Через постійну плутанину мені також доведеться зазначити для початку, про які саме країни йдеться. Отже, далі мова буде про ті, що перебувають між двома метафоричними ногами: Росією та старим ядром Євросоюзу, тобто про колишні держави соцтабору, більшість із яких уже віддалилися від ноги у красноармійському кирзаку й наблизилися до ноги в оксфордській бюргерській туфлі. Географічно вони залишилися на місці, проте культурно їм вдалося зробити чималий еволюційний стрибок, який може стати початком їхнього відродження. Йдеться про країни Балтії (оскільки, на відміну від решти географічно східноєвропейських республік колишнього СРСР, вони вже у Євросоюзі), країни колишнього Варшавського договору (крім СРСР) та колишню Югославію.
Про мінливість та ефемерність поняття «Європа» свідчить хоча б те, як Моцарт сприймав свій візит із Відня до Праги (яка, до речі, лежить західніше за Відень). Отже, Моцарт вважав свою поїздку виправою з цивілізованої, ситої Європи на екзотичну землю варварів, які говорять дивною і дикою мовою, тому дорогою до Праги він назвав себе, дружину і друзів «місцевими іменами»: «Я тепер Пункітітіті. Моя дружина – Шабла Пумфа. Гофер – Розка Пумпа, а Штадлер – Ночібікічібі».
Сьогодні це звучить смішно, а ось у часи Моцарта саме таким бачився цивілізаційний розлом. Відтоді втекло багато води у Влтаві та Дунаї і реалії історично-культурного розмежування Європи суттєво змінилися. Фактично теперішній стан справ склався у ХХ столітті. Повоєнна комуністична залізна завіса відділила цілу низку країн, які на початку століття тяжіли до західноєвропейських цінностей. У тіні Берлінського муру, до якої сягала тінь Кремля, отже, у подвійній тіні, культурні процеси відбувалися всупереч, а не завдяки, тому, коли наприкінці століття на голову цих країн впала свобода, оговтатися було завданням нелегким.
Читайте також: Болгарія поза стереотипами
Відтоді як центрально-східноєвропейські держави отримали вільну руку, минуло майже чверть століття. За цей час більшості з них вдалося стати на ноги економічно й почати промовляти голосами власних незалежних культур.
Центрально-східноєвропейський пояс можна умовно поділити на три зони: Прибалтика, Вишеградська четвірка та Балкани.
Прибалтика
Країнам Балтії, попри те що вони належали до СРСР і як постсовєтський спадок мають значний відсоток русифікованого населення, вдалося досить швидко приєднатися до європейських культурних процесів. Литва, Латвія й Естонія – порівняно невеликі держави, проте вони можуть похвалитися конкурентним європейським кіно та якісною літературою.
Окрім побутових універсальних у їхньому мистецтві активно рефлектується тема совєтської спадщини, реабілітація ворогів системи на кшталт «Лісових братів», а також спроба діалогу з численними етнічними росіянами, які залишилися співвітчизниками після розпаду СРСР.
У літературі популярні неоміфологізм та неофольклоризм, як у найтиражованішого естонського письменника Андруса Ківірека. Історичний діалог ведуть етнічні прибалти на кшталт естонки Ене Міхелсон, латвійки Сандри Калнієте (писала про
ГУЛАГ) із прибалтійськими росіянами, наприклад естонцями Андреєм Хвостовим та Андреєм Івановим, які в новому амплуа національної меншини відстоюють совєтські міфи.
Латвійське літературне об’єднання «Орбіта» – приклад найякіснішої прибалтійської російськомовної літератури.
Литва і Латвія мають потужні державні кіноінститути, які підтримують розвиток місцевого кінематографа.
