німецького МЗС він нагадував провінційного шкільного вчителя – суворого, зарозумілого, жорстокого і непідкупного. На особистих зустрічах з Гітлером і Ріббентропом радянський дипломат уважно слухав німецькі пропозиції, які зводилися до намагання зацікавити Кремль експансією в напрямку Ірану, Індії, Китаю в обмін на приєднання до Пакту трьох. Потім Молотов почав висловлювати радянські пропозиції у відповідності до вироблених напередодні візиту сталінських «Директив», які передбачали встановлення нових «сфер впливу» СРСР і Німеччини у зв’язку з тим, що «сфери впливу» визначені угодою 1939 р. «уже вичерпані». Насамперед, він наголосив на тому, що швидкі перемоги Німеччини в Європі стали можливими завдяки пакту з СРСР. Цим самим радянський дипломат натякав та те, що для продовження переможної ходи Німеччині слід пристати на нові вимоги «батьківщини світового пролетаріату». Умовами приєднання СРСР до Берлінського пакту були: повне поглинення Фінляндії, вільний прохід радянських військових суден з Балтійського в Північне море, додаткові військово-морські бази на Балтиці і в Північному морі, надання радянських гарантій Болгарії із введенням військ на її територію, передача до сфери впливу СРСР всієї Румунії, розташування радянських військово-морських баз у Югославії, Греції, Туреччині, вихід до Середземного моря військових кораблів СРСР. Можливий поділ між СРСР, Німеччиною та Італією території Туреччини, зацікавленість СРСР у виході до Перської затоки, перехід до радянської сфери впливу Персії та частини Китаю.
Огорошений такими «скромними» претензіями Гітлер намагався применшити радянські апетити, весь час покликався на необхідність узгодити ці пропозиції з Муссоліні й просив оформити мінімальні радянські вимоги одним документом. 25 листопада 1940 р. радянський уряд передав німецькому МЗС свої умови розподілу сфер впливу в світі між Німеччиною, Італією, Японією та СРСР. Радянський Союз, дещо зменшивши свої претензії, вимагав: передачу від Фінляндії Печенги і Порккала-Удд; військово-морських «опорних пунктів» у датських протоках Скагеррак і Каттегат для забезпечення вільного виходу військових кораблів у Північне море; військово-морських баз на Адріатичному узбережжі Югославії; військово-морську базу в Греції (порт Салоніки); передачу до складу СРСР південної Буковини з містом Сучава; примушення болгарського уряду до укладення військового пакту з СРСР, який би передбачав розташування радянських військ на території Болгарії; право на спорудження військово-морських баз у протоках Боспор і Дарданелли для контролю за пересуванням іноземних військових суден і забезпечення виходу радянських кораблів з Чорного моря; передачу до складу СРСР території Північно-східної Туреччини, Північної Персії, та Північного Іраку (землі заселені грузинами, вірменами, азербайджанцями, курдами); право створювати військово-морські бази у Перській затоці; відмови Японії від концесій на о. Сахалін.
Вимоги радянського керівництва навіть у скороченому вигляді були грандіозними. Гітлер розумів, що їхнє виконання зробить Німеччину цілковито залежною від милості Кремля. Після важких роздумів, нацистський лідер прийняв, як він пізніше зізнавався, найскладніше рішення у своєму житті – 18 грудня 1940 р. підписав план «Барбаросса». Радянська держава із можливого союзника по Осі невдовзі перетворилася на головного ворога. І якщо справедливо стверджувати, що радянсько-німецькі переговори у серпні 1939 року відкрили двері для початку Другої світової війни, то аналогічні переговори листопада 1940 року розвернули на 180 градусів вектор цієї війни. Найбільші союзники стали найлютішими ворогами…