Від любові до ненависті

Латвійські шпроти, молдавське та грузинське вино, «Боржомі», українські сири – у радянські часи таку картину можна було побачити хіба що у вітринах номенклатурних спецрозподільників. Сьогодні цей перелік викликає зовсім інші асоціації, адже всі ці продукти свого часу з політичних мотивів стали в Росії забороненими. 6 червня до числа персон нон-грата раптом потрапило й білоруське молоко: Росспоживнагляд заборонив увезення на територію Росії близько 500 видів молочної продукції із «союзної» країни.

 

 

Для Білорусі, яка і без того зіткнулася з падінням експорту, це був удар нижче пояса. Значення російського ринку для білоруських молочарів величезне – на нього припадає до 96% молочного експорту. Тому Мінськ завдав відразу кілька ударів у відповідь. Державні засоби масової інформації розгорнули небачену антиросійську пропаганду. «Будемо подихати, виливати це молоко, але так питання ви не ставитимете», – заявив президент країни Аляксандр Лукашенка Москві. Білорусь навіть проігнорувала московський саміт Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), що стало відчутним ударом по міжнародному престижу Кремля.

 

Апогеєм же «молочної війни» стало запровадження Білоруссю 17 червня посиленого митного контролю на кордоні з Росією. Цим кроком Мінськ уже цілком відверто поставив під сумнів перспективи митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, тож уже наступного дня постачання білоруських молокопродуктів на російський ринок було відновлено. Причому на поступки пішли обидві сторони – Білорусь була змушена відмовитися від експорту до Росії сухого молока у другому й третьому кварталах цього року. Та щойно було укладено «молочне перемир’я», як у білорусько-російських відносинах знову постало газове питання. Газпром вважає, що Бєлтрансгаз винен йому $230 млн за постачання блакитного палива цього року. Білоруська сторона заперечує наявність будь-яких боргів.

 

 

Директор московського Інституту національної стратегії Станіслав Бєлковський вважає, що ми сьогодні є свідками кінця існування Союзу Росії та Білорусі, створеного в середині 1990-х років російською та білоруською елітами. «У той час для обох із них цей проект був справді актуальним. Для Боріса Єльцина та його оточення це була спроба поліпшити свої позиції, імідж в очах власного суспільства, адже системна політично-економічна лібералізація була непопулярною поміж населення Росії. А Аляксандрові Лукашенку це давало змогу побудувати неорадянську модель розвитку, створити, так би мовити, Радянський Союз у мініатюрі», – пояснює він.

 

Проте на початку 2000-х російська політична еліта на чолі з Владіміром Путіним цілковито розчарувалася в Союзі двох держав, а бізнес-еліта не могла знайти спільну мову з режимом Лукашенка. Ментальності сторін за цей час стали надто різними, тож Союзна держава перетворилася на ілюзію. Вирішивши відмовитися від курсу на зближення з Росією, Лукашенка почав рух у західному напрямку. Минулої осені, під час першої хвилі економічної кризи, стало зрозуміло, що російська бізнес-еліта не підтримуватиме Білорусь фінансово. Таким чином, підстави для існування Союзної держави зникли, і Лукашенка особисто в ній більше не зацікавлений.

 

Але в Білорусі вважають, що Союзну державу ще рано ховати. «Це не розрив. Це дуже сильний конфлікт, криза союзу Росії та Білорусі. Але не розрив», – переконаний директор мінського Центру з питань європейської інтеграції Юрій Шевцов. На його думку, ця криза є наслідком впливу на Росію світової кризи. Продаж російського газу в Європі зменшився на 30%, а ВВП країни знизився майже на 10%. У таких умовах росіяни вдаються до протекціонізму (обмеження міжнародної торгівлі заради підтримки віт­чизняного виробника), не роблячи винятків навіть для найближчих союзників. Боротьба за російський ринок загострюється, і білоруських експортерів з нього просто витискають. Тільки якщо це станеться, тоді Союз справді не матиме для Білорусі жодного сенсу, вважає Шевцов.

 

 

Білоруський політолог Дзяніс Мєлянцов теж не вважає кризові явища у білорусько-російських відносинах фатальними. «Молочна війна» – це чергова ланка у ланцюгу криз, що у відносинах Москви та Мінська відбуваються доволі часто. Цього разу, щоправда, обидві сторони зайшли достатньо далеко у взаємних докорах, оскільки було зачеплено життєво важливі інтереси і сприяла міжнародна кон’юнктура», – додає він. Ідеться, зокрема, про приєднання Білорусі до європейської ініціативи «Східне партнерство». Кремлю важливо не допустити переорієнтації Мінська на Захід, тому росіяни так наполегливо тиснуть на білоруське керівництво, вимагаючи визнання Абхазії та Південної Осетії.

 

Мєлянцов визначає дві основні сфери залежності Білорусі від Росії: економічну та військово-стратегічну. Білоруська економіка виграє від занижених цін на енергоносії, виконання замовлень російського ВПК та загалом доступу на ринок східного сусіда. Росія також намагається підсадити Білорусь на «голку» стабілізаційних кредитів, однак у Мінську усвідомлюють небезпеку боргової залежності, тож ведуть переговори з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та іншими фінансовими інституціями. 

 

Найближчим часом економічний тиск на Білорусь зростатиме, але Кремль стримуватиме цей тиск, не даючи йому знову перетворитися на загрозу функціонуванню ОДКБ та Митного союзу, вважає Юрій Шевцов. На його думку, союз із Білоруссю не вигідний деяким колам у російській владі, які зацікавлені в експорті енергоносіїв. Символічно, що 10 червня, у розпал «молочної війни», російська Транснефть розпочала будівництво другої черги Балтійської трубопровідної системи – спрямованого в обхід Білорусі нафтопроводу.

 

Мінську тепер фактично не залишається нічого іншого, як шукати порозуміння із Заходом. 22 червня на зустрічі з Аляксандром Лукашенком єврокомісар із зовнішньої політики Беніта Ферреро-Вальднер заявила, що у Європі чекають Білорусь із розпростертими обіймами. Щоправда, однією з умов надання кредитів ЄС, як і Росія, ставить приватизацію ключових білоруських підприємств. Схоже, Лукашенку доведеться обирати з двох лих менше.