Вишеградська четвірка
У Вишеградській четвірці зібралися три західнослов’янські народи та один угро-фінський. На відміну від країн Балтії ці держави не зазнали гулагізації, хоча Червона армія тут «наводила порядок» (Угорщина 1956-го, Чехословаччина 1968-го). За комунізму найбільш ліберально і вільнодумно розвивалася Польща, яка, проте, економічно була вельми слабкою. Відтоді лишився хороший анекдот. На чехословацько-польському кордоні зустрічаються два собаки: польський біжить до Чехословаччини, а чехословацький – до Польщі й питають про мотивацію один в одного. Польський відповідає, що біжить поїсти, а чехословацький – що погавкати.
У 1990-х роках Польща, пройшовши болісні неоліберальні економічні реформи Бальцеровича, вирівняла економічний стан, а Чехословаччина розпалась і остаточно попрощалася з ідеологічними утисками культури.
Польща, як найбільша країна в групі, проводить найекспансивнішу культурну політику. Намагається бути активно присутньою як у Західній Європі, так і на теренах історичної Речі Посполитої, тобто в Литві, Україні та Білорусі (для останньої навіть відкрила білоруськомовний канал «Белсат»). Її експансіонізм виключно культурний, проте вельми інтенсивний. Польські інститути просувають польське мистецтво, дбають про переклади польської літератури за кордоном тощо.
Конкурентна присутність польської культури за кордоном – це заслуга ефективно реформованого Міністерства культури, яке має розбудовану та налагоджену мережу інституцій із належним фінансуванням як у Польщі, так і за кордоном.
Щодо культурних пріоритетів, то, як мені прокоментував письменник Зємовіт Щерек, «Польщу цікавить переважно Польща». Йдеться здебільшого про історичну пам’ять, темні сторінки історії (Голокост, Катинь тощо), спробу поглянути по-новому на них, зізнатися самим собі у власних провинах і за жодних обставин не втратити пам’яті. Цим темам присвячено чимало фільмів, вистав і книжок.
Читайте також: На перетині тиші та шалу
З давніших культурних особливостей, які зараз розвиваються, можна згадати польську школу репортажу. Покійний Ришард Капусцінський, який здобув світове визнання, має багато професійних послідовників, які їздять по всіх країнах й описують його з польської перспективи. Ціла плеяда авторів, яка обертається довкола Gazeta Wyborcza, ще не є такою відомою у світі, як Капусцінський, проте їхніми працями починають цікавитися на Заході.
Польське кіно, яке мало потужну школу ще за ПНР і дістало друге дихання у 1990-х, сьогодні зазнає трансформації. З’являються нові імена на кшталт Войцеха Смажовського, що відходять від глобальних історичних тем (як Анджей Вайда чи Єжи Гоффман) і зосереджуються більше на сучасності та її реаліях.
Чехія має трохи інші культурні пріоритети. Вона не є культурно експансивною. Більше замкнена на собі й нагадує малі західноєвропейські держави. У чехів є потужна кінотрадиція (Їржі Менцель, Петр Зеленка, Владімір Міхалек, Філіп Ремунда та ін.), відома своєю іронічністю, сатиричністю й парадоксальністю. Такі самі тенденції і в літературі: гашеківсько-грабалівська школа має своїх послідовників в особі Петра Шабаха та ін. Мабуть, найкраще сучасну чеську культуру характеризують роботи скульптора Давіда Черного. Наприклад, його пам’ятник біля Музею Кафки «Постаті, що справляють нужду» (дві чоловічі постаті, що стоять у фонтані в формі Чехії й мочаться в нього) чи проект «Ентропа», у якому він на карті наповнив контури європейських країн найбільш стереотипними їхніми прикметами (Угорщину змалював кавунами, ковбасками та гострим перцем).
Словаччина найменша з-поміж Вишеградської четвірки (5,5 млн населення). Проте навіть вона може похвалитися такими річними показниками, як 100 альбомів експериментальної музики чи понад 200 прозових книжок. Словаччина, яка культурно перебувала в тіні Чехії, не зазнала такої самої чехізації, як Україна русифікації, оскільки масариківська концепція чехословакізму таки відрізнялася від русифікації царської чи совєтської. Показово, наприклад, що основний випуск новин на центральному чехословацькому телебаченні вели двоє дикторів: чех і словачка, словаки говорили з чехами по-словацьки. Як наслідок – словацька культура після розпаду Чехословаччини не мала комплексу неповноцінності. Хоча книжковий ринок потерпає від засилля чеської продукції (переважно перекладів світової літератури), однак теле- та радіоефір здебільшого словакомовний.
Нині у Словаччині, як і у всій Вишеградській четвірці, діє сильна грантова підтримка культури з боку власної держави та Євросоюзу. Вона поки що не дала гучних імен, однак забезпечує належне функціонування.
Угорщина вирізняється у Вишеградській четвірці тим, що при владі там нині перебуває права коаліція ФІДЕС – «Християнські демократи» під керівництвом Віктора Орбана. Відповідно всю культурну політику спрямували на відродження «незамулених джерел панонської духовності». Однак окрім традиційного правого популізму та просування «правильних» культурних продуктів в Угорщині вдалося централізувати та впорядкувати культурне життя. Це дало як позитивні, так і негативні результати. З позитиву: упорядкована система грантів під керівництвом Держсекретаріату з питань культури (у 2010-му Угорщина відмовилася від однойменного міністерства). Фінансування розподіляє також Національний культурний фонд. Промо угорської культури за кордоном здійснює Інститут Балашші. Угорщина, як і Польща, намагається популяризувати свою культуру за кордоном, однак більше концентрується на тих землях, які втратила за Тріанонським договором 1920 року (Закарпаття, Словаччина, Трансильванія, Воєводина). Це вписується у праву філософію влади.
Угорцям вдалося законодавчо врегулювати ринок електронних книжок. Вони запустили «Цифрову літературну академію», яка викладає онлайн тексти найіменитіших угорських письменників для вільного доступу й сплачує їм за це щомісячне роялті. З негативів – багато угорських митців ліволіберальних поглядів, зважаючи на політичну ситуацію, втратили державну підтримку.
Угорська традиція кінематографа (Іштван Сабов, Бейла Тарр та ін.), що дала як розлогі історичні панно, так і меланхолійні пуштанські пасторалі, має гідне продовження із сучаснішими темами (Дьєрдь Палфі, Корнел Мундруцо). Угорські фільми упізнавані також завдяки специфічній операторській школі, яка полюбляє різку зміну планів та акценти на деталях.
Читайте також: Хронотоп Брюгге
Література цієї країни, попри неіндоєвропейськість мови, також перекладається в Західній Європі, й ідеться зазвичай про вже майже бронзових Пейтера Естергазі, Пейтера Надаша і Ласло Красногоркаї.
У Будапешті відбувається найбільший у Східній Європі опенейр-фестиваль «Сіґет», на якому виступають світові зірки музики різних жанрів. Щороку на нього приїжджає понад 400 тис. глядачів з усієї Європи.
Балкани
Історичний розвиток балканських країн у ХХ столітті був нерівний. Колишня Югославія була острівцем добробуту і свободи в соцтаборі з порівняно незначним впливом соцреалізму. У цій країні навіть комуністична монументальна героїка часто виконана абстрактно та нефігуративно (Хрущов вдавився б кукурудзою). Однак досить успішна федеративна Югославія у 1990-х пережила болісний і кривавий період розпаду, який підірвав її складові як економічно, так і культурно.
Частини Югославії мають різну політичну долю. Словенія і Хорватія уже в Євросоюзі й переймають досвід менеджменту та розвитку культури за західноєвропейською моделлю, проте не дуже помітні на загальному тлі. Сербія бореться з власними ще свіжими ранами на імперському суперего, іноді заграє з Росією. Боснія і Герцеговина намагається побороти внутрішні протиріччя, які були закладені під час її створення. Усі ці політичні процеси так чи інакше знаходять вияв у культурі.
Криваві події поділів і переділів стали центральною темою, яку до сьогодні рефлектує мистецтво пост’югославських країн. На зміну цілому напряму вузькопатріотичного мистецтва часів війни на кшталт сербського турбофолку прийшла здорова самоіронія у вигляді Ґорана Бреґовича та Еміра Кустуриці із The No Smoking Orchestra. Останній поряд зі Срджаном Драґоєвичем зняв найважливіші фільми про війну та її осмислення: «Андеґраунд», «Гарні села гарно горять», «Рани» тощо.
У ключі таких рефлексій працюють боснійські письменники Міленко Єрґович та Ненад Величкович. Характерною рисою їхньої прози є відмова від чорно-білого розподілу на «наших» і «їхніх», вони мають комплексний погляд на проблеми й володіють тонким балканським символізмом, виплеканим Данилом Кішем та Милорадом Павичем.
Пост’югославські культури часто граються з місцевим вибухонебезпечним мультикультуралізмом, кривавою історією і запальним характером, проте мають серйозніші проблеми з фінансуванням порівняно з Вишеградською четвіркою.
Румунія, на відміну від колишньої Югославії, мала спокійні 1990-ті, яким, однак, передував значно складніший чаушесківський комуністичний період. Культурно ця країна живе переосмисленням його та постчаушесківської кризи (репресії, заборони на аборти, мафія тощо) і славиться специфічним чорним гумором у кіно. У комедії «Смерть пана Лазареску» Крісті Пую показав, як хворому літньому чоловікові відмовляють у допомозі в різних лікарнях Бухареста і він, помираючи, їздить у швидкій по всьому місту. З письменників найвідоміший Мірче Картареску, який переніс постмодерну традицію на румунський ґрунт.
Болгарія в культурному плані переважно порушує ті самі теми, що й Румунія, однак традиція тяжіє до південнослов’янських братів. Переосмислення соціалістичного минулого тут здобуло таку цікаву форму, як переписування соціалістичного канону в колективних антологіях-містифікаціях на кшталт «Болгарська хрестоматія». Іноді болгари ностальгують за соціалізмом, як-от в антологіях «Я жив при соціалізмі», «Інвентарна книга соціалізму». Найважливіші сучасні болгарські автори – постмодерніст Ґеорґі Ґосподінов, екзистенційна Теодора Дімова, саркастичний Алек Попов.
Болгарське кіно досить маргінальне (знімають по два-три фільми за рік), оскільки все фінансування спрямоване на серіали, які мають витісняти з ефіру турецькі.
***
Загалом, якщо спробувати підсумувати всі культурні тенденції цих порівняно невеликих країн, що зголили бороду власним Марксам, аби ті почали нагадувати Адама Сміта, то важко знайти якийсь спільний знаменник. Культура кожного народу розвивається по-своєму і має свої культурно-історичні зацікавлення та пріоритети, проте їхньою інтегральною ознакою є підвищений інтерес до локального контексту. Переймаючи грантові моделі культурного менеджменту в Заходу, ніхто не намагається мавпувати його культуру. Центральноєвропейські країни пробують розібратися зі скелетами у шафах власних історій, плекають місцеві міфи, і саме це може стати перепусткою на глобальний культурний рівень.
Як зазначив англійський письменник Тім Паркс, на міжнародній арені шанси досягти успіху має література, що розробляє локальні стереотипи. Його твердження можна екстраполювати на все мистецтво. Якщо придивитися до культурного процесу Центрально-Східної Європи, то можна говорити про угорську меланхолію, чеську іронічність, польський неоромантизм, балканський темперамент тощо. Кожна з цих країн має свій візерунок і в той чи інший спосіб його розробляє.
Центрально-Східна Європа у ХХ столітті дала глобальній культурі такі імена, як Еміль Чоран, Мілан Кундера, Роман Полянський, Марина Абрамович, Дубравка Уґрешич та ін. Вони стали відомими тільки після того, як покинули свої затишні маленькі батьківщини.
Сьогодні ця частина континенту живе і працює за тими самими правилами, що й західна. Можливо, за кілька років з’являться нові глобальні імена в царині культури і їхнім носіям буде необов’язково покидати малу батьківщину для розвитку. Можливо, Центрально-Східна Європа вже не буде міжніжжям і впевнено стане власними оксфордами на тісну європейську землю